Володимир Тихий: «Світова аудиторія українського кіно – це молоді люди, соціально успішні»
07.05.2015
24 квітня 2015 року о 17 годині в ефірі програми «Радіо "Культура" представляє» в концертно-студійному комплексі Національної радіокомпанії України відбулося дев’яте вручення Мистецької премії «Глодоський скарб». Її цьогорічними лауреатами стали продюсер, режисер Володимир Тихий та оператор, режисер, продюсер Валентин Васянович.
Ідея заснування Мистецької премії «Глодоський скарб» належить українському письменнику, лауреату Національної премії України імені Т.Г.Шевченка 2006 року, головному редактору часопису «Кур’єр Кривбасу» Григорію Джамаловичу Гусейнову, який використав для цього грошовий еквівалент державної нагороди.
До вашої уваги розмова з лауреатам премії Володимиром Тихим.
Іван Туссо, Сфера: життя культури
Володимир Тихий навчався режисури на кінофакультеті Київського державного інституту театрального мистецтва імені І.К. Карпенка-Карого в майстерні Михайла Іллєнка. У 1990-их зняв кілька короткометражних фільмів, найуспішніший з яких – «Русалонька» – побував на більш ніж вісімдесяти міжнародних кінофестивалях.
Ініціатор, режисер та співпродюсер кіноальманахів «Мудаки. Арабески» та «Україно, goodbye!», присвячених соціально-культурним, політичним і ментальним причинам, що деморалізують громадян України та мотивують до еміграції. Креативний продюсер та режисер документального альманаху «Відкритий доступ» (2013), що є своєрідною хронікою становлення громадянського суспільства в Україні.
У 2013 році закінчив роботу над другим повнометражним ігровим кінофільмом «Зелена кофта», світова прем’єра якого відбулася на міжнародному кінофестивалі у Сан-Себастьяні, до конкурсної програми якого цей фільм було відібрано.
Зараз працює над документальним веб-серіалом «BABYLON'13», присвяченому соціально-культурній революції в Україні 2013–2014 років.
Як так сталося, що вам присудили премію «Глодоський скарб»?
Не знаю, чесно… З «Кур’єром Кривбасу» – виданням, яке вручає премію – давно і плідно товаришував мій покійний друг Олесь Ульяненко. Ми всі – я, Валентин Васянович, Мирослав Слабошпицький – були з ним добре знайомі. Це був обмін художнім досвідом. А щодо премії – то це сталось абсолютно неочікувано. Ми звикли, що отримуємо премії від можновладців, і для цього треба пройти Крим, Рим і мідні труби…
Ми сидимо у приміщенні об’єднання «Вавилон’13», доволі нового і активного мистецького проекту. Яка мета «Вавилону’13»?
«Вавилон’13» – це громадська організація, яка складається з кінематографістів. Більше року тому ми зустрілися, щоб робити кіно. Тоді ще достоту не розуміли, що саме. Хотіли фіксувати реальність, яка вибухнула на вулицях Києва. Проект переродився у щось більше, досі існує, змінюється. Реальне документальне кіно України.
Ці невеличкі фільми є, по-перше, нашим ставленням до того, що відбувалося і відбувається, а по-друге, спробою звернути увагу на соціальні й культурні, а не лише політичні аспекти подій. Ми були популярніші за кордоном, ніж в Україні, бо те, що ми робили, було, скажімо так, європейською мовою мистецтва. Українські ж глядачі звикли до телесюжетів, а не до документального кіно.
Чи можна сказати, що подібні проекти, об’єднання є новим виміром кіно?
Взагалі не таким вже й новим, але для України це справді нова історія. На Заході жанр «веб-док» існує вже 7-8 років і є доволі популярним. Він враховує комунікаційні можливості інтернету, нові технічні можливості. Хоч-не-хоч, але рухатися доводиться у бік цифри. Років через двадцять у Мережі буде усе. А Мережа диктує свої умови спілкування з глядачем, читачем, узагалі соціалізації. Ми намагаємося не втрачати мережевої популярності, хоча на даний момент соціальна активність в Україні пішла на спад. Адже відбувся досить потужний викид енергії, і суспільству потрібний час, щоб накопичити нову. Гадаю, восени почнеться новий «дев’ятий вал», і слухати будуть не тільки журналістів і політиків, а й авторів документального кіно – кіно про те, що відбувається тут і зараз.
Для нас важливі не творчі амбіції, а соціальне значення роботи. Тому всі фільми виходять без авторів у титрах. Це такі маленькі «форми». Є і повноцінні дуже вдалі документальні стрічки, які можна подавати на фестивалі. Але ми цим не займаємось. Нас підхоплюють через соціальні мережі, показують партнери – «Громадське», «24», «Zik», «Еспресо-TV». Усе у вільному доступі, ми не вимагаємо винагороди.
Тобто йдеться про поєднання кіно, телебачення та інтернету?
Ні, телебачення тут немає. Це поєднання кіно та інтернету. А телебачення вже потім користується тим, що зробили ми.
Ваш проект почався з Євромайдану…
Фактично з наступного дня після того, як розігнали студентів!
…Чи можна сказати, що Євромайдан і Революція Гідності стали зламом, сплеском саме для мистецького середовища?
Насправді там, на Майдані, відбулась у першу чергу культурна революція. Політичної революції ми досі не бачимо, на жаль. Нам кажуть про реформи, але «реформи» – це значить поправити щось, що вже є нормальним. А у нас усе – ненормальне! Потрібна масштабна трансформація. Склалася дивна ситуація: раніше існувала певна сцена, де виступали персонажі, які називали себе «політиками». І зараз проблема не у зміні персонажів на сцені, а в тому, що глядач повернувся до сцени спиною. Треба зводити нову сцену.
Перемогла саме культура. Адже з культурним змістом Майдану те, що пропонувалося з протилежного боку, не йшло в жодне порівняння! Система пропонувала абсолютно мертві радянські форми, лицемірні сентенції.
Ми скептично відгукнулися про реформи. Але ж нам потрібна реформа й культурної сфери, хіба ні?
Є три потоки. Перший і другий – політика та «соціалка». Це наочно, ми бачимо це в новинах, тримаємо в руках рахунки за комуналку, жахаємося цінам у магазинах. Культурні ж зміни помітити досить важко, але вони відбуваються – і потужні. Саме вони тягнуть за собою суспільство і – так чи інакше – дадуть відповіді на болючі питання. Ідеться в даному випадку не про реформу, а про створення нової соціальної форми. Скажімо, замість Міністерства культури виникне спільнота митців, яка творитиме щось нове.
А митців нам на це стане?
Стане! Досягнення Стародавньої Греції складають 80% європейської культури. Але на той момент у Греції мешкало всього лише близько 140 тисяч осіб. І 5% з них придумали все, чим ми живемо кілька тисячоліть!
Питання не в кількості, а у якості. Ситуація створює можливості, а люди ними користуються.
Питання у якості самих людей… Наскільки ми якісні?
Зараз говорити про це важко. Мені здається, що ми якісні, а недруги наші вважають нас неякісними. Це дуже суб’єктивно. Лише з часом можна збагнути, хто вбив Лору Палмер…
Отже, у майбутнє українського кіно ви дивитеся з оптимізмом?
Я мислю категоріями Шекспіра, а не Волта Діснея. Попереду – важкі драматичні випробування. І це чудово. Бо вороття до ситого гламурного тренду, який ідеологічно сформувався за часів розвалу Радянського Союзу і довго панував, уже немає.
Валентин Васянович вразив мене, сказавши, що аудиторія арт-хаузного кіно в Україні – лише чотири тисячі осіб. На його думку, це досить хороша цифра. Яка аудиторія вашого проекту – і кількісно, і якісно?
Звісно, більша – близько тридцяти тисяч глядачів на каналі Ютюб. Є фільми, які збирають двісті тисяч переглядів. До 40% – це кияни. Решта – по всьому світу. На противагу «руському міру» – певний український світ. Причому ці люди не обов’язково володіють українською мовою. Раніше, коли я їздив на кінофестивалі, то приходили дивитися українське кіно діаспоряни похилого віку. «Чому вони не розмовляють українською?! Чому не знімають кіно про Бандеру?!» – доскіпувались вони. Після подій на Майдані світова аудиторія українського кіно – це молоді люди, соціально успішні; свою кар’єру вони будували, не озираючись на минуле і своїх батьків.
Іван Туссо, Сфера: життя культури, 2 травня 2015 року