Андрій Породка: IMAX вітчизняне кіно не цікаве, а нам — навпаки
25.05.2015
У Львівському кіноцентрі з 25 травня по 6 червня демонструватимуть українську документальну стрічку Олега Чорного «Голлівуд над Дніпром. Сни з Атлантиди».
Львівський кіноцентр розпочав свою діяльність два місяці тому і відтоді регулярно демонструє вітчизняне кіно, яке минають своєю увагою потужні кіномережі.
Подаємо інтерв'ю із директором Кіноцентру Андрієм Породкою, яке він дав газеті «День» з нагоди відкриття закладу.
Дмитро Пальчиков, Львів
Львівський кінотеатр «Сокіл», як і більшість місцевих кінотеатрів, тривалий час занепадав. Однак 18 грудня 2014 р. міська рада реорганізувала його у «Львівський кіноцентр» зі збереженням функціонального призначення, чим надала закладу друге дихання. Відтак на це з бюджету розвитку було виділено 200 тисяч гривень й проведено конкурс на посаду директора кіноцентру. Ним став громадський активіст Андрій Породко.
Не чекаючи коштів, він разом з однодумцями власноруч взялися за ремонт та прибирання кінотеатру: стіни зашили ОСП, пофарбували стелю, поклали у кінозалі ковролін, замінили частину вікон, придбали нове обладнання для кінопоказів тощо. Одним із підрозділів Кіноцентру стане кінокомісія, яка здійснюватиме роботу з організації, інспірації, промоції кінозйомок у Львові тощо. Також планується створення кіношколи.
На відкриття прийшло кілька сотень людей. Їх зустрів виступ гурту К402 та українські короткометражки. Також презентувати коротке кіно, зняте у Львові — «Перша співбесіда».
«День» запитав нового директора Кіноцентру Андрія Породка про освітню функцію нового проекту, плани та навіщо взагалі львів’янам така інституція.
— Ми буквально виживали. Ніхто нам не допомагав навіть тоді, коли щось ламалося. Все самі. Форма власності не дозволяла нас фінансувати хоч кимось. Але завдяки колективу кінотеатру львів’яни матимуть кіноцентр. Він працював тут упродовж багатьох років, і зрештою це стало їхнім життям, з яким неможливо попрощатися. Керівництво кіноцентру унікальне тим, що тут поєднується старий колектив із новим. А міськрада дала нам кредит довіри — мовляв, працюйте.
Зараз Кіноцентр більш комфортно виглядає всередині. Все, що реанімувалося, — за кошти самого колективу. В ньому всі — ентузіасти, які розуміють, що тут багато не заробиш. Але це дещо більше, ніж просто робота — наш спосіб життя і другий дім.
— Чому Кіноцентр потрібен львів’янам?
— В аудиторії є запит на таке кіно, а в нас є пропозиція. У Львові багато людей, які люблять стару класику на плівці, сучасний арт-хаус тощо. Наприклад, учора на останній сеанс о 21:00 було 20 людей. Я вважаю, що на даному етапі — це багато. Городяни приїжджають із різних куточків Львова. Це добре — так має бути. А чому ми постійно маємо гуляти в центрі? Всі говорять про децентралізацію заходів, але все відбувається в центрі. Мікрорайону потрібен свій центр. Кіноцентр — як приклад його промоції. В нас цього тижня буде «Владика Андрей», «Наша Надія». IMAX таке не візьме, бо йому не цікаво, а нам — навпаки. Ми будемо виховувати глядача й робитимемо це якісними фільмами, які б розвивали мислення.
— Що ще у планах?
— Ми зараз чистимо озеро, зробили буккросинг, нам подарували лавочки, хочемо протягнути WI-FI на весь парк. Влітку тут мають бути забави для дітей, а мами, погулявши з дітьми, зможуть піти в кіно. Плануємо робити фестивалі, ночі кіно, зустрічі з відомими режисерами й сценаристами. Ми будемо працювати зі школами та іншими закладами. Це більше, ніж кінотеатр, і «кіноцентр» — якраз хороша назва для цього. Наше гасло: «Тут живе кіно». Цей кінотеатр багато настраждався. Адже завжди були якісь судові справи, постійно велися бої із забудовниками. Тому я думаю, якби не люди, які люблять цю будівлю, тут би давно стояло щось інше.
— Ви бачите його як самоосвітню платформу?
— Ми можемо там мати різні культурні клуби, гуртки. Ось, наприклад, погляньте — зібрався англійський клуб, сидять, бесідують. Ми відкриті для співпраці з творчою аудиторією. Хочемо, щоб сюди приходили думати, читати, дивитися, зрештою — вчитися.
Дмитро Пальчиков, «День», 25 береня 2015 року