Олесь Санін: Тренд, що українського кіно немає, вже закінчився
22.06.2015
Українське кіно коштом держави – мрія чи не кожного режисера, яка залишається, як правило, нездійсненною. Один з останніх винятків – кінострічка «Поводир» режисера Олеся Саніна. Картина отримала не тільки 16 мільйонів із державної скарбниці, але й стала лідером національного прокату. Саме таку мету ставив перед собою режисер фільму і успішно її досягнув. В інтерв’ю Радіо Свобода Олесь Санін розказав, про що мусить бути українське кіно, аби його дивився український глядач.
Ганна Іванова, Радіо Свобода
– Для якої аудиторії Ви знімали стрічку «Поводир» і як її сприйняли за кордоном?
– Я знімав для українців. Нині фільм у міжнародному прокаті, він їздить по фестивалях. Я став уже фестивальним туристом, мене це втомлює. Я зараз роблю вже іншу картину. Спочатку думав, що якісь речі у фільмі будуть незрозумілі, але виявилося, що все нормально. Найкращий коментар я почув під час показу фільму в американській кіноакадемії. Вийшов один з академіків, я не можу Вам сказати його імені, але у нього самого три оскари, він подякував і сказав: окрімо того, що вони подивилися хороше кіно і можуть обговорити його професійні якості, але для себе він сьогодні зрозумів, що українці робили минулої зими. Їм не просто не подобався той чи інший керівник держави, цей вірус свободи живе в людях уже дуже-дуже довгі роки. І заради свободи ці люди готові віддати власне життя. Це найкращий коментар, який я тільки міг отримати.
– Що Вам дали ті десятки зустрічей із глядачами, які були проведені по всій Україні під час показу «Поводиря»?
– Найперше, я теж був у полоні тих ілюзій, які придумали політтехнологи, ніби у нас існує не одна Україна, а дві: західна і східна, що люди різні, і по-різному сприймають кіно. Я не побачив цієї різниці. Більше скажу, найтепліші прийоми картини для мене були в Херсоні, в Маріуполі. Зараз, пізніше уже, ми показували кіно солдатам, які перебувають під обстрілами. Це зовсім інший світ. Так як ти знімаєш кіно, і так як ти його плануєш – це зовсім різні речі. І якби ми могли собі уявити, що з нами трапиться таке, то фільм був би зовсім інакшим.
Тому що, коли ми його робили, це був такий собі авторський протест проти того, що з нами відбувалося. Ми хотіли розказати глядачам історію про людей, які у найтяжчих умовах все одно опиралися. У яких забрали все, але вони не зрадили власній пісні, власній культурі, вони не згодні були проміняти їх навіть на власне життя. Тому, розказуючи цю історію, ми сподівалися, що, може, хтось колись повірить у таку майже романтичну і безнадійну історію, а когось це надихне далі. Ніхто не думав, що з нами таке трапиться.
– Яким тоді мусить бути сьогоднішнє кіно?
– Воно мусить бути різним. Його мусить бути багато. Воно однозначно мусить відгукуватися на те, що хоче бачити на екрані глядач.
– Яке кіно хоче бачити глядач?
– Яке завгодно. Одні люблять комедію, інші люблять драму, фантастику, екшн. Кіна мусить бути багато і різного. І Україна – одна з небагатьох держав, яка може собі дозволити власну національну кінематографію, яка має ці традиції, населення, яке може кількісно окупити кінематографію. Поки цього недостатньо, тому що у нас немає тієї кількості кінотеатрів, які можуть окупити національний фільм, але це питання років, а не десятиліть.
У нас є національна база кадрів, яка може вчитися, яка може над цим працювати. Головне, що у нас є глядач, у нас є люди, які хочуть дивитися кіно. Є багато країн, яким не подобається власне кіно, у яких є ресурси, але вони його не дивляться. Часто запитують, що змінилося. Змінився в Україні глядач. Зараз актуалізувалося дуже багато речей для нас, тому що більше ніж за рік українці пережили дуже багато історій емоційних із самими собою, бачили перед очима смерть, бачили історії самопожертви, дружби, кохання. Їхня душа готова сприймати мистецтво, вони хочуть у ньому мати якусь розраду, щоб воно їх надихало – життя не закінчене, щоб воно надихало на те, що у них є майбутнє.
– Чи зможуть українські режисери досягти цієї мети?
– Можуть. Я ж не відкрию таємниці, що деякі з українських картин зараз у топі фестивалів різних. Є українська кінокартина-лідер національних зборів. Чому ми кажемо про відсутність українського кіно? Цей тренд уже закінчився – коли всі розказували, що його немає. Воно є, тепер йому треба допомогти.
– Але ж держава не може дати усім охочим кошти для знімання кіно.
– Ми над цим працюємо. Я думаю, що у бюджеті наступного року буде різко і набагато збільшений об’єм фінансування фільмів. Зараз головним буде, як над цим працювати, які сценарії будуть подані на конкурс, яка, сподіваюся, буде дружня співпраця з телевізійними каналами, медіа. Складно зняти кіно, але ще важливо донести його до людей. Важливо, щоб кіно народжувало зірок, щоб наших акторів упізнавали на вулиці, щоб до їхніх слів дослуховувалися глядачі. Головне, щоб воно ще знаходило актуальні теми і допомагало жити.
– Чи мусить Україна боротися з російською пропагандою за допомогою кіно?
– Така відверта пропагандистська історія колись завела у безвихідь і привела до смерті Радянський Союз. Я думаю, що такий же шлях чекає і на сьогоднішню Росію. Я сам свідок того, коли мої російські колеги дуже дружно взялися за екранізацію патріотичних картин, потім самі скаржилися, що їх затиснули, нічого не дають робити. Я кажу, що ви ж самі викохали цього монстра, самі згоджувалися, самі просували, шукали ці теми.
Утім, є ще одна річ: глядачі перестали ходити на такі фільми, вони втомилися ходити на цю начебто патріотичну історію. Звичайно, це промиває мозок, але стався такий момент: глядачі перестали довіряти кінематографії як історії свого серця і душі. І повернулася радянська машинка... Це дуже поганий досвід, не бажаю його Україні. Утім, думаю, такого не станеться. У нас немає ні індустріальної такої можливості, і не думаю, що у нас є коло авторів, які готові над цим працювати. Кінематографісти дуже живо і тяжко пережили події, ми всі були на Майдані, ми самі знімаємо війну. Це наш власний внутрішній індивідуальний досвід, з якого ми усі робимо висновки. Усі фіксуємо історії і хочемо бути чесними перед своїм глядачем. Для нас слово «успіх» стало трошки іншим. Українські кінематографісти стали більш відповідальними перед глядачем, адже вони бачили, як навіть їхні маленькі історії надихали десятки, тисячі і навіть мільйони на якісь вчинки.
– Наскільки можливе співробітництво з каналами в даній ситуації?
– Воно можливе. Кіно і телебачення – звірі дуже схожі, як вовк і собака. Вовк з’їсть те, що дожене, а собака їсть з рук хазяїна. Телебачення – це собака. Я не кажу, що вона погана чи хороша. Просто телебачення заробляє гроші на рекламі, для них кіно – це продукт, який можна поставити між рекламою. Кіно заробляє на увазі до глядача, на довірі до нього. Для телебачення рівень достатній трошки вище середнього, а на широкому екрані треба боротися з надзвичайними зусиллями, тому що люди приходять до кінотеатру, за живі гроші купують квиток, і від цього залежить майбутнє твоє і успіху фільму. Тут не прощаються помилки.
– Чи пробували Ви особисто співпрацювати з телеканалами?
– Найбільша проблема – каналів забагато. Рекламний ринок, який є, не дозволяє їм утримуватися. Основні центральні канали збиткові, вони всі утриманці медіа-олігархів, які використовують у часи політичних криз медійний ресурс для підтримки власних інтересів, їх лобіювання. Іноді цим телеканалам дозволяється займатися творчими питаннями, щоб хоч якось тримати увагу глядача, боротися між собою. Вони не живуть за рахунок інтересу до їхнього каналу. Технологічніше для телебачення і набагато простіше робити шоу талантів чи документальну драму, ніж художній ігровий продукт. Вони завжди уникатимуть складних тем. Якщо говорити відверто, то співпрацю між телебаченням і кіно треба знаходити у той момент, коли робиться кінофільм. Коли сценарій дозволяє зробити телевізійну версію, можна зробити монтажну версію для телебачення, воно мусить його промотувати. Така співпраця можлива, вона може бути хорошою. Мені мій товариш каже: Лесь, у вас там відмінили низку російських серіалів, фільмів, то тепер буде бум з виробництва українського продукту. Кажу, що напевно, але доки ніхто з телевізійних менеджерів мені не дзвонив. Він мені: Лесь, терміново є робота, треба знімати серіали. Ніхто мені не дзвонив. Не знаю, чому.
– Якщо підсумувати, на якому етапі зараз українське кіновиробництво?
– На етапі очікування. Зараз переломний момент, при якому є критична маса фахівців у кіно, які здобули хорошу освіту, хорошу професію, вони в хорошій «спортивній формі», багатьох стали обтяжувати нагороди численні, а їх в обличчя ніхто не знає, і вони готові зробити свій наступний крок, але у них немає поки що ресурсного виробництва. Вони кажуть державі: давайте ввійдемо у творчу змову, ми готові працювати.
З іншого боку, є специфічна ситуація з тим, що ринок український майже повністю був відданий на Росію, і власники телеканалів працювали в Росії. Зараз це стало неможливо. Хоча я не бачу особливих змін у телевізійному ефірі, чесно. Знаєте, якщо люди довго перебігають на червоне світло, потім це стає системним. Якщо злодійство карається законом, воно стає симптоматичним. Можливо, вони чекають, що це тимчасово. Зміняться люди, зміняться закони, але ж ніхто не відміняв ліцензування продукції раніше, і те, що були квоти на українську мову чи українські фільми. Вони і раніше існували. Просто вони відповідали: а у нас же немає українських фільмів, ми не будемо нічого робити. Пізніше, коли з’явилися закони про дублювання, субтитрування, були такі субтитри, що їх навіть прочитати було неможливо. Закон так начебто й виконується. Оскільки така симптоматика є, я думаю, що вони і далі чекають, наскільки твердою буде ця законна позиція від держави, щоб все-таки розвивати власний ринок, займатися власною культурою, допомагати власному народу, щоб вони дивилися на екранах власні історії, власною мовою, про своїх людей.
Для себе я давно прийняв рішення, що, незалежно від ситуації, яка навколо є, я все одно буду займатися тим, що я люблю. Я буду знімати кіно тут, якщо буде можливість, і буду щасливий, що збулася моя мрія. Не буде тут, тоді я буду все одно знімати: за кордоном, не дадуть велику камеру – буду брати маленьку, але буду. Може довше, може складніше, але буду все одно.
Ганна Іванова, Радіо Свобода, 19 червня 2015 року