Ірина Правило: Фільми мають зніматися, демонструватися, повертати кошти і зніматися далі
10.05.2015
Не зважаючи на фінансову скруту та інші обставини, нове українське кіно все ж таки торує свій шлях на екрани кінотеатрів. Зокрема, з 6 травня у столичному кінотеатрі "Київ" стартує черговий альманах "Молоде українське кіно", програму якого склали три короткометражні художні стрічки Ірини Правило.
В основі фільмів "Кров", "Мужицький ангел. Різдвяна історія", "Сонет 132" — оповідання Нодара Думбадзе та Степана Васильченка. Ірина Правило — палкий патріот українського кіно, її цікавлять серйозні теми, серйозна література. В її проектах знімаються і українські, і грузинські актори. У молодої режисерки є плани й на "повний метр"…
Катерина Константинова, Дзеркало тижня
— Ірино, свого часу ви вирішили екранізувати твори таких серйозних авторів як Нодар Думбадзе, Степан Васильченко?
— Взагалі, мене з самого початку цікавила серйозна література. Ще навчаючись, я відчула, що перенесення "слова" на екран — цікава й потужна площина. І коли працюєш у цій площині, то маєш можливість "подружитися" з автором, отримати благословення на те, щоб екранізувати його матеріал. Тобто мовою кіно розказати його ж історію. Всі мої фільми за мотивами оповідань. І часто, коли робота формується, то в кадрах — особливі сцени, рішення, і навіть епізоди, які є продовженням авторських "слів", закладених у літературі.
Кожна зустріч із письменниками — чи то Нодар Думбадзе, чи Степан Васильченко, Ніно Палумбо (фільм "Мої університети" у виробництві) — особлива, містична.
Адже умови, в яких ми боремося на полі незалежного українського кінематографу, м'яко кажучи, непрості. Та щоразу відчуваю якийсь поштовх, сигнал: їхня проза дає натхнення.
— Можливо, котрусь зі своїх короткометражних стрічок ви б хотіли перетворити на повнометражну картину?
— Ні… Коли знаходжу матеріал, то з самого початку визначаю форму майбутнього фільму. І в усіх перелічених історіях було відчутно, що це формат саме короткого метру.
Короткий метр — не завжди сходинка до повного метру. Втім, короткий метр зайняв повноцінне місце у світовому кіно. Саме кіно народилося, власне, як короткометражне. У нас відбуваються процеси, коли короткий метр знаходить вихід до глядача. Це принцип "альманахів", завдяки якому нам вдається виходити у прокат. Альманах № 4, який покажуть у "Києві", входить саме до такої серії. Загальна тема — молоде українське кіно. Символічно, що режисерів альманахів поєднує один цікавий факт: усі вони — учні Василя Петровича Вітра. І я в тому числі.
— Наскільки саме сьогодні реально молодому режисерові знайти достойне фінансування — на втілення своїх проектів?
— Унікальність альманахів у тому, що всі фільми знято за власні кошти. В основному проекти стають можливими завдяки "спільнокошту". Наприклад, якщо альманахи № 1, 2, 3 були поєднані (там фільми різних режисерів), то альманах № 4 цікавий ще й тим, що це всі мої роботи — різних років. І їх прокат підтримуватиме реалізацію нового фільму, над яким зараз триває робота.
Так система й має працювати: фільми мають зніматися, демонструватися, завдяки цьому — повертати кошти і зніматися далі.
— Чи був показаний ваш фільм "Кров" у Грузії, адже тема — грузинська?
— Так, був показаний у Грузії на фестивальних майданчиках. Прем'єра пройшла в Чохатаурі — це районний центр, у якому ми знімали. В альманаху № 4 фільми об'єднані ідеєю становлення особистості. Якесь кіно виконане у стилі традиційному, якесь — у стилі неореалізму. Але актуальність виявилася важливою. І чим далі йшли, тим більше розуміли, що такі теми гострі і для українського глядача.
Мої фільми — мультикультуралістичні. У тому плані, що в них є відлуння інших культур, паралельно — пошук того найважливішого, що належить усім людям. І через таке взаємопроникнення відбувається збагачення нашої власної культури.
Фільм "Кров" виріс із літератури Нодара Думбадзе. Це велика відповідальність, адже письменника називають "сонцем грузинської літератури".
…Зараз продовжуємо знімати італійську частину проекту "Моє дитинство" — фільм "Мій університет" за мотивами оповідання італійського письменника Ніно Палумбо. Всі люди, які прийдуть на показ у кінотеатр "Київ", зроблять тим самим внесок у зйомку та дореалізацію цієї картини (пізніше буде випущено проект "Моє дитинство", який об'єднає короткометражки на тему дитинства).
— Які класичні українські твори, на ваш погляд, могли би бути вам цікаві для подальшої екранізації?
— Багато літературних творів заслуговують на екранізацію. Наприклад, "Микола Джеря" за Іваном Нечуєм-Левицьким. Тут тема героя, його потужний внутрішній світ. Мене цей твір вразив ще в школі, я дуже на ньому сконцентрувалася. Знаю, що були спроби екранізувати "Миколу Джерю" ще в 50-х роках, ці матеріали втрачені, а можливо, пиляться десь в архівах. Цікава історія Ольги Кобилянської "Земля": надзвичайно потужний драматичний твір. У питанні екранізації українських творів важко говорити лише за себе, має бути ланцюг екранізацій від українських режисерів…
— Інколи кажуть, що режисура — це чоловіча професія, але ж ви вибрали цю стезю. Хто вплинув на ваш вибір?
— Погоджуюсь із думкою, проте не в плані гендерної позиції. Справді, режисура вимагає справжньої мужності. Для цього має бути потужна воля. Особливо якщо звертаєш увагу на теми вічні, духовні. Під час роботи відчуваю, що точиться глобальна боротьба між добром і злом. І режисер стає "воїном світла". Як кажуть у нас у майстерні, "молодчинкою свого часу". Тобто людиною, котра бачить, чим зараз живе її земля, народ, культура. І береться за теми, які стануть чимось таким важливим для глядача цього часу. Тому треба нарощувати творчі м'язи…
— Ви намагалися подавати ваші проекти на пітчинги у Держкіно?
— Так сталося, що наш проект не добрав майже сотої балу на пітчингу. Але це вже інша історія.
— Розкажіть, будь ласка, про акторів, які у вас знімалися. Що думаєте, зокрема, про Ірину Ткаченко, яка грала у фільмі "Сонет 132" за мотивами оповідання С.Васильченка?
— Взагалі, всі актори — надзвичайно талановиті. Всі погоджувалися працювати за покликом серця. До речі, це перша робота Ірини Ткаченко в ігровому кіно. І скажу, що в неї є велике вміння нести тему, перетворювати матеріал і проживати його — водночас довіряючись загальному режисерському баченню.
Це стосується абсолютно всіх виконавців наших фільмів. Партнером Ірини Ткаченко у фільмі "Сонет 132" став Дмитро Коваленко… Це мій колега, однокурсник, режисер, але надзвичайно обдарована людина в акторському плані. Ці актори створили історію кохання на тлі мовного конфлікту саме в "Сонеті 132". Водночас кожен із нас грав і відтворював те, що знає й відчуває, власне, лише цей актор. У Ірини Ткаченко роль дівчинки Марічки, яка живе в Україні, але сама російськомовна. В неї, як писав Степан Васильченко, "вселився московський ґедзь…" Іра неодноразово казала, що це і її тема також.
— У ваших картинах теж задіяно багато непрофесійних акторів…
— Це інша специфіка. Ми шукали насамперед дітей. А також людей, котрі є жителями певної місцевості. Куди б ми не приїжджали — чи то в Нижній Березів Івано-Франківської області, чи в Гурію в Грузії або в маленьке містечко Сан-Панкраціо поблизу Флоренції в Італії, всі люди відразу починали працювати як маленька кіностудія.
Природу непрофесійних виконавців дуже важливо спрямувати у правильне русло. Всі вони абсолютно довіряють і переймаються тематикою. У мене виконавці головних ролей — це діти 6, 11 і 15 років. Хлопчики, які є унікальними особистостями, я сама багато чого в них навчилася. Ці діти працювали по 8-10 годин на добу! Скажу, що доволі мужній вчинок нашого найменшого героя — Анатольки Сулятицького, головного героя короткометражки "Мужицький ангел. Різдвяна історія"… Ми знімали сцену в монастирі святого Іллі у Дорі, що торік згорів за нез'ясованих обставин (це дерев'яний храм, якому майже 100 років). Зйомки проходили в перервах між службами, у доволі тяжких умовах. Бували моменти, коли наш Анатолька сідав і казав: "Ой, я вже не годен то робити…" І, знаєте, його мама, яка грала роль його матері й у фільмі — Лілія Сулятицька, — сідала напроти нього, зазирала йому у вічі й казала: "Анатолько, ми робимо велику справу, ми знімаємо українське кіно… Ми знімаємо історію, яку потім побачать багато-багато людей. І зараз на тобі велика місія". А потім я підходила до нього й казала: "Анатолько, зараз такий-то кадр, ти маєш працювати…" І він дивився на мене й відповідав: "До-о-обре..". І робив потрясаючі речі. Коли я вперше переглядала матеріал, то мені не вірилося, що дитина на таке здатна… Скажу, і це не пусті слова, що під час роботи над фільмами я відчуваю покров і силу, яка веде нас.
— Назвіть бодай декілька імен своїх молодих колег-кінематографістів, до яких треба було б пильніше придивитися, можливо, кіножурналістам і продюсерам…
— Безперечно, це кінематографісти, які стали учасниками альманахів "Молоде українське кіно". Арсен Бортник, Софія Лаврів, Валерія Сочивець… Список можна продовжувати й продовжувати. Особливе місце у сучасному кінематографі посідає Іван Канівець, який фокусується на історичних фільмах. Одне слово, молодь єднається, допомагає одне одному реалізовувати задуми та ідеї. І найважливіше — що ці фільми таки виходять у широкий прокат.
Катерина Константинова, Дзеркало тижня. Україна, 24 квітня 2015 року, №15