Галина Сулима: Щоб приносити користь країні, треба робити конкретні речі, а не числитися у «диванній сотні»
24.05.2015
Відома українська актриса — про «втрачене» дитинство, кращі роки в кіно, особистий досвід у бізнесі й політиці, книгу коміксів і Міжнародну асоціацію підтримки і розвитку української культури.
Ірина Гордійчук, «День»
23 та 24 травня в Одесі в рамках Міжнародного бізнес-форуму «Сила в єдності» відбудеться Фестиваль грузинської культури, приурочений до святкування Дня незалежності Грузії, який відзначається 26 травня. Проводить його Міжнародна асоціація підтримки і розвитку української культури і Грузинський культурний центр «Сакартвело».
В офіційному релізі сказано, що мета фестивалю — знайомство з самобутнім мистецтвом Грузії й України. А також організація бізнес-знайомств для розвитку економічних угод з дружніми нашим країнам державами — Туреччиною, Голландією, Німеччиною, Ізраїлем. А поміж рядків читається: на вас чекає ексклюзивна подорож до міні-країни, де народжуються великі ілюзії, — до Одеської кіностудії. Хтось зможе переглянути ретроспективу грузинського кіно, складену зі світових шедеврів — картин Отара Іоселіані, Сергія Параджанова, Ельдара Шенгелая і Тенгіза Абуладзе. Інші захочуть приміряти на себе раритетні костюми персонажів улюблених фільмів, знятих в Одесі, узяти автографи у знаменитих акторів і сфотографуватися з ними на пам’ять. І вже вочевидь і ті й інші не відмовляться від знатного шашличка і хачапурі, келиха справжнього «Кіндзмараулі», якими вирішили почастувати гостей грузинські кулінари. А наступного дня — для особливо стійких — поїздка до живописного Дністровського заповідника, в садибу «Сап’яни», що за 40 кілометрів від Одеси, в місті Біляївка на березі ріки Турунчук.
Не знаю як вас, але мене перспектива такого вікенду спокусила одразу. Проте вона послужила лише приводом для написання цього матеріалу. Бо справжнім одкровенням стало ім’я одного з організаторів фестивалю, президента Міжнародної асоціації підтримки і розвитку української культури. Галина Сулима — відома актриса, недооцінена, на мій погляд, в нашій країні.
«БІЛА ВОРОНА»
— Галю, хоча мені й цікаво дізнатися, як ти дійшла до життя такого, однак почну з професії. Коли кіно з’явилося у твоєму житті?
— Кіно в нашій родині було присутнє завжди. У моєму рідному місті був єдиний широкоформатний кінотеатр «Батьківщина» (там зараз проходять покази Одеського міжнародного кінофестивалю) — в ті роки щось неймовірне! Батько йшов за квитками, вистоював чергу години півтори-дві, потім підтягувалися ми з мамою і урочисто всією сім’єю йшли дивитися кіно: «Діамантову руку», «Кавказьку полонянку», «Стару черепаху». Величезне враження на мене справила «Війна і мир» — бали, Наташа Ростова...
Тому з дитинства виросла з чітким розумінням, що кіно (після балету!) — найважливіший вид мистецтва. Адже я хотіла стати балериною, вчилася в балетній школі, стажувалася в Одеському оперному театрі. До речі, саме в школу (мені було тоді 11 років) одного дня прийшла асистент з акторів фільму «Синє небо», режисером якого був Марк Толмачов. Вона побачила мене і запросила на кінопроби. Мама з татом на родинній раді дали «добро», повезли мене на кіностудію...
— Напевно, цей факт став потрясінням для 11-річної дівчинки?
— Була цікавість. Щоправда, коли ми їхали в авто на студію, я почула, що пробуватися буду з актором Володимиром Івашовим. Самим Івашовим, який грав у «Баладі про солдата»! Ось це була радість! Самих проб, чесно кажучи, не пам’ятаю зовсім!.. (Сміється.) Мені пощастило, мене затвердили на роль. Почалося абсолютно незвичайне, казкове, цікаве і веселе життя! Я купалася у всьому цьому і, звичайно, закохалася у Володю Івашова остаточно. Коли зйомки закінчилися, гірко плакала, і Володя сказав мені: «Не переживай! Ти ще зніматимешся і колись зрозумієш, що кіно — це велика і дружна сім’я на період зйомок. Але одного дня настає останній знімальний день...»
Потім, вже ставши артисткою, я дуже добре зрозуміла героїню Інни Чурикової з «Начала». Пам’ятаєш її подив у акторському відділі: «Для мене нічого не немає? Так зовсім нічого?.. Не може бути. Подивіться добре...» До мене, щоправда, доля була прихильніша. Марк Толмачов незабаром запустився з наступним фільмом — «Хлопчиська звали Капітаном», і запросив мене на роль героїні — Олени. Потім я зіграла у Михайла Пташука у фільмі «Про Вітю, про Машу і морську піхоту»... Ось так все починалося.
— Балет у цей час вже залишила?
— Ні! Займалася балетом, ходила у французьку спецшколу, в музичну. Як то кажуть, дитинства у мене не було. (Сміється.) Але ніколи не скиглила, навіть внутрішньої невдоволеності не відчувала. Переді мною стояв приклад батьків — вони працювали все життя і мене так виховали. Я знала: все, що роблю, — моя праця.
— Недолюблювали, мабуть, у школі?
— Дівчата мене люто ненавиділи. Я була дивна для них. Жартували наді мною, бо взимку завжди ходила в обрізаних лосинах (розрив між загальноосвітньою школою і балетною був дуже маленький, і часу на розігрівання м’язів не залишалося), але на це я не звертала уваги. А однокласниці сприймали мій зовнішній вигляд як неповагу, виклик. Я була «білою вороною». Після уроків зривалася, стрибала у трамвай, відкривала торбинку, яку мені давала мама, й обідала просто у трамваї № 21 — гречана каша з котлеткою, соком запивала. Три зупинки до балетної школи, якраз устигала. І ще, уяви собі, пишемо, наприклад, контрольну роботу, раптом відкриваються двері, в клас заходить директор школи і говорить: «Щебивовк (це моє дівоче прізвище), йди, за тобою приїхали зі зйомок». Всі пишуть, а Галя йде зніматися... (Сміється.) Це теж дратувало.
Проте «культу особи» у мене ніколи не було. Навіть у найкращі часи корону на голові не носила. Тому з хлопчаками ладнала. Щоправда, прізвисько в школі всі роки мала конкретне — «зірка штучного льоду». (Сміється.) Але я товаришувала з ними, захоплювалася хард-роком, Джимом Моррісоном, Елісом Купером. А за одного з хлопчаків одразу після школи вийшла заміж і прожила все життя.
— Коли ж, врешті-решт, кіно перемогло балет?
— Балет завжди був на першому місці. Але одного дня на репетиції я невдало вивернулася, потім, щоправда, все встало на свої місця, я навіть продовжувала танцювати, але вже розуміла: професіоналом мені не бути — залишуся калікою.
Поки вчилася в школі, окрім тих фільмів, про які вже говорила, знялася в «Ар-хі-ме-дах» у Шуріка Павловського. І це було найпотужніше посилання, аби серйозно подумати про кіно. Музична комедія, прекрасний акторський склад. Сергій Іванов, Сашко Ігнатуша, Сашко Михайлов (не знаю, як склалася його доля, більше в кіно я його не бачила), Сашко Хочинський — геніальний, абсолютно приголомшливий! Володимир Меньшов... Після прем’єри стрічки Павловський, тоді режисер-початківець (до цього він зняв лише один фільм «Щасливий Кукушкін»), сказав, що він — першовідкривач зірок. Мовляв, відкрив у «Кукушкіні» Ларису Удовиченко, а тепер ось Галину Сулиму. (Сміється.)
ЖАХ ПІД НОМЕРОМ ТРИ
— ВДІК було вибрано для вступу одразу?
— Якраз ні. Я у ВДІК взагалі не планувала їхати. Здавалося, що в кіно вже пограла, причому головні ролі, треба спробувати підкорити театр. Вступала до всіх театральних вишів. А останньої мить мій дядько запропонував все-таки з’їздити у ВДІК. Просто так, подивитися. Мені навіть образливо було, як же він не розуміє, що я мрію про сцену! Проте ми все-таки приїхали: стоїмо біля табло, вивчаємо — які майстерні, хто приймає іспити, і тут у фойє входить жінка, яку не можна було ні з ким переплутати! Тамара Федорівна Макарова! У джинсах, светрі грубої в’язки. Каблучки на ній були приголомшливі, срібні. Незвичайна благородна краса, над якою вік безсилий! І дядько говорить мені: «Подивись, які люди тут викладають! Ти вступаєш до ВДІКу». А коли ми побачили, що йде набір у майстерню Сергія Бондарчука й Ірини Скобцевої — вибір було зроблено однозначно.
— Пам’ятаєш, що читала на вступних іспитах?
— Так! «Пригвождена к позорному столбу...». Уявляєш, мені 17 років і я пафосно читаю Марину Цвєтаєву!.. Абсолютна невідповідність зовнішнього вигляду і репертуару. Бондарчук ридав! Витирав окуляри і сльози. А ще читала «Степ» Чехова. Думала, схитрую. Сергій Федорович до того часу вже зняв фільм «Степ», і мені здавалося, йому мій вибір повинен сподобатися. У горлі пересохло, слова застрявали... Марина Петрівна Хаміла, видатний педагог зі сценічної мові, у якої вчився і Сергій Бондарчук, слухала, як я читаю, і повторювала: «Який жах!» Я не витримала, питаю: «Все так погано?» А вона: «Дитино, до вас у мене було два жахи — Ларочка Удовиченко і Микола Губенко. Ви будете третіми. Ви з Одеси?» Шиплячі, свистячі, м’які, розтягнуті звуки тощо... (Сміється.) Треба було заново вчитися говорити.
ПРО ВДІК, ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА І ЧАС ЗМІН
— Окрім передбачуваного потрясіння, під час навчання у ВДІКу були якісь розчарування?
— Спочатку про потрясіння. Одного дня за день я побачила три шедеври: «Жив-був співочий дрізд», «Колір граната» і «Дзеркало». І в моїй свідомості щось сталося, настільки це був сильний емоційний удар. А ще — зустрічі, що абсолютно не забуваються, з Кшиштофом Зануссі, Єжи Кавалеровичем, Родом Стайгером, які приїжджали до нас в інститут, вели майстер-класи.
Більше того, раз на місяць, щоп’ятниці, Сергій Федорович робив вихідний для курсу, ми збиралися на Павелецькому вокзалі всією командою — з чоловіками, дружинами, їхали в Білі Стовпи і дивилися фільми, які ніде, в жодному кінотеатрі не можна було у той час побачити. «Хто боїться Вірджинії Вульф», «Заводний апельсин», «Метелик», «Кабаре» і багато-багато інших картин. Приголомшливих, геніальних, унікальних! Усі ці чотири роки — одне суцільне потрясіння!
А розчарування... Вони були пов’язані з подвійними стандартами, які, звичайно ж, були в житті радянської людини. І ще: у нашій майстерні існувало табу — майстер категорично був проти зйомок студентів, не дозволяв пропускати заняття. В результаті не відбулася моя робота у фільмі «Він прийшов» Олександра Прошкіна, де я мала грати одну з головних ролей. Дуже жалкую, що не довелося знятися в картині «Непроханий друг» — потім там зіграла Іра Алфьорова. Пропустила «Мелодію на два голоси» — Людмила Нільська мене замінила. «Злет» Сави Куліша, де повинна була працювати з Євгенієм Євтушенком. Прикро було, звичайно.
Єдиний режисер, на зйомки до якого Сергій Федорович відпустив мене, був Іван Миколайчук. Бондарчук вважав його абсолютним генієм і безмежно поважав, тому питання — дозволяти — не дозволяти — просто не стояло.
— Це був фільм «Така пізня, така тепла осінь»?
— Так. Причому, я закінчувала третій курс, переходила на четвертий, у мене дипломна вистава. Складно було дуже. Але Сергій Федорович все одно дав добро, ні на мить не замислюючись. Ні на півмиті. Хоча зазвичай у таких ситуаціях говорив: «Зніматися ви ще встигнете, зараз постарайтеся узяти від мене все, що я можу вам дати. Аби дурнями не виглядати на знімальному майданчику, круглими ідіотами — на екрані». (Сміється.)
— Який період у своїй творчій долі вважаєш найщасливішим?
— Найбільш плідний і цікавий час був одразу після навчання — 80-ті роки. «Така пізня, така тепла осінь», «Фучжоу», «Голод — 33», «Останній бункер», «Козаки йдуть», «Вінчання зі смертю». Багато пропозицій, цікаві ролі, талановиті режисери. І реакція глядачів і професіоналів на мою працю, що важливо для актриси.
У 90-х, коли настала епоха комерційного кіно, теж спочатку роботи було немало. Я навіть на студію проходила не через центральний вхід, а лазила в дірку в паркані, аби не викликати заздрощів колег, які днями грали в карти, годинами просиджували в кафе, міркуючи про смерть кінематографа. У «Кавалерах морської зірки» з Арменом Джигарханяном знімалася, в «Івані Подушкіні — героєві приватного розшуку» — з Дмитром Харатьяном і Оленою Яковлєвою. Потім настав період, коли мене запрошували на проби, але не затверджували. Один молодий завзятий режисер на німе запитання: «Чому?» — відповів тоді: «У вас не характерна зовнішність для сьогоднішнього дня. Настала епоха «маленьких вір», хоча ви — хороша актриса, ваш час безповоротно пішов».
— Не образливо було?
— Болісно образливо! Я заснути не могла — відчуття, що на грудях лежить величезна плита і важко дихати. Мені шалено хотілося зіграти Кротку, були й інші героїні, про яких мріяла.
ПРО СТАТУС БІЗНЕС-ЛЕДІ І ПОЛІТИЧНИЙ ДОСВІД
— Артхаусний проект «Вогні великого міста» тоді виник?
— Артхаус виник тієї миті, коли кіно перестали знімати. Я з величезним задоволенням зайнялася родиною — улюбленим чоловіком, дочкою. Ксенія закінчувала школу, готувалася вступати до вишу, грала в теніс, їздила на турніри — я пірнула в побутові проблеми з головою. Бо добре пам’ятала: коли Ксюша була маленькою, а я багато знімалася, вона говорила: «Ненавиджу твоє кіно!» Все складалося чудово, але поступово зріло бажання зайнятися чимось, близьким до професії. У мене є така авантюрна риса — іду вперед, не боюся розлучатися з колишніми регаліями. І коли 2004 року мені запропонували узяти в оренду приміщення убитого кінотеатру «Одеса», стала судомно думати, як можна його використовувати, в якому форматі. Хотілося зробити сучасний, цікавий проект, який приносив би задоволення і мені, і глядачам, і, звичайно, окупався фінансово. Виникла ідея кіно-артхаусного кінотеатру «Одеса. Вогні великого міста». Я приїхала до Києва, обійшла всі дистриб’юторські компанії, під чесне слово переконала їх показувати артхаусні стрічки першим екраном в Одесі, у нашому кінотеатрі. Як не дивно, багато хто тоді пішов мені назустріч. У день прем’єри ми влаштовували прес-конференції, і поступово у місті дізналися, що у «Вогнях великого міста» можна першими побачити світове кіно вищої якості.
— Як довго проіснував проект?
— На жаль, лише півроку. За цей час ми зробили ремонт у кінотеатрі, відкрили ресторан. Йшли перемовини про кінофестиваль — сателіт Канського форуму, але в меншому об’ємі. Про нас почали писати, знімати репортажі. Кінокомплекс «Вогні великого міста» ставав популярним серед одеситів. А 23 лютого 2005 року кінотеатр захопили. Мені не хочеться сьогодні ще раз згадувати цю дику історію, але було все, навіть замах на життя. Я відчайдушно боролася, проте мої зусилля виявилися безплідними. Й інстинкт самозбереження узяв верх над відчайдушністю. Я відступила.
— І несподівано для мене і твоїх колег знову з’явилася в Києві в абсолютно невластивому тобі амплуа.
— Так, під час баталій за артхаус я познайомилася з народним депутатом Верховної Ради Андрієм Шкілем. Зі словами: «Пані Галино, я виріс на ваших фільмах!» — він єдиний реально почав мені допомагати. А трохи пізніше запропонував стати його помічником «на громадських засадах». Я почала працювати в Комітеті з контролю і забезпечення законодавчої діяльності правоохоронних органів, займалася зверненнями громадян. Читала неймовірні історії людей і ридала — скільки ж поряд страшних, поламаних доль! Поступово проблеми з артхаусом, відчай, що мене цинічно, бандитськими методами зробили жебрачкою, позбавили справи, яка непогано стартувала, стали відходити на другий-третій план. Я зрозуміла, що моя біда — і не біда зовсім, бо всі близькі живі, здорові. У Верховній Раді пропрацювала шість років. А торік навіть зважилася балотуватися в народні депутати! (Сміється.) Не пройшла. Але життєвий досвід отримала величезний!
ПРО ВІДЧАЙ, ВІДРОДЖЕННЯ І МАЙБУТНЄ
— Пробач, але, виходить, ти знову опинилася біля розбитого корита. Відчаю не було?
— Відчай був. Але абсолютно з інших причин. 2012 року в мене померла мама. Минулого — «згорів» чоловік Славко. Жити не хотілося. Я на декілька місяців виїхала до Франції, де живе моя дочка Ксенія і росте улюблена онучка Нюся. Аби якось розрадити мене, Ксюша запропонувала почати писати книгу. Зізнаюся, я сприйняла цю ідею вельми скептично, оскільки не терплю дилетантизм у будь-якому його прояві. Проте з’ясувалося, що дочка не збирається робити з мене мемуариста. Французи обожнюють комікси. Серйозні речі автор розповідає як хроніки, які ілюструються симпатичними малюнками. Ксенія завжди любила наші з чоловіком розповіді про ВДІК, повітря того часу, легендарних людей, з якими нам пощастило спілкуватися, — про це вона й запропонувала мені написати. Несподівано для себе я захопилася авантюрною затією, і книга вже на 70 відсотків готова. Її робоча назва «Зворотний бік Місяця».
— А коли і як виникла Асоціація підтримки і розвитку української культури?
— Зізнаюся, ідея спала на думку не мені, а представникам української діаспори в Європі, з якими я зустрічалася, коли гостювала у доньки. Вони мене люблять, довіряють мені, знають фільми, в яких я знімалася. Ось і запропонували створити іменний фонд на підтримку національної культури. Але я ставилася до такої пропозиції легковажно. І навіть з роздратуванням. Мені здається безглуздим, коли актори, переставши зніматися, починають бронзовіти і створювати чисельні фонди імені себе коханих. (Сміється.) Проте поступово мене переконали: якщо хочеш приносити реальну користь своїй країні, яка сьогодні страждає, треба робити конкретні речі, а не просто числитися гострословим критиканом влади, уряду, способу життя в «диванній сотні». У результаті ми вирішили організувати не Фонд, а Асоціацію. Оскільки фонди егоїстично заточені на одну (найчастіше заможну) людину, а Асоціація створюється для того, щоб будувати містки між нашими співвітчизниками, які живуть в різних куточках планети. Дати їм можливість підтримати Україну в настільки важкий час, допомогти талановитим діячам культури максимально реалізувати себе і популяризувати самобутнє українське мистецтво в світі.
До завдань Асоціації входить пошук і допомога в реалізації цікавих кінопроектів, гастролі акторів і музикантів за кордоном, Видавничий дім тощо. Природно, ми не намагаємося приміряти на себе функції міністерств культури, економіки або інформаційної політики. Просто хочемо посильно допомогти державним інститутам зробити все від себе можливе, аби пишатися Україною.
Головний орган Міжнародної асоціації підтримки і розвитку української культури — Наглядова рада, членами якої є досвідчені і шановані люди з культурного співтовариства нашої країни. Грузинський проект — пілотний. Україна і Грузія завжди були в добрих стосунках, а сьогодні грузини особливо гостро, як власний, відчувають наш біль. Тому і назва «Сила в єдності». Ми хочемо сказати: «Життя продовжується. Воно прекрасне. І, відчуваючи плече вірних друзів, ми обов’язково переможемо!» Сподіваюся, перший млинець не буде грудкою. Тьху-тьху! Слава Україні!
— Героям слава!
Ірина Гордійчук, «День», 21 травня 2015 року, №87