Шукайте історію в собі...
17.01.2018
Минулий рік для українського кіно минув під феєрверковими вогнями — тільки найледачіші не повторювали, що от, нарешті, поїхали, що в кінематографічному космосі тепер і наші літають. Знову, як колись. І таки літають, хоча охочих дивитись на їхні польоти поки що негусто. Втім, то є справа часу... А поки хочеться замислитись над тим, з чим приходять у кіно, а власне — у наше спільне життя молоді кінематографісти.
ДОСІ ДОБРЕ БУЛО...
Нещодавно я мав щасливу нагоду в Тернополі у програмі ІІ Всеукраїнського форуму «Кінохвиля» подивитись програму молодих режисерів. Коли дивишся не один і не два, а з десяток фільмів людей одного покоління (їм усім десь близько 30 років), ясніше розумієш їхню філософію та їхні світоглядні установки. До того ж, значна частина цієї молоді сама згуртувалась у громадське об’єднання СУК (Сучасне українське кіно) і не тільки продукує, а й поширює, популяризує свої фільми. Комерційні інтереси тут поки що ігноруються, і з цим важко не погодитись: ти спочатку заяви себе, а вже потім думай про набутки й прибутки від своєї роботи. Так було, скажімо, і не раз, у новітньому американському кіно...
Один із лідерів СУКу, Філіп Сотниченко представив у Тернополі два фільми — «Цвях» і «Технічну перерву» (останній уже встиг одержати нагороду на престижному Талліннському кінофестивалі). «Цвях» я вже бачив раніше, проте нове побачення з фільмом допомогло уточнити деякі акценти. Бо при першому перегляді якісь нюанси не досить чітко прописалися в моїй глядацькій уяві. Режисер поєднав в одному екранному тілі дві зйомки родинного штибу. Зустріч родини, яка нині живе на дві країни. Зустріч на київській квартирі, господиня якої мені добре знайома — блискучий театрознавець Валентина Ігорівна Заболотна (на жаль, не так давно відійшла у засвіти) і її чоловік, котрого я так само знав, Олександр Самсонович Заболотний (засновник, до речі, Київського Молодого театру).
У наймолодшої з учасників сімейного дійства, котра живе і працює нині у Швейцарії, мабуть що певні проблеми з власною ідентифікацією. Фільм про те, як ця проблема долається. А дуже просто — за допомогою простого гвіздка, яким кріпиться до стіни родинного помешкання документ. Головний меседж картини, як я її зрозумів: шукайте історію в собі, у своїх родинних скріпах, не розпинайте себе, не прибивайте чужими цвяхами до хреста не вами народженої та пережитої історії. Власне, й шукати не треба — ось же вона, ця історія, у рідних і близьких тобі людях...
Серед іншого, хтось розповідає анекдот. Як народився хлопчик, ріс собі й ріс і нічого не говорив. Усі вже з цим змирилися в сім’ї. І раптом, уже в 12 літ, сидячи за столом, він попросив цукру до чаю: забули йому подати. Як, здивувалися всі, то ти умієш говорити? Чому ж мовчав досі? Відповідь: бо досі й так добре було...
Наступний фільм Сотниченка — 29-хвилинна «Технічна перерва» (на фото). Історія, вибудувана (так пояснив мені сам режисер, бо у мене виникли сумніви в реальності відтвореного на екрані) на реальних житейських історіях. Героїня стрічки, продавчиня в супермаркеті, працює «на касі». Посеред дня невелике «Інтермецо», та сама технічна перерва. На півгодини. Себто рівно стільки, скільки триває фільм, ми ніби бачимо історію в її реальному часі. Так, ніби її знято одним кадром — приліпилась камера до героїні (виконавиця головної ролі — актриса аматорського театру Ніна Тараруєва) і не відпускає. Некліпно вдивляючись у всі подробиці її поведінки — і звичну крадіжку в «рідному» супермаркеті (крадене опісля продається на базарі), і довжелезний прохід містом (знімали у Ржищеві), з усіма непривабливими його пейзажами та інтер’єрами, і, зрештою, викидень. Так з’ясовується, що жінка вагітна і з нею трапляється те, що трапляється: під наглядом тієї самої некліпної камери плід покидає її грішне тіло. А вона сама повертається на своє робоче місце, прибравши геть табличку щодо «технічної перерви».
У присуді журі Талліннського фестивалю «Темні ночі» картині Сотниченка є промовисте визначення: «фільм як емоційний ляпас». Справді так, і це ляпас українському суспільству. Яке, зазвичай, не помічає подібних історій. Настільки, що не помічають їх самі такі герої та героїні. Адже головний шок стрічки — від того, що все побачене нами відбувається для жінки наче у напівсні, як то кажуть, на автоматі. Автоматизм крадіжки, автоматизм запліднення і позбавлення (ніби драматичне, але тільки «ніби») плоду. Ми живемо у тому самому напівсні, чи не варто прокинутись нарешті — таким виглядає пафос цього абсолютно безпафосного фільмового послання.
БРУТАЛЬНИЙ СПАДОК
Останнім часом незрідка цитують фразу Генріка Ібсена з іншої опери, але так само переломної (переламали тоді все, на що спромоглися в історичній і деструктивній люті): «Юність — це відплата». Себто прийдуть молоді і наведуть лад — відновлять моральні скріпи, покарають тих, хто обрушив моральну вертикаль, зробивши чорне білим, а біле — червоним від крові...
Від молодих митців, зрештою, чогось подібного ми й очікуємо — бунту проти усталеного, проти стереотипів аморальності й лиходійства. Чи є ознаки бунту в роботах нинішніх молодих?
Є, і в фільмах Сотниченка ми це вже побачили. Або ще приклад — картина «Кров» іншого лідера СУКу, режисера та продюсера Валерії Сочивець. Про брутальність першого сексуального досвіду, який уже на початку стрічки римується з жорстким ударом героїні об ґрати. Власне, це розповідь про перші синці і про першу кров — вони свої, і їх треба дістати, інакше життя не почнеться як твоє життя, а не в когось і навіщось позичене...
У фільмі «Бузок» Катерина Горностай відтворює зустріч п’ятьох приятельок: кожній із них по 29, у кожної свої проблеми та своє життя. І своя потреба у щасті, хай і примарному, знайденому в п’ятипелюстковій квітці бузку... Як пояснила режисер, акторки не мали чітко фіксованого діалогового тексту, відтак значною мірою йшли від власного досвіду і власного вміння той досвід інтерпретувати. А ще — ефектна й ефективна візуальна образність: героїні стрічки все ще у стадії цвітіння, одначе ж пора і про плодоношення подумати...
У підсумку доволі сильна, як на мене, робота, де акумульовано життєву проблематику молодого покоління — з виразним жіночим обличчям. Кажу це без іронії: жінок у новому кінематографічному поколінні дедалі більше, і вони дедалі впевненіше заявляють про своє право аналізувати свої рефлексії щодо навколишнього світу.
Втім, чоловіки серед режисерів таки ще трапляються, і їм теж ведеться на власні розмисли щодо того, якими є сучасні мужчини. Інфантильні надто, ось спостереження Павла Острікова у картині «Випуск 97» (до речі, в титрах позначено, що це — виробництво ГО «СУК»). Двадцять літ потому зустрічаються двоє однокласників, він і вона. Він колись був закоханий у неї, він, що так і не одружився, не створив сім’ї, одразу спалахує — той хмиз давній усе ще сухий і добре палахкотить. От тільки вона не надто налаштована грітись біля його вогню — інший життєвий досвід налаштував її більш прагматично, ба навіть прозаїчно.
Основний персонаж фільму Острікова — той, котрого колись, у 1970-х, називали «чудиком», людиною, що примудрилась не втрапити у жодну житейську калюжу. Відтак чистенький і дивакуватий, його реакції на світ щирі й безпосередні. От тільки світ став ще брутальнішим, аніж був раніше. Шкода героя, який не герой, а просто добра, чудесна людина, котра копирсається в архаїчній телевізійній техніці, сподіваючись збудити в ній нові енергії... Чітко продумана робота режисера, який добре відчуває реальність — і видиму її частину, і приховану. Таким є загальне враження від покоління, яке дедалі рішучіше заявляє про себе в сучасному кіно.
P.S. 24 січня в Будинку кіно (вул. Саксаганського, 6) відбудеться показ фільмів ГО «СУК»: «Післясмак» Юрія Катинського, а також тих, про які йшлося в цьому матеріалі, — «Випуск 97», «Бузок», «Технічна перерва».