Несмак мас і смак інтелектуалів. Нове українське кіно прагне вийти на контакт з масовою аудиторією
27.10.2017
Вітчизняні фільми, на радість нам усім (чи майже всім) віднедавна регулярно з’являються в українському прокаті. І все би добре, аби не образливо малі, аж до нікчемного, цифри відвідин тих кінострічок. Радіють здебільшого інтелектуали — нарешті маємо своє кіно, нарешті є про що і про кого думати і писати. Одначе про це далеко не завжди і скрізь здогадуються глядацькі маси.
КОНТРАБАС І ДЗІДЗЬО
«ОСОБИСТІСТЬ ГИНЕ НЕ ВІД МЕЧА ...»
Секрет успіху, бодай і відносного, «Дзідзьо Контрабаса» — не в потуранні поганим смакам, а в тій матерії, з якою працюють автори. Перед нами українське життя, з якого вилучили мрію. Вона була раніше, та мрія, як її не називай — хоч би і Утопією. Нині, в нашому такому благословенно-хваленому ліберально-прагматичному житєустрої (декомунізованого, до того ж) нічого цього немає — ситуація, яку дедалі частіше аналізують у філософських та соціологічних студіях.
І Бога так само немає в тому самому життєустрої, попри будування церков і відбиття поклонів виключно ритуального змісту. І Матері чи Батька немає як авторитетної інстанції. І колективу, який би міг тебе підтримати, а то й порятувати за екстремальних обставин. Є тільки ти сам, на себе сподівайся, себе і тягни із життєвого болота — за волосся, скажімо, як барон Мюнхгаузен).
І все це дивовижним чином з’являється у фільмі Борщевського. Маска не перемагає казку, навпаки — допомагає їй зреалізуватися. Дзідзьо потрапляє в скрутну ситуацію (треба віддати чималу суму як компенсацію за ДТП), й відтак доводиться задіяти всі наявні ресурси — від самого Бога (він і підказує виходи, то тут, то там), від мамчиного авторитету, до згуртування невеликого колективу (як то й буває, зазвичай, у казках). Ну так, це ж комедія (хоча, повторюю, ажніяк не «туалетна») і ситуації транскрибуються в грайливо-ігровій стилістиці. Бо ж як не посміятися із самих себе, із суспільства, котре звільнилося від базових цінностей? Саме апелювання до тих цінностей і пояснює успіх картини, попри всі її недоліки і недохопи.
А кпини щодо масового суспільства стали вже загальним місцем. Може, найафористичніше з цього приводу висловився Йосип Бродський: «ідея екзистенційної виключності людини замінено ідеєю анонімності. Особистість гине не стільки від меча, скільки від пенісу» (себто зростання населення. — С.Т.). Одначе ж нині і пеніс, даруйте, не той (населення України, як відомо, невпинно скорочується), й ідея анонімності переживає кризу — бо ж хочеться виринути на поверхню, обличчя своє показати. Дзідзьо Михайла Хоми це й робить, ідентифікуючи себе в сучасному часо-просторі. Доводячи, що мрії збуваються — за умови повернення до базових, фундаментальних світочуттєвих цінностей.
P.S.
То, може, мав рацію Бертольд Брехт, стверджуючи, що «несмак мас коріниться глибше в дійсності, аніж смак інтелектуалів»? Будемо сподіватися, що українське кіно нарешті візьметься за реальність, яка має не тільки фізичну, а й метафізичну складову. Оті самі колективні й індивідуальні мріяння, до прикладу.
Рубрика: Культура;
Газета "День" №190, (2017).
Секрет успіху, бодай і відносного, «Дзідзьо Контрабаса» — не в потуранні поганим смакам, а в тій матерії, з якою працюють автори. Перед нами українське життя, з якого вилучили мрію. Вона була раніше, та мрія, як її не називай — хоч би і Утопією. Нині, в нашому такому благословенно-хваленому ліберально-прагматичному житєустрої (декомунізованого, до того ж) нічого цього немає — ситуація, яку дедалі частіше аналізують у філософських та соціологічних студіях.
І Бога так само немає в тому самому життєустрої, попри будування церков і відбиття поклонів виключно ритуального змісту. І Матері чи Батька немає як авторитетної інстанції. І колективу, який би міг тебе підтримати, а то й порятувати за екстремальних обставин. Є тільки ти сам, на себе сподівайся, себе і тягни із життєвого болота — за волосся, скажімо, як барон Мюнхгаузен).
І все це дивовижним чином з’являється у фільмі Борщевського. Маска не перемагає казку, навпаки — допомагає їй зреалізуватися. Дзідзьо потрапляє в скрутну ситуацію (треба віддати чималу суму як компенсацію за ДТП), й відтак доводиться задіяти всі наявні ресурси — від самого Бога (він і підказує виходи, то тут, то там), від мамчиного авторитету, до згуртування невеликого колективу (як то й буває, зазвичай, у казках). Ну так, це ж комедія (хоча, повторюю, ажніяк не «туалетна») і ситуації транскрибуються в грайливо-ігровій стилістиці. Бо ж як не посміятися із самих себе, із суспільства, котре звільнилося від базових цінностей? Саме апелювання до тих цінностей і пояснює успіх картини, попри всі її недоліки і недохопи.
А кпини щодо масового суспільства стали вже загальним місцем. Може, найафористичніше з цього приводу висловився Йосип Бродський: «ідея екзистенційної виключності людини замінено ідеєю анонімності. Особистість гине не стільки від меча, скільки від пенісу» (себто зростання населення. — С.Т.). Одначе ж нині і пеніс, даруйте, не той (населення України, як відомо, невпинно скорочується), й ідея анонімності переживає кризу — бо ж хочеться виринути на поверхню, обличчя своє показати. Дзідзьо Михайла Хоми це й робить, ідентифікуючи себе в сучасному часо-просторі. Доводячи, що мрії збуваються — за умови повернення до базових, фундаментальних світочуттєвих цінностей.
P.S.
То, може, мав рацію Бертольд Брехт, стверджуючи, що «несмак мас коріниться глибше в дійсності, аніж смак інтелектуалів»? Будемо сподіватися, що українське кіно нарешті візьметься за реальність, яка має не тільки фізичну, а й метафізичну складову. Оті самі колективні й індивідуальні мріяння, до прикладу.