Будинок «Слово»: тріумф і трагедія
21.11.2017
Драматурга Миколу Куліша кусали блохи. Гуморист Остап Вишня був завзятим собачником і фахово тренував собак. Прозаїк Майк Йогансен любив кататися на ковзанах. Поета Володимира Сосюру била дружина, яка була агентом НКВС та ще й зраджувала чоловікові. Футурист Михайль Семенко багато пив. Власне, побутове пияцтво, яке часом переростало в алкоголізм, об'єднувало навіть тих мешканців харківського будинку «Слово», які принципово не віталися одне з одним.
Фільм Тараса Томенка «Будинок “Слово”», який вийшов у прокат 9 листопада, є документальним у буквальному розумінні цього слова. Вісімдесят хвилин екранного часу на 99,9 % побудовано на змонтованій відповідно до змісту чорно-білій архівній хроніці. Лише один відсоток — зйомки унікальної в багатьох сенсах забудови, котру можна побачити в центральній частині Харкова. Про той факт, що будинок «Слово» збудований коштом самих літераторів, тобто, по суті, це будинок приватний, а отже й антирадянський, знають навіть не всі довколишні мешканці. Що вже казати про пересічних відвідувачів подібних показів, більшості з яких у фойє київського кінотеатру «Жовтень», де відбувся допрем'єрний показ, доводилося пояснювати, хто зображений на виставлених там фотопортретах.
З огляду на це «Будинок “Слово”», як кожен документальний фільм, виконує передусім просвітницьку місію. Інша річ, що Томенко й тут не зрадив собі: зняв кіно не для всіх. Мова не про форму подачі матеріалу. Якраз із простотою та доступністю все дуже добре. Більше того — стрічка багато в чому випадає з суто документального формату. Точніше, не лягає в жоден зі звичних сьогодні глядачам документальних стрічок.
Традиційні — це закадровий текст, стендапи ведучого або відсутність ведучого і розбавлений синхронами-коментарями героїв або експертів відеоряд. Авторські (фестивальні) — це відмова від закадрового тексту, реальне відео плюс живі, часто рвані фрази, речення, монологи або діалоги персонажів, що занурює в життя по маківку. Нарешті, актуальне — стандарти ВВС, коли основний акцент робиться на детальну реконструкцію подій, а відтворені сценаристами діалоги наближають такі фільми до формату докудрами.
«Будинок “Слово”» вирішений інакше. Режисер разом зі сценаристкою Любов'ю Якимчук пропонують своєрідний експеримент. Уже зазначалося, що «вербальна частина фільму не є звичним для документального кіно закадровим текстом автора. Це міріади фраз самих героїв фільму», герої «говорять цитатами зі своїх творів та листів, із газетних статей і “зізнань” у катівнях НКВС». І маємо очікуваний ефект: «“розмови” звучать не у стримано діловому тоні, а саме так, як і закладалося — з іронією, зі сміхом, романтично чи із люттю».
Джерело: Детектор.Медіа.