Їржі Стейскал: «Найважливіше і найскладніше — встановити зв’язок із героями»
09.06.2015
9 червня, о 19:00 у Домі освіти та культури «Майстер Клас» відбудеться показ документальної стрічки «Яма» Їржі Стейскала, володаря призу глядацьких симпатій цьогорічного фестивалю Docudays UA.
Подаємо інтерв'ю Олени Коркодим, «Телекритика» із режисером.
Їржі Стейскал (Ji?í Stejskal) - кінорежисер, який спонукав глядачів Docudays UA замислитися про питання буття й самоіндентифікації українців. П'ять років він знімав фільм-спостереження про київські Позняки, тоді як добрим тоном у сучасній документалістиці цього напрямку вважається можливість хоча би на рік заглибитися в життя своїх героїв.
При цьому об'єктом уваги пана Стейскала виступали не професори чи унікальні митці, а неблагополучна, з погляду сучасних киян, родина з приватного будинку-недоречності Позняків, що стрімко забудовуються. Не всі герої «Ями» легкі й приємні у спілкуванні, не кожного вони підпустять далі ящиків із розсадою, яку й досі продають біля метро. Після всіх рецензій і відгуків на цей фільм автор може додати: Їржі Стейскал - ще й великий гуманіст і особистість, у якої варто повчитися поваги до людей, яких в українському суспільстві так легко відбраковують як диваків.
У глядачів Docudays UA фільм викликав бажання спілкуватися, ділитися новими ідеями і спостереженнями за змінами в країні. Доки автор чекала на режисера, до неї підходили кіномани та просили передати Їржі Стейскалу свої сентенції щодо картини.
Власне, Наташа Юрченко і цементує цю філософську історію. Згуртувавши довкола боротьби із забудовниками і колишнього, й нинішнього чоловіка, заявивши, що не випустить доньку з атмосфери домашнього затишку, вона намагається відвоювати клаптик землі.
Будує свій фільм Їржі Стейскал за п'ятизірковими стандартами ігрового кіно. В тому сенсі, що й типажі, й діалоги в цьому фільмі непересічні. Із тією лише різницею, що вони - з наших реалій, і жодних постановок у картині не передбачено.
Чому бездонна київська «Яма» - питання не так Позняків, як космічного масштабу, і що спричинило розквіт чеської документалістики, Їржі Стейскал розповів «Телекритиці».
Позняки: Яма масштабів Всесвіту
- Їржі, ви так багато подорожували, бачили багато місць, привозили репортажі з інших країн. Чому п'ять років вирішили присвятити зйомкам саме в Києві?
- Бо знайшов тут першу історію, яка мене справді вразила за довгий час і з якою я відчув дуже тісний контакт і співпричетність.
У нас у Чехії теж після революції відбувалася схожа ситуація, коли було побудовано дуже багато панельних будинків, і життя в цих будинках дуже сіре, одноманітне, ніби позбавлене особистості. Й тут ідеться про те, що є оця «яма», де люди залежать від того, в яких умовах вони живуть.
- Чи доводилося вам відвідувати інші подібні оази в Києві? Наприклад, на Лук'янівці є приватний будинок із качечками...
- Ні.
- Чи є для вас ця родина певною суспільною моделлю?
- Для мене це набагато більше, ніж просто організація суспільства. Найбільше захопило те, що ці люди здатні домовитися між собою - як і те, що ця система, яку вони створили, діє. Наприклад - у фільмі про це не йдеться - кожен член цієї родини має свою закріплену функцію, яку він виконує. Мішель завжди був касиром, який розподіляв усі заробітки цієї сім'ї. Слава - підприємець і торгаш, ходить на базар, продає все, що потрібно. Діти допомагають Славі. Наташа піклується про город, сад, займається рослинами. Тобто все це діє на отакому розподілі обов'язків.
- Чи типова ця «Яма» тільки для Києва? Ви вже згадали про те, що ця ситуація типова не тільки для Києва, але й для інших країн. У чому саме? І для яких країн?
- Це типова історія не лише для якогось європейського простору, а й узагалі для всього світу. Адже, по-перше, в ній ідеться про коріння, а по-друге - це про малу Батьківщину. Де б не мешкала людина - в приватному будинку чи в квартирі, все одно є якесь місце, яке вона вважає своїм рідним і куди б хотіла повернутися.
- Як людина з іншої країни як ви оцінюєте методи протистояння цієї сім'ї глобалізації з боку міста - забудові, претензіям з боку чиновників, місцевих мешканців? Чи не здаються вони вам наївними?
- Для мене це передусім дуже цікаве запитання, яке мене самого дуже хвилює - чи має право взагалі на існування в сучасному суспільстві таке явище, як оця «яма». Бо це взагалі питання сучасного глобального світу - чи потрібно руйнувати те, що є, й будувати щось нове, чи треба це зберігати. Бо я впевнений, що через кілька років мешканці Позняків будуть раді цій «ямі». Це, знову ж таки, вічне питання - чи треба вирубати старий парк і побудувати там багатоповерхівку, в якій буде жити дуже багато людей, які зараз не мають житла і потребують його, чи все ж таки варто зберегти парк. Бо, з одного боку, здається, парк - це непотрібна річ, але, з іншого боку, вона необхідна.
Тут, власне, питання в тому, що на місці «ями» хочуть побудувати ще одну багатоповерхівку. Думаю, якби місцеві жителі сказали, що вони хочуть на місці «ями» побудувати парк, чи дитячий садочок, чи ще щось, то Наташа набагато швидше пішла би на компроміс і погодилася на це. Але оскільки йдеться про ще одну багатоповерхівку, яка нічим не буде корисна для цього району, Наташа намагається якось захищати цю територію. Мабуть, на її місці і я би чинив так само.
- Чи відрізнялася б така ситуація в Чехії щодо реакції на подібну садибу мешканців довколишніх багатоповерхівок?
- Я думаю, що дуже відрізнялася б. Перший режисер монтажу «Ями» взагалі казав, що це цигани, що це люди, які заважають сучасному розвитку міста і руйнують загальний візуальний образ цього району; що їх треба вигнати й чому, мовляв, їх досі терплять.
Влітку ця «Яма» - це ще така оаза посеред Позняків, але взимку господарство виглядає не дуже гарно. Адже там все зроблено з якогось сміття, з якихось дверей, і це, мабуть, дратує городян.
Якби це був красивий відремонтований будинок і там було би чисто, навіть якби там були кози й свині, думаю, що ніхто би не мав із цим проблем. Але оскільки ця «яма» така, як є, я думаю, багато кому заважає цей візуальний образ.
Технології зйомок: від вибору об'єктива до мистецтва копання ровів
- Як ви переконали героїв фільму зніматися в кіно?
- Я думаю, що в цьому, власне, і полягає робота режисера документального кіно. Бо зняти фільм - це одна річ, але найважливіше і найскладніше - встановити зв'язок із героями, добитися того, щоб вони тобі довіряли, якось переконати їх навіть не в тому, що ти на їхньому боці, а що ти не зробиш їм нічого поганого, що ти не зрадиш їх. І з іншого боку, треба стежити, щоб вони природно поводилися на камеру, не грали в присутності камери. Й це, мабуть, найскладніше в роботі режисера документального кіно. Якщо в Чехії кінорежисерів п'ять років учать знімати кіно, то в Данії - спілкуватися з людьми, встановлювати контакти з героями своїх фільмів.
- На яку камеру знімався цей фільм?
- На напівпрофесійну камеру Sony з mini-DVD касетами.
- З великим об'єктивом?
- Так.
- Чи не відволікало це ваших героїв?
- Спочатку я два дні просто провів із цією родиною без камери, просто щоби встановити зв'язок, познайомитися з ними. Потім уже почав підходити до них із камерою, не завжди знімав, просто хотів, аби вони до неї звикли.
Бо знімати в таких умовах - доволі складний процес. Наприклад, у приміщення слід заздалегідь замінити лампочки на сильніші, аби люди звикли й до нового освітлення. Адже на початку їм видається, що це взагалі не в них вдома.
І завжди на зйомках був присутній лише я і звукооператор (Ян Хала. - ТК), бо коли багато людей, це порушує інтимність обстановки.
Поступово я почав знімати на фотоапарат. Це набагато інтимніше, бо він маленький.
Плюс до всього ми не просто фільмували. Якийсь час знімали, а потім питали, чи потрібна цим людям якась допомога, і, наприклад, копали траншею під гараж чи ще щось. Намагалися жити цим життям.
- Ви мешкали прямо в тій «Ямі» всі п'ять років?
- Не весь час, але під час приїздів.
- Які епізоди відзняти було найважче?
- Важко сказати, бо оскільки я жив із цією родиною, то я проживав усе, що вони проживають. Мабуть, найскладніше було визначити цей момент, коли саме починати знімати, оскільки все це вже сприймалося як частина мого життя. Але мало того, що я все це проживав, треба було дбати і про гарну візуальну картинку...
- Як вам вдалося провести зйомки в метро?
- Знімати метро було дуже просто. Я просто не просив жодного дозволу на зйомку.
У Києві дуже складно отримати будь-який дозвіл щодо зйомок - і в метро, і в храмі. Коли я знімав у храмі, до мене підійшов чоловік і сказав, що тут знімати заборонено, і вивів мене на вулицю. Але оскільки я знімав на фотоапарат, він був маленький і непомітний, а я досить швидко реагую, тому встиг зняти все, що мені було потрібно. Думаю, якби я прийшов заздалегідь у храм і почав домовлятися про зйомку, то ніколи не домовився б.
До того ж попередні домовленості суперечать етиці фільмів, що знімаються за методом спостереження. Якби я прийшов і домовився, що я тут буду знімати, а потім туди прийшли Наташа й Катя, то це вже була би певна постановка і вони вже не поводилися б природно, почали би грати, і це дуже порушило б інтимність самого фільму, як і цих кадрів.
Метод спостереження: п'ять років з українцями в голові
- Ви згадали про методи спостереження. Я так розумію, що нарешті маю з ким поговорити про адепта такого кіно Роберта Флаерті. Чи близькі, як на вашу думку, його фільми іншим сучасним чеським документалістам?
- Я би не сказав, що метод спостереження дуже популярний, бо він вимагає дуже багато часу й зусиль. Навпаки, більшість режисерів документального кіно зараз у Чехії вже знають наперед, що вони хочуть сказати своїм фільмом, і ставлять своїх героїв у такі умови, щоб це зняти. Така ніби постановка - виглядає як документальний, але постановка. В тому сенсі, що вони беруть добру техніку, садять цих людей за стіл і просять повторити те, що вони вже говорили там, там і там.
Мені ж набагато цікавіше спостерігати за людьми й показувати їх у реальному житті.
- Якою б була історія про «Яму», якби її готував журналіст? Що б вона втратила насамперед?
- Я думаю, що саме цей особистісний підхід, індивідуальний. Спочатку бачиш поверхово - є «яма», якась Наташа, яка стикнулася з проблемою. Тільки на 20-й хвилині фільму починаєш перейматися долею цієї Наташі, бо стає зрозуміло, що це за жінка, як вона живе тощо. Я думаю, що у випадку з телевізійним репортажем для випуску новин не було би цього співпереживання головній героїні. Була би просто інформація про проблему, і люди не перейнялися би цією історією.
- Чи згодні ви з тим, що документальне кіно зараз перебирає на себе функції медіа щодо висвітлення окремих тем?
- Не можна сказати, що медіа зовсім не виконує цієї функції. Але переваги документального фільму, на відміну від медіа, в тому, що медіа надають відсторонену інформацію, яку ти сприймаєш просто як даність, тоді як документальний фільм допомагає зжитися з цією історією, набагато глибше її осягнути і зрозуміти. Я думаю, що саме в цьому перевага документального кіно. Але, знову ж таки, там, де не знімають фільмів, є медіа. Це таке взаємодоповнення.
Документалістика Чехії: розквіт драматургії
- У Чехії наразі спостерігається підйом документалістики. Із чим це пов'язано?
- По-перше, із занепадом чеського ігрового кіно. Через це молодому режисеру дуже важко зняти свій перший ігровий фільм, бо рішення приймають певні продюсерські групи, до яких ще треба пробитися.
По-друге, ігровий фільм набагато витратніший у виробництві. Документальне ж кіно потребує набагато менших коштів, сказати ж таким фільмом можна значно більше, ніж ігровим.
Позначається на запотребуваності документального жанру й те, що люди почали розуміти: документальне кіно - це не журналістика, а фільм, у якого є початок і кінець і в основі якого лежить конкретна історія. Власне, цим документальне кіно звернуло на себе увагу, тож глядачі почали на нього ходити.
- Які цікаві імена з'явилися в документальному кіно Чехії на цій хвилі?
- Ян Гогола-молодший (Jan Gogola), Хелена Тржештікова (Helena T?eštíková). Ще Філіп Ремунда (Filip Remunda) і Віт Клусак (Vít Klusák), хоча вони здебільшого займаються мок'юментарі. Також з'явилася ціла плеяда режисерів, які, як і я, зняли, наприклад, один фільм, але ще не здобули визнання. Університет Томаша Баті у Зліні, де я навчався, та відома празька ФАМІ підготували дуже багато випускників. І кожен із них уже щось зняв, ці фільми здобули успіх, але поки що на такому рівні.
Ще одна важлива річ - чеський документальний фільм нарешті відбувся з усіма перевагами драматургії! За соціалізму драматург виконував таку собі функцію стеження: шкодить чи допомагає фільм соціалістичному суспільству, чи не йде цей твір проти системи. Але насправді драматург - від слова «драма» і «драматизм». Це людина, яка має допомагати режисерові робити фільм цікавим, стежити за розвитком драми в фільмі.
І тому зараз основне завдання чеського документального кіно, яке вже зростило плеяду авторів, - зростити плеяду драматургів, які б допомагали кінорежисерам.
«Їглава»: містечко документального кіно
- Що насамперед відрізняє наш Docudays UA і відомий чеський міжнародний кінофестиваль «Їглава»?
- Їглава - дуже маленьке містечко, там одних і тих само людей можна зустріти шість разів на день. Люди постійно бачаться, спільно відвідують одні й ті ж події, й утворюється дуже інтимна обстановка в межах фестивалю і в межах містечка.
Фестиваль «Їглава» вже має свою аудиторію. Глядачі їдуть сюди на тиждень, живуть тут тиждень, вони присвячують час лише документальному кіно.
У Празі я часто спостерігаю, якщо фестиваль роблять у столиці, із залученням дуже багатьох подій, розпорошених по локаціях, все це не має такого коефіцієнту корисної дії. Це може бути проблемою і для Docudays UA - окрім фестивалю, в столиці проходить безліч інших подій. І ввечері після роботи можна різко змінити плани й опинитися замість кінозалу на концерті. Мені здається, переважна частина аудиторії Docudays UA - кияни, тут дуже мало людей, які приїхали спеціально дивитися документальне кіно.
Ще одна відмінність у тому, що в рамках їглавського фестивалю існує так звана Industry program. Глядачі до неї доступу не мають, але для режисерів, для фахівців зі сфери кіно вона є дуже важливою. Бо там робиться бізнес, туди приходять дистрибутори, продюсери, там відбуваються різні обговорення та презентації. Туди приходять люди, готові купувати, наприклад, права на фільм. І це дуже важлива складова фестивалю, що залучає фахівців, які цікавляться центральноєвропейським і східноєвропейським кіно.
З іншого боку, проблема «Їглави» в тому, що цей форум завше перекликається з фестивалем у Лейпцигу, де ця індастрі-програма набагато масштабніша. Тому здебільшого кінематографісти приїздять до Їглави тільки на пару днів, а потім їдуть у Лейпциг.
Чеське телебачення: техніка й зацікавленість
- Після зйомок цієї стрічки-спостереження ви співпрацювали з чеськими телеканалами. Чи був цей досвід цікавим?
- Я співпрацював із Чеським телебаченням - це такий не державний, а суспільний канал у Чехії. Перевагою є те, що такі телеканали допомагають із технікою - наприклад, надають свою монтажну чи звукову студію, чи ту ж саму камеру. Але, з іншого боку, треба знайти фінанси для безпосереднього виробництва, для зйомок фільму. Тут уже не обійтися без компромісів.
Я почав співпрацювати з Чеським телебаченням, уже коли мій фільм був на стадії зйомок. Тобто я вже показував частково відзнятий матеріал і вони могли уявити, як виглядає кінцевий продукт. Це трошки інша річ, ніж починати співпрацю просто з якихось слів на папері.
Перевагою, дуже великою, особливо для мене, було те, що мені жодного разу не сказали, що вони хотіли б бачити в цьому фільмі або що їм щось не подобається. Тобто це була суто моя робота, в яку ніхто не втручався. Єдине, що мені порекомендували в фіналі прибрати кадри з революцією. Але й на мій погляд, ці кадри були конфліктні.
- Чи продовжуєте ви зараз співпрацю з телеканалами?
- Так, наразі з моїм наступним проектом я буду співпрацювати з Чеським ТБ, бо на ТБ мої фільми побачить найширша аудиторія.
В нас на вибір документаліста є два таких канали: Чеське ТБ і HBO. Остання - американська компанія, там набагато кращі умови. З іншого боку, ти маєш працювати відповідно до певних шаблонів, якщо тобі вдається це, потім ти можеш знімати. А Чеське ТБ, навпаки, дуже відкрите, ти можеш прийти до них з будь-якою ідеєю, головне, щоб вона їм сподобалася.
Наступна тема: чехи, які залишають Україну
- Чи звучатиме тема України у вашому наступному фільмі - про репатріацію чехів?
- Так, звісно. Я хотів зняти, як вони поїдуть туди і як пристосуються до нового місця. Якщо вони повернуться - це взагалі буде чудово. І це, власне, буде питання, пов'язане з цією «Ямою»: якщо (її героїня. - ТК) Наташа переїде на нове місце, їй доведеться або пристосуватися, або змінити своє життя. Й тут та сама проблема - люди жили, потім їх поміщають в абсолютно нові умови.
- Чи вже розпочали зйомки?
- Я вже був на вокзалі, коли приїхала перша партія в Чехію, знімав їхній приїзд. Наступні зйомки будуть у тому місці, куди герої стрічки переїхали. Поселили їх у невеличкому містечку, виділили цілий будинок. Це досить далеко від Праги, десь 70 кілометрів. Там поряд нічого немає, й мені цікаво, що вони будуть робити, чим будуть займатися.
В цьому фільмі я хочу торкнутися питання Чехії, які для неї є типові риси. А також питання міграції загалом у Європі як такої. Тому я поки що не знаю точно, якою вийде ця історія. Й назва буде виходити з того, яку історію мені вдасться зняти.
- Цей фільм знімається на замовлення Чеського телебачення?
- Ні. Це була моя ініціатива. Я з нею прийшов до своїх продюсерів, і це була вже їхня робота - знайти людей, які допоможуть реалізувати цей задум.
Поки що проект на стадії розробки. Щодо ще одного фільму, над яким я працюю, ми вже знаємо, що будемо робити телеверсію, тобто звичайний фільм. А тут я ще не знаю, чи це буде 60-хвилинна версія тільки для телебачення, чи мені пощастить знайти дуже цікавого героя, історію і вдасться зняти щось більше.
Довідка «Телекритики»:
Їржі Стейскал - фотограф та режисер-кінодокументаліст. Закінчив Університет Томаша Баті в Зліні за спеціальністю «відео- та аудіорежисура». Також здобував фах режисера у Балтійській школі кіно та медіа (Таллін).
Виступив сценаристом фільму Дода Гомбара «Сміхов плаче, Бруклін спить» (2011). Працював над документальними фільмами для чеського телебачення.
«Яма» - найвідоміша стрічка із фільмографії Їржі Стейскала. Її він неодноразово представляв на міжнародних кінофестивалях.
Фото Максима Лісового
Переклад із чеської Тетяни Окопної
Олени Коркодим, «Телекритика»