Ксенія Жорноклей: «Ми не півострів втратили, а людей»
04.05.2015
32-річна українка Ксенія Жорноклей, яка живе в ОАЕ, зняла короткометражний документальний фільм про Крим. 35-хвилинна стрічка «Кирим» про життя трьох поколінь кримськотатарської сім'ї в нових, окупаційних умовах життя на півострові, буде показана на Каннському МКФ в рамках презентаційної програми Short Film Corner.
В інтерв'ю для Крим.Реалії Ксенія Жорноклей розповіла про те, як знімався фільм, а також поділилася своїми враженнями про кримських татар.
Олена Дуб, Крим.Реалії
– Ксеніє, про що твій короткометражний документальний фільм «Кирим»? Хто його герої?
– Герої мого фільму – три покоління татар. Це жінка, яка пережила депортацію 70 років тому і яка пам'ятає повернення. Мама нареченої, яка народилася в депортації і приїхала до Криму в молодості. І дівчина, яка народилася вже в українському Криму. Тим часом, у Криму продовжується життя, молоді люди одружуються і продовжують свій рід. Нове покоління кримських татар сьогодні народжується під російським прапором... Для всіх батьківщина – Крим, і вона одна. І трагедія їхня в тому, що кожен народився в іншій державі...
«Кирим» – це кримськотатарська назва Криму, і це саме так, як я хотіла його показати. Палестинський поет Махмуд Дервіш колись сказав: «Вигнання – це більше, ніж географічне поняття. Можна бути вигнаним на власній батьківщині, в своєму будинку, в кімнаті». Те, через що зараз проходить весь кримськотатарський народ, я називаю «зворотною депортацією». Не обов'язково бути виселеним за межі своєї країни, але тиск, з яким нинішня влада Криму провадить свою політику, змушує людей або бігти, або залишатися вигнаними на власній території.
У своєму фільмі я не хотіла заглиблюватися в політику або показувати нещодавню хроніку як таку. Ми всі прекрасно розуміємо всю трагедію ситуації. Я хотіла провести паралелі між минулим і сьогоденням, нагадати факти історії, яка, на жаль, має властивість повторюватися. Депортація, повернення, окупація... Що буде завтра? Під яким прапором народиться нове покоління? Кому належатиме їхня батьківщина? Унікально те, що покоління, які пережили всі ці етапи, – з нами. Але ми часто не чуємо їхні історії і не заучуємо уроки минулого. Ті, хто пам'ятає, – бояться.
– Будучи родом з України, з Вінниці, ти вже 7 років живеш і працюєш в Абу-Дабі (ОАЕ). Розкажи коротко про себе, про свій режисерський досвід.
– Моя початкова освіта – театральна. Я здобула освіту і ступінь «master» при університеті в Парижі, де, можна сказати, практично виросла і сформувалася як доросла людина. У якийсь момент мені випала можливість працювати як журналіст для кількох французьких видань, і в результаті мене відіслали в ОАЕ для підготовки матеріалу для публікацій. Після року подорожей я вирішила залишитися в Абу-Дабі. Театр розвинений там дуже слабко, тому я стала також більше цікавитися кіно. Закінчила курси режисера при Нью-Йоркській Кіноакадемії в Абу-Дабі.
Починала я з короткометражок, але все ж цікаво було працювати і з форматом документального кіно, адже в арабському світі – дуже багато цікавих історій, гідних екрана.
Минулого року я стала одним з ко-продюсерів американського документального фільму «Розлучення очима дітей», який отримав премію на фестивалі Worldfest в Х'юстоні (Техас, США). Потім зняла документальний фільм про відомого еміратського дресирувальника коней, а також документальну короткометражку про відомий конкурс краси верблюдів для Шейха Султана Бін Заїда. Можна сказати, що я тільки починаю в кіноіндустрії, і ще півтора роки тому це були просто мрії.
– Як і, головне, чому в тебе виникла ідея поїхати в Крим і зняти фільм про життя кримських татар? Що тебе на це надихнуло?
– Ідея створення фільму з'явилася після спілкування зі знайомими кримцями. Розумієш, що Україна настільки різноманітна! Живучи сьогодні в мусульманській країні, мені хотілося розповісти про свою батьківщину тим, хто не бачить прекрасної спадщини нашої країни. Адже Україна завжди була прикладом мирного співіснування різних релігій і конфесій. Після анексії Криму в мене не було практично вибору знімати чи не знімати. Мене дуже сильно дивувало, чому Близький Схід так сильно фокусується на проблемах сусідніх, мусульманських, країн, тоді як наша країна – приклад миру і дружби. Я дуже хочу познайомити іншу публіку з тим, що відбувається сьогодні у нас. Не віриться, що репресії такого характеру сьогодні можуть відбуватися в центрі Європи.
– Ти пройшла шлях у Крим для зйомок вже в період окупації півострова і, по суті, в розпал військових дій на Сході України. Розкажи (якщо це можна озвучувати) – де, яким чином і як довго проходили зйомки? Скільки людей з тобою знімали фільм?
– Рішення поїхати в Крим для мене було досить легким. Звичайно, мене відмовляли, але багато й підтримали. В першу чергу – батьки. Єдиною умовою було віддзвонюватися кілька разів на день і повідомляти, де я перебуваю. При цьому я не розголошувала ніде деталі своєї поїздки. Мене підтримало також Посольство України в ОАЕ, яке консультувало мене про те, що відбувається в Україні та Криму. В'їхала я в Крим через 6 місяців після анексії. Єдине, що було чужим – це російські прапори і прикордонники на в'їзді на півострів. І тільки в момент перетину штучного кордону відбулося усвідомлення того, що відбувається...
Знімала я в Бахчисараї, Євпаторії, Саках і Сімферополі. Жила в кримськотатарській сім'ї в одному з ближніх сіл. Деяких персонажів я не показую у фільмі спеціально. Практично всі імена змінені. Вся зйомка зайняла у мене 6 днів, звичайно, хотілося б затриматися на пару місяців і розповісти більше. Але, оскільки зйомки такого характеру в Криму зараз відкрито не провести, все довелося робити самостійно і швидко. З собою я привезла фотокамеру Canon і пару лінз, прилад для запису якісного звуку і комп'ютер. Знімати одній було набагато безпечніше, ніж командою. Весь матеріал я скидала щодня на віддалений сервер в інтернеті й виїжджала з Криму без відео.
Вся інша робота зі створення фільму зайняла у мене близько трьох місяців, бо монтаж я робила самостійно в Абу-Дабі. Мені допомагали з музикою і звуком еміратські колеги, яким я дуже вдячна за допомогу і підтримку. Кримську музику мені також надали співробітники радіо «Мейдан». Треба сказати, що фільм був зроблений абсолютно без бюджету.
– Чому ти обрала тему кримськотатарського весілля? Чи ця тема народилася вже «в експедиції»?
– Весілля, показане у фільмі, було заплановане кількома місяцями раніше. Це допомогло мені зв'язати історії смисловим продовженням, хоча сценарію як такого не було. Була ідея знайти представників різних поколінь кримських татар і підкреслити спільне між депортацією і окупацією. Все інше в стрічці – це зустрічі кожного дня.
– Наскільки я знаю, ці 6 днів ти фактично жила в кримськотатарській сім'ї. Які твої спостереження – як живеться кримським татарам в окупації?
– Думаю, те, що відбувається з кримськими татарами сьогодні, – це трагедія всієї України. Допустивши знущання над своїми громадянами, ми їх втрачаємо. Не знаю, чи всі ми це розуміємо, але ми не півострів втратили, а людей. Ні, вони не загинули. Вони – заручники. Фокусуючись на Сході України, на внутрішніх проблемах, ми залишаємо своїх громадян у чужих руках. Кримців намагатимуться приборкати. Спочатку створивши заборони, посиливши закони, змінивши релігійну систему навчання. І, як колись, «надавши їм можливість» виїхати самим.
А живуть сільські родини точно так само, як і на материковій частині України. У людей господарство, робота, сім'ї. Вони відрізняються від нас релігією, деякими святами і традиціями. В іншому – такі ж, як і всі ми.
– З якими труднощами довелося зіткнутися під час зйомок? Можливо, не тільки з організаційним, а й з людським фактором? Взагалі, чи складно в такий час знімати подібний документальний фільм?
– Знімати було трохи страшно. Хоча, коли я спостерігаю за роботою кореспондентів у зоні війни, це все здається смішним. Звичайно, дозволів на зйомку я не просила й офіційно ніде про це не заявляла. Ніхто мене не зупиняв і не перевіряв. Можливо, тому, що я користувалася невеликою кількістю техніки. Шкодую лише про те, що не змогла залишитися якомога довше. Насправді, все – справа випадку. Можливо, мені пощастило.
– Зараз ти живеш в Абу-Дабі, а для зйомок фільму ти приїжджала спеціально в Україну. Як оцінили ідею зняти фільм про кримських татар твої арабські друзі та колеги «по цеху»? І, до речі, цікаво, що говорять про це українські дипломати й українська діаспора в ОАЕ.
– В Еміратах мене підтримали абсолютно всі. Мої арабські друзі дуже сильно переживали за мою безпеку, адже їхні знання про наші реалії обмежуються тим, що вони бачать у ЗМІ. Моя перша спроба поїхати в Крим була в липні 2014 року. Я хотіла зняти Рамадан у кримськотатарській сім'ї. Але за день до відльоту був збитий «Боїнг», і повітряний простір України закрили. Всі рейси скасували. Тоді багато хто вважав, що їхати в Крим – це занадто небезпечно. Посольство України мене підтримало і попросило тримати з ними постійний контакт. Українці в Еміратах – моя найбільша мотивація. Кожен з них за останній рік робить щось для батьківщини, а я могла зробити тільки це. Після перетину російської прикордонної смуги – вони перші, кому я написала повідомлення.
– Як режисер, який багато подорожує і спілкується з режисерами, продюсерами, людьми культури і дипломатами, як ти оцінюєш – чи розуміють проблему Криму в світі, Європі, США, тих же ОАЕ?
– В Еміратах проблему Криму розуміють, знають про події. Але ситуація в Україні їх не цікавить у деталях, на відміну від ситуації в Сирії чи Іраку. У цього регіону є свої турботи. Але коли я розповідаю про мусульман у Криму – вони відкривають для себе нове. Жителі ОАЕ підтримують нас. В Європі та США все набагато простіше, там українське питання вже стало символічним для світової демократії та свободи.
– Знаю, що в твоєму портфоліо є фільми з фокусом на соціальній тематиці, наприклад, фільм про дітей. Чому тебе приваблює ця тема? Адже набагато простіше і прибутковіше знімати щось «більш легке», що продається? Чи соціальна тема все ж сьогодні у світі кіно затребувана?
– Соціальна тематика в моїх проектах, напевно, не вибір – це спосіб мого сприйняття світу. Я хочу ставити питання. Можливо, не завжди можу на них відповісти сама, але ми повинні навчитися міркувати.
– Показати свою кінороботу на Каннському фестивалі, нехай навіть поза конкурсною програмою, – це вже досягнення. Для цього фільм проходив якийсь відбір? Чи був якийсь фідбек про фільм «Крим» від організаторів фестивалю?
– Фільм демонструватиметься в Каннах в рамках Short Film Corner. Це можливість показати свою роботу професіоналам з інших країн і налагодити можливі зв'язки для майбутніх проектів. Для участі в офіційному конкурсі фільм не повинен перевищувати 15 хвилин. Хронометраж моєї роботи – 35 хвилин. Незважаючи на позаконкурсну програму, Каннський фестиваль – це ідеальна платформа для кар'єри фільму і його майбутнього. І чим більше людей побачить фільм, дізнається про нашу реальність – тим простіше буде нам захищати свої інтереси. А це і є наша головна мета! Кожен має боротися за свободу так, як він уміє це найкраще.
Олена Дуб, Крим.Реалії, 10 березня 2015 року