Доля емігрантів. Едвард Хмара про походження, фільми і американський кінематограф
08.06.2021
Олександр Гаврик,
член НСКУ
Багатьох в підлітковому віці захоплюють геройські пригодницькі історії. Саме такими в кінці 80-х та на початку 90-х років минулого століття були кінокартини “Леді-Яструб” та “Ворог мій”, над сценаріями яких працював син вихідців з України - Едвард Хмара.
В сприйнятті пересічного американця ХХ століття під словом “руський” було прийнято узагальнювати дуже широке коло людей. Під це визначення потрапляли литовці, українці, грузини, казахи, чуваші і навіть російськомовні євреї. Емігрувавши до США, вони намагалися гуртуватися, спілкуватися і допомагати один одному. Така історія була актуальна і для батьків Едварда.
- Моя мати народилася у Києві, а батько — у Полтаві. Під час громадянської війни у Російській імперії, він приєднався до “толстовців” (пацифістська течія, що виникла у кінці 19-го століття — примітка автора). За командування Врангеля його арештували білогвардійці і засудили до вісімнадцяти років в’язниці. Багато перевозили з місця на місце і врешті батько потрапив до більшовиків. Ті змусили його доглядати за хворими на холеру. Зрештою він зміг переїхати до Німеччини, а пізніше - і до Франції. Дружина одного з братів батька - Олександра (Олександра Михайловича Хмари — па) - Фаїна Шевченко, була актрисою в трупі Станіславського. Під час світового туру вони запропонували батьку разом поїхати до Нью-Йорка, де він і залишився. Це було у 1923 році. Мати переїхала до США приблизно у той же час. В Нью-Йорку вони і познайомились. Це було близько 1930 року. Матері було шістнадцять років, а батьку - близько двадцяти чотирьох. Він заробляв мандрівними виставами циганського хору. Потім батьки переїхали до Чикаго і відкрили руський клуб “Петрушка”, в якому продовжували показувати циганські виступи.
- Але ж Хмара — це українське прізвище. Я б сказав навіть козацьке.
- Це частина походження батька. За розповідями вони обоє походили з єврейських чи напівєврейських сімей. Мої бабусі і дідусі були вбиті нацистами під час Другої Світової Війни. Одні в Полтаві, інші — у Києві.
- Коли кіно прийшло у вашу родину?
- Батьків брат, який поїхав з Москви набагато раніше, Григорій Хмара (Григорій Михайлович Хмара — па), переїхав до Німеччини, а потім до Франції через те, що хотів мати великі ролі і швидко став відомим кіноактором. Мої батько та мати теж підробляли у кіно. У США працювало багато режисерів — емігрантів з Російської імперії. Батьки знімались у Рубена Мамуляна і Льюїса Майлстоуна. Останній кликав батька на маленькі ролі, де потрібно було співати російською. Мамулян зняв його у невеликих епізодах у фільмах “Кров і пісок” та “Ми знову живі”. Коли батьки підробляли у кіно, воно вже було звуковим і циганський хор був чудовою можливістю заробити на зйомках. Вони близько товаришували з актором Акімом Таміровим, до них приходили актори, які грали разом з ними у фільмах.
- То ви виросли у кінематографічному середовищі?
- Так. Багато руських, що мешкали у Лос-Анджелесі в цей час постійно працювали деінде, але періодично знімалися в маленьких епізодичних ролях. Коли могли, то підпрацювали у кіно. У них була постійна робота - непов’язана з шоу-бізнесом, але їм дзвонили зі студії і вони наступного дня рано вранці бігли на зйомки, які могли продовжуватись близько місяця. Коли я був маленьким, то мені, час від часу, наймали няню, бо батьки кожен день протягом тижнів вставали о п’ятій ранку і бігли у MGM (Metro-Goldwyn-Mayer - па). Бувало на студіях взагалі не згадували про них два-три роки, а потім знову дзвінок і два-три тижні маленькі ролі. Це не було середовище зірок, селебрітіс. Це були емігранти, які робили що могли, аби вижити.
- Тепер у вас власна родина?
- Моя дружина, Джой, зробила кар’єру у маркетингу, але зараз вже на пенсії і підробляє написанням текстів на замовлення. У мене є син та донька. Донці сорок років. Вона мешкає у місті Тусан, штат Аризона, і працює репортером в “Аризона стар”. Мій син — дуже приємна і хороша людини. Йому тридцять вісім і він все ще шукає свій шлях у житті. Він мешкає в Портленді, штат Орегон. Є внук - син дочки. Його тато — мексиканець. За іспанською традицією в кінці ставлять ще й прізвище матері, тож його звати Дан Ріо Гомез Хмара. Йому скоро буде шістнадцять. Однак ніхто крім мене у кіно себе не знайшов.
- Наскільки ви релігійні?
- Я нерелігійна людина, але дуже багато думаю про сенс життя. Що таке час? Чому він існує? Чому здається, що наш всесвіт розширюється? Що таке свобода волі? Чи справді вона існує? Я вірю, що всі речі у світі пов’язані. І може в цьому сенсі — це релігія. Я не знаю.
Мене хрестили у пресвітеріанській церкві, однак з дитинства я не був у храмі жодного разу. Мій батько був дивною людиною в цьому сенсі. Він завжди вчив мене, коли я був хлопчиком, приводячи у приклад Ісуса Христа. Ісус зробив би те, або інше. Але я думаю, що Бог більш схожий на єство ніж на людину. Якби ми могли б сказати що таке Бог, то це був би вже не Бог? Я правий?
- Якщо подивитися на ваші сторінки у соцмережах, ви захоплюєтесь верховою їздою, живете на ранчо.
- Це важко назвати ранчо. Я маю чотирнадцять акрів землі, одну кобилу та мула. Мули — дуже цікаві тварини. Вони набагато розумніші і з ними завжди треба вміти знаходити спільну мову. У мене була чудова кобила і вона була дуже велика і сильна. Але мені вже сімдесят сім років і для мене вона стала занадто норовлива. Я мешкаю в горах і обожнюю їздити верхи по такій місцевості. Коли був молодшим, то часто ночував у горах і подорожував по них дуже далеко.
- У дитинстві ви хотіли більше стати актором чи сценаристом?
- Я дуже хотів бути актором і навіть брав участь у шкільних п’єсах. Коли у квітні 2006 року, (вже в немолоді роки) переїхав у Нью-Мексико, то зрозумів, що тут знімають багато фільмів. Я почав ходити на прослуховування. Мене взяли на роль у масовці фільму “Самотній рейнджер” та у серіал “Мангеттен”, де у мене було лише п’ять - шість слів. Частково я робив це для того, аби спробувати написати щось про тих емігрантів, які жили так, як мої батьки. Одного разу я спитав Кінскі (Леонід Кінскі, актор, що зіграв бармена Сашу у легендарному фільмі “Касабланка” - па) чи він знав, у якому шедеврі йому доведеться зніматись. І він відповів, що навіть не знав на який знімальний майданчик його пошлють і в яку студію. Вони просто приходили на роботу. Я хотів написати про те, яке в них було життя, однак мені дуже швидко воно набридло. Я не розумів навіщо у такому віці бігати на прослуховування і їздити на зйомки за десятки кілометрів, заради того, аби сказати одну фразу.
«Коли пишеш сценарій про життя особи, що реально існувала, реальність майже ніколи не дає вам історію»
- Стати відомим актором не судилося, але деякі з ваших сценаріїв стали мало не легендарними. Наприклад історію фільму “Леді - Яструб” Анжей Сапковський у статті “Меч. Магія. Екран.” назвав найменш типовою і найменш канонічною в цілому у фентезі.
- Радий це чути. Мені у цьому фільмі дали першу сценарну позицію. Те, що називається у нас “сторі” (щось середнє між автором ідеї і головним сценаристом - па). Потім над ним працювали ще два сценаристи, які трохи видозмінили оригінал. Наприклад, був змінений фінал, але як на мене, у них він вийшов краще. Вони вигадали затемнення, бо оригінальний варіант був комерційно слабким. Том Манкієвіч, один з сценаристів, що адаптували історію, знайшов вдалий фінал. Взагалі Том був єдиний зі знімальної групи, хто відносився до мене з повагою тому, що це був мій перший проект у кіно і колектив мене сприймав досить прохолодно.
- Початково фільм позиціонувався студією, як екранізація середньовічної легенди. Однак пізніше ви заявили, що історія була вигадана вами.
- Так, це правда. Якщо щось і було взяте з літератури, то скоріш підсвідомо. Ідея прийшла, коли я мешкав у Парижі у 1970 — 71 роках. Я ночами блукав містом і уявляв як Франсуа Війон так само блукає нічним Парижем в оповіданні Роберта Люїса Стівенсона. Ще раніше я мав друга, з яким я жив в одній квартирі і який постійно “говорив в голос з Богом”, підводячи очі до неба. Він став прототипом Філіпа Гастона. Я почав писати і в моїй уяві виник лицар з яструбом на плечі. Раптом я зрозумів, що яструб - це жінка, яку він кохає і яку хоче врятувати. Франсуа Війон надихнув і на створення антигероя. В одному із віршів він писав про священика, що катує його у в’язниці і це надихнуло мене на створення негативного персонажу
- Майже одночасно з “Леді-яструб” в прокат вийшла стрічка “Ворог мій”.
- “Ворог мій” знятий за оповіданням Баррі Лонгайєра. Однак саме оповідання не мало драматичного завершення і мене найняли зробити кіноадаптацію цього твору. Я написав сценарій і одразу багато студій захотіли його екранізувати. Продюсером проекту став Стівен Фрідман. Він був трохи дивною людиною. Кіно його не цікавило, а лише гроші, хоча насправді він був непоганим хлопцем. Він приїжджав до нас у Німеччину, коли ми організовували обговорення і вичитку сценарію,і одразу засинав, тільки-но сівши у крісло. Спав він доки не завершиться все обговорення і доки ми його не будили.
Першим режисером фільму став англієць Річард Лонкрейн. Він дуже талановита людина і якщо ти йому подобаєшся, то він багато чого може тобі пробачити. Проте якщо він тебе не любить, то ти все робиш не так як треба. У мене з ним відносини були дуже добрі. Він хотів знімати увесь фільм в Ісландії, однак там дуже важкі умови для зйомок. Освітлення і погода міняється майже щохвилини.
Однак ми почали знімати в Ісландії і режисер втратив контроль над витратами. До мене звернувся лінійний продюсер Стенлі О’тул з проханням скоротити сценарій, аби скоротити й знімальні дні. Я пішов до Лонкрейна і запропонував йому зміни, що могли зекономити виробництву три-чотири дні, але він відмовився. Відмовився через те, що не знаходив спільної мови зі Стенлі. Називав його “кобра з посмішкою”. Через два дні Локрейна звільнили. Вже було витрачено близько вісімнадцять мільйонів доларів і я думав, що проекту кінець, однак на посаду режисера запросили Вольфганга Петерсона (відомий за фільмами “Ідеальний Шторм”, “Літак Президента” та “Троя” з Бредом Пітом. Я провів у Мюнхені пів року і ми кожен тиждень переписували сценарій тому, що студія постійно наймала нових виконавчих продюсерів і для кожного потрібно було вносити якісь зміни. В цих режисерів були зовсім різні підходи. Під керівництвом Лонкрейна доводилось працювати під шаленим тиском, у нескінченому стресі, а працювати з Пітерсоном було легко, наче на канікулах.
- Який свій вклад в цей сценарій можете відзначити? - Денніс Квейд (виконавець ролі Вілліса Девіджа - па), якого я знаю з того часу, коли йому було сімнадцять років і Луї Госет (драк Джеріба Шиган - па) мали розповідати один одному про себе під час морозу біля вогнища.
Однак насправді на знімальному майданчику було дуже жарко, а сніг був бутафорський. І цей сніг прилип до обличчя Госета. Мені подзвонили і сказали, що ми маємо викинути зі сценарію взагалі увесь епізод, бо не можемо його перезняти. Я приїхав і знайшов епізод на хвилину, де герої рятуються від землетрусу. Вони бігли по засніженим горам, і враховуючи, що герої ніби знаходяться під значним стресом, можливо було зробити діалог коротшим. Це було краще, ніж коли вони зняли діалог, під час довгої нудної розмови біля вогнища. Однак керівництву студії все одно здалось, що фільм занадто довгий і затягнутий. Нам довелося знову скоротити дуже багато сцен у фільмі. Коли я передивився готовий фільм, мені було трохи дивно як його скоротили, бо дещо було не зовсім зрозуміло і багато було втрачено після фінального монтажу. Особливо у фіналі.
- З якого моменту кінцівка була перероблена вами, у порівнянні з оригінальним твором?
- З моменту, коли викрадають малого драка і майже вбивають Девіджа. Пітерсон прекрасний режисер і зняв чудовий фільм. Він також зробив прекрасну кар’єру після цього фільму, але після переробки картина втратила якусь енергію і стала схожа на фільм для підлітків. Хоча орієнтуватися саме на таку аудиторію вимагала студія. Але, якщо б фільм закінчив Лонкрейн, то він би вийшов похмурішим і “дорослішим”.
- Вам довелося, як сценаристу, працювати над фільмом про Брюса Лі (“Дракон: Історія Брюса Лі”. У титрах вказано, що це була екранізація книги його дружини.
- Цей фільм не був знятий за книгою Лінди Лі. Здається вона написала її пізніше, ніж почалася розробка сценарію. Я зустрічався з нею лише раз, а книгу написав режисер фільму “Вихід Дракона” - Роберт Клоус. ЇЇ купили і надіслали мені для адаптації. Я їздив у Гонконг, зустрічався з братом Брюса Лі, з багатьма акторами, кінематографістами, що працювали з ним, навіть з актором Боло Єнгом (також відомим за фільмами “Кривавий спорт”, “Кіготь Дракона” і “Подвійний удар”, який знімався з Лі у “Виході дракона”. У мене було багато джерел інформації і я написав сценарій, яким пишаюся. Насправді в житті у Брюса Лі було дві одержимості — фізичний розвиток і бажання стати зіркою в Голівуді. У фільмі його зобразили як дуже позитивну людину, хоча він не був повністю таким.
- Яким він був насправді?
- Він був позитивною, але дуже важкою людиною. Я маю відеокасети, які знімала його дружина і на них є записи того, як він в саду тренує своїх учнів. Там можна побачити його цілком людське відношення. Наприклад, він тримає велику боксерську грушу і в нього з обличчя злітають окуляри після одного з ударів. Він мружитися, тримає мішень у руках і каже: “Вдарте! Вдарте маленького китайця. ” Він називає себе маленьким китайцем. Зовсім людське обличчя.
Якось він написав сценарій і прийшов до знайомого, що був зіркою в Голівуді. Запропонував йому зняти фільм, однак той відмовив: “Я не зніму фільм, тільки для того, аби зробити тебе великою зіркою.” Наступного разу Брюс Лі прийшов до його будинку, став і почав кричати під вікнами: “Я буду великою зіркою! Ще більшою, ніж ти!” У нього були дуже великі амбіції. Іронія в тому, що він став великою світовою зіркою тільки після своєї смерті.
- У фільмі є цікава лінія, що підтримує містичну версію його смерті.
- Звичайно всі хочуть знати як і чому він помер. Мені розповідали різне: що він міг когось торкнутись і той помирав через три тижні; розповідали, що він пив людську кров. Версій було дуже багато.
- Можливо на нього наговорювали через його походження? І через це ж в нього напевно був комплекс меншовартості?
- Звичайно. Цього не було в моєму оригінальному сценарії, але це досить непогано продемонстрували у фільмі. У цьому проекті я знову отримав “сторі” і створив базовий сценарій, а ще два сценаристи доводили його до кінцевого варіанту, хоча врешті-решт від мого сценарію залишилась лише конструкція.
- Чому деякі факти життя героя були переписані або проігноровані?
- Коли знімали фільм ще були живі майже всі рідні Брюса Лі: брати, сестри, мати і ніхто з них не дав згоди на використання своїх образів. Тому довелося написати, що він жив зі своїм батьком, який на момент зйомок вже помер. Насправді з батьком він дуже мало спілкувався.
- Цей персонаж дуже далекий від істини, але все ж він ближче, ніж той образ, який всі знають по його ролях у кіно?
- Так. І актор, якій зіграв Брюса Лі (Джейсон Скот Лі) чудово виконав цю роль. Коли пишеш сценарій про життя особи, що реально існувала, реальність майже ніколи не дає вам історію для фільму. Життя переплутане. Його не можливо описати повністю, списати. Окрім дружини-американки у Брюса Лі в житті було ще три жінки, які сильно вплинули на нього. В юності він був закоханий у одну японку, потім у нього було ще дві актриси. В оригінальному сценарії я їх зв’язав в один персонаж на різних етапах його життя. Багато чого зникло в процесі створення фільму і значно вплинуло на його драматичність.
- Вам довелося писати сценарії і про легендарних персонажів? Ви написали сценарій для міні-серіалу про Мерліна.
- Я робив його для телебачення і дуже довго працював над ним. Коли голова Hallmark Entertainment Роберт Хелмі прочитав мій фінальний варіант, то подзвонив і сказав, що йому все дуже сподобалось і що його будуть знімати точно так, як я його написав. Я здивувався: “Справді?”. Він відповів: “Ну може трохи діалоги змінимо, трохи коротшими зробимо. Але точно так, як ви написали.” А вже через три дні мені подзвонив агент і сказав, що вони перероблюють повністю все і ми в цьому вже не беремо участі. Однак у мене все ще є згадування як “сторі” і я з кожного показу отримую трохи грошей.
- Крім того номінація на Еммі і про вас багато пишуть в контексті роботи над “артурівською” історією.
- Так. Але робота моя там зникла.
- У ваших сценаріях простежується еволюція характеру головних героїв. Це обов’язковий елемент чи вимога кінокомпаній?
- Навіть в оповіданнях і книгах ця еволюція дуже-дуже важлива. Будь-які життєві події змінюють людину. Та історія, над якою я зараз працюю, в ній головний герой не змінився. Якщо так було у реальному житті, тоді потрібно знайти іншого героя для цієї еволюції. Але взагалі це важливо для будь-якого сценарію.
«Те, що я пишу змінилося, але я готовий змінитися теж.»
- Зараз у Голівуді велика проблема з якісними оригінальними сценаріями?
- Вся галузь дуже сильно змінюється. Телебачення створює довгі історії по вісім - десять годин. Цілі сезони. Зараз можна дивитися що завгодно і коли хочеш, на замовлення. Моя особиста думка, що писати для телебачення у США тепер важливіше.
- Чим відрізняються сучасні сценарії від традиційних? Сучасна школа від традиційної?
- Зараз створюють дуже багато ремейків і дуже багато серіальних сценаріїв. Звичайно у кіно дуже багато традиційних сценаріїв, але ще більше пригодницьких фільмів, екранізацій коміксів або комедій. Я не вмію писати комедії. Це не мій формат. Однак я маю два сценарії і один з них в стилі вестерну. Мені постійно кажуть, що вестерни вже не знімають, хоча я чую це вже років сорок. У нас в Нью-Мексико постійно знімають вестерни. Я хочу знайти спосіб продати, чи якось зняти свій вестерн тому, що мені здається, я знайшов дуже класну історію.
- Як підтримують у США кіновиробництво?
- На федеральному рівні, здається, немає спеціальних програм підтримки, а ось штат Нью-Мексико і деякі інші, надають фінансові преференції. Тому так багато фільмів знімають у нашому штаті. До пандемії коронавірусу було їдеш по дорозі і зустрічаєш багато вказівників куди потрібно їхати, аби потрапити на знімальний майданчик.
- Що найголовніше у сценарії?
- Коли я викладав в університеті, то намагався пояснити студентам, що найголовніше, розуміти, що думає глядач, або той, хто читає сценарій. Сценарист повинен знати, що той хоче, аби трапилось у цей момент. Чого хоче читач або глядач. Чого він боїться?
- За рахунок чого заробляють у США сценаристи?
- На кожен фільм, який я написав і який зняли, виходить п’ять - шість сценаріїв, які у мене купили і які ніколи не були зняті. Тільки так сценаристи можуть собі заробляти на життя в Америці. Якщо б мені платили лише за ті сценарії, які зняли — мабуть я був би все ще бідним.
- Що потрібно, аби твій сценарій для комерційного кіно затвердили?
- Він має бути комерційно вигідним і обов’язково необхідно мати агента. Тому що всі бояться, що у них щось вкрадуть, або їх засудять за порушення авторських прав. Всі намагаються домовлятися через адвоката чи агента. Однак у моєму віці важко знайти таку людину. Мені сімдесят сім років, а агенти хочуть мати клієнта, який зможе пропрацювати довго, для того аби можна було працювати з ним двадцять років. Мій друг, з яким я навчався в університеті і який всього на два - три роки молодший за мене, все ще працює і його наймають для роботи. І я впевнений, що знайду можливість працювати. Вони думають, що коли мені буде дев’яносто сім років я не буду працювати. Повірте, я буду працювати, хоча вони про це не знають. (сміється) Виходить своєрідна дискримінація за віком. Я мав агента, однак він постарів і до того ж був зі мною не зовсім чесним. Нічого не робив, хоча казав, що робить, тому я був змушений розірвати з ним відносини і зараз намагаюся знайти собі нового. Те, що я пишу змінилося, але я готовий змінитися теж.
- І які у вас плани на наступні двадцять років?
- Збираюся написати роман. Ще я написав сценарій, який потрібно переписати. Це цікава історія про дуже відому особистість у Нью-Мексико. В штаті незвичайна іспанська культура, яка існує більше чотирьохсот років. Вони несхожі на мексиканців і говорять староіспанською мовою, якою говорили ще чотириста років тому і в них старі релігійні переконання. Для багатьох з місцевих ця людина герой, для багатьох - бандит. В цій історії важко зрозуміти хто герой, а хто антагоніст. Я працюю над нею вже близько чотирьох років, але я обов’язково реалізую цей проект.