Ірина Гордійчук про нове українське кіно, пропаганду і ТБ-програми про мистецтво
09.09.2015
Ірина Гордійчук — про те, що програми про мистецтво теж можуть бути рейтинговими, нове українське кіно та пропаганду.
Марія Семенченко, «День»
Ірина Гордійчук — телеведуча, кінокритик і автор «Дня» — завітала до редакції спеціально за «Маршрутом №1», присвяченим Полтаві. Їй не вдалося придбати його у продажу, але вирішила все ж знайти і прочитати. Розповідає, що як людина, яка постійно відкриває для себе свою країну, їй важливо не пропускати такі ось «путівники». А ми, у свою чергу, скористалися моментом і розпитали Ірину Олексіївну про рідний Крим, інтелектуальний туризм і потребу пізнавати власну країну. Про війну і культурну сферу. Ну, і про кіно, звичайно ж.
Ірина Гордійчук — цікавий співбесідник. Працює на телебаченні з 1985 року. У 1995—2002 роках була автором і ведучим програми «Ім’я» на каналі «ТЕТ». У 2002—2003 роках — автор і ведуча програми «Егоїстка», у 2002—2007 роках — автор і ведуча програми про кіно «Своя роль» на каналі К1. Була програмним директором Київського міжнародного кінофестивалю, членом міжнародного журі Київського МКФ «Молодість», членом журі Одеського міжнародного кінофестивалю. І це навіть не половина професійного списку ведучої і кінокритика. Тому спілкування вийшло насиченим.
ПРО НОВЕ УКРАЇНСЬКЕ КІНО
— Останні три роки українське кіно почало заявляти про себе. Вочевидь, на жаль, подальші три роки буде спад. Грошей на кіно виділено дуже мало. Проте за ці кілька років багато хорошого знято. Я б сказала, не стільки багато хороших повнометражних фільмів, скільки багато чудових короткометражок зроблено, де молоді режисери і не зовсім молоді настільки професійно себе показують і настільки цікаво працюють. І що найголовніше — вдалі теми і сюжети.
Що мені завжди не подобалося в молодому кіно — так це пристрасть до «смажених» тем. Це ж дуже легко піти до дитбудинку, до будинку людей похилого віку, піти познімати безхатченків. Так, це інколи страшно, але... По-перше, хлопці 18-20 років ще до пуття, окрім репортажу, нічого про них сказати не можуть. Не тому, що вони не талановиті, а тому що вони багато чого ще не пережили. Я завжди навіть своїм хлопцям, студентам-телевізійникам, кажу: знімайте і пишіть про те, що ви знаєте. Ви ще не можете вистраждати якісь теми, на щастя. Потім, можливо, ви напишете якийсь абсолютно чудовий нарис, книгу, поставите кіно, а зараз пишіть і знімайте про те, що любите. Про батьків, про те, які у вас з ними проблеми, про перше кохання, про перший поцілунок, про те, що ви, наприклад, відчуваєте себе інакше, не як всі. І ось зараз молоді хлопці, багато хто з них, знімають якісь такі короткометражки. Мені це дуже подобається. Ну, поглянемо, що буде наступного року.
Є, звичайно, і чудові, дуже хороші, дуже сильні, сильні на світовому рівні, повнометражні фільми. Наприклад, «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Деякі мої друзі кажуть: «Ми не хочемо, щоб нашу країну бачили такою». Але річ же не в тім, що показують у фільмі, річ у тім, який фільм! А цей фільм чудово, талановито зроблений. Мирослав придумав таку форму, якої не було ні у кого і ніколи. Даррен Аронофскі якось про нього сказав — а цей фільм отримав уже більше 40 призів — «Кіно було і до «Племені» і буде після, але таким воно вже не стане ніколи». Зняти фільм з акторами-аматорами, глухонімими, без звуку, без музики, — і коли ти все розумієш! Не знаю, що вийде у Мирослава з другим фільмом, зараз він працює над фільмом під робочою назвою «Люксембург», кажуть, він буде ще жорсткішим — про Чорнобиль. Справжнього режисера потрібно судити не за першим фільмом, за другим. Перший часто буває сплеском, вибухом. А другий фільм вже показує, в чому є твоє ремесло.
ФІЛЬМИ ПРО МАЙДАН І ВІЙНУ
— Якщо йдеться про історичні фільми, то не потрібно знімати «шароварні» фільми. Історія — це той же самий час, тільки той, що був колись. Тоді люди теж любили, зраджували, воювали. Мені здається, потрібно робити фільми, спираючись на якусь історію. А ось це проблема, сценаріїв хороших у нас бракує...
Але не варто забувати, що є ж і сучасна Україна... Мені зараз здається небезпечною тенденція, що так багато фільмів про схід, про Майдан. Я наприклад, на фестивалях, окрім дуже талановитих, бачила і цілковито прохідні. А шкода. Є люди, професіонали, та ж Лариса Артюгіна, які були на Майдані з першого дня і до останнього. Вони відчувають це кожною своєю клітинкою. Тому їм сам Бог велів, що називається, знімати ці фільми. А багато хто просто прибіг на Майдан і познімав. І дуже часто — я навіть на фестивалі DOCUDAYS.UA такі фільми бачила, коли поверхово вихопили одну героїню і не простежили за нею — їм було ліньки. Здається, знімали фільм усього півдня. Ну і що? Це лише нівелює велику і трагічну подію, яка перевернула наше життя.
Але з цим теж можна боротися. Якщо людина хоче сама знімати, хай знімає. Але коли на такі фільми, інколи з явно неталановитим сценарієм, даються гроші, лише тому що це тема така — це неправильно. Краще дати тоді вже на якусь сучасну мелодраму.
ПРО ПРОПАГАНДУ
— Я не вважаю, що кіно має нести прямо пропагандистське навантаження. Бути таким, яке зараз Росія часто робить, чим викликає острах. Я, росіянка, говорю з ними однією мовою — російською, але я не розумію їх. Проте ось ця їх пропагандистська робота почалася дуже і дуже давно. І навіть не передбачаючи, що станеться з нами, ми дуже давно з колегами говорили про те, що Росія намагається відродити імперію. Але ніхто не думав, яким чином вона намагатиметься це робити. Було багато фільмів про Фурцеву, про сина Сталіна, про самого Сталіна і про багатьох інших осіб. І це були досить якісні роботи, не «мило», з реальною історією, сюжетом. Це ж все було не просто так. На це вони виділяли багато грошей.
Мені здається, нам про це теж треба думати. Можливо, не настільки прямолінійно, але нам треба говорити про нашу історію, про якісь нехай навіть історичні мелодрами, але наші. Про ту ж Київську Русь, там же стільки історій, це ж все настільки красиво! Лише потрібно вчитися сценарній справі і писати хороші сценарії. І заохочувати меценатів, щоб вони вкладали гроші в кіно. У держави грошей, ясно, не вистачить на це.
БАГАТО ПОЛІТИКИ, МАЛО МИСТЕЦТВА
— Я, заточена на телебачення людина, колись думала, що жити без нього не зможу. А зараз я майже не дивлюся. Мені не цікаві всі ці ток-шоу, які відбуваються у нас. Мені було б цікаві, наприклад, такі програми, де два ведучих — good guy і bad guy — обговорювали б фільми. Але не нудно, а щоб було дві людини, які були б між собою в конфронтації. Ми колись хотіли зробити таку програму, але не знайшли фінансування, це був 1998 рік, коли все валилося.
Зараз усі зациклені на політиці, якщо якісь шоу або інтерв’ю — то обов’язково з політиками. Але не можуть же бути одні політики на телебаченні! Мені бракує передач про поезію, про живопис. Живопис — це ж клондайк для телебачення, там же можна зробити таку гарну картинку. У мене був задуманий проект під умовною назвою «Я народився в лютому 2014-го». Про художників, які пробули весь Майдан. А професія загалом не сприяє, це ж одиночна професія. Для мене це було дуже несподівано. Ми хотіли зробити цикл програм, — це ж надзвичайно цікаві люди, — але не знайшли грошей... Зараз телебачення цікавлять інші програми, це правда.
Марія Семенченко, «День», 22 травня 2015 року, №87