Раз пішов я на DZIDZIO
01.10.2017
Олег Вергеліс, "Дзеркало тижня"
Нарешті й наша прогресивна кінопромисловість сподвиглася на виробництво картини виключно попкорнового асортименту.
Запаморочливі касові збори й лідерство в запитах Google — не слабкий привід дати спокій справам театральним, купити квиток у кіно. І подивитися гучне вітчизняне творіння: "DZIDZIO Контрабас" (режисер — Олег Борщевський, у головній ролі — Михайло Хома).
Райдужні медійні рапортички про те, що сеанси на прем'єрній картині передбачають ущерть заповнені кінозали, — безперечно, фрагмент медійної стратегії, на збори розрахованої.
На сеансі в одному зі столичних кінотеатрів — ти та я, та ми з DZIDZIO. Плюс глядацький саундтрек (що компенсує відсутність очікуваних пісень у картині) — жорстокий хрускіт попкорну.
Нарешті й наша прогресивна кінопромисловість сподвиглася на виробництво картини виключно попкорнового асортименту. Так би мовити, не арт-хаусом єдиним.
На мій погляд, такий зразок попкорнового кінопродукту створений під абсолютно правильну аудиторію, в основі якої — системні споживачі розважальних проектів нашого ТБ, де DZIDZIO — прописаний.
Для добродушного експерименту я запросив на сеанс дітей 7-річного віку, для яких цей самий DZIDZIO — кумир.
Безумовно, щасливий той виконавець, котрого обожнюють діти. Бо діти, захоплені телевізійними естрадними масками, — найефективніші провідники масової творчості — в широкі батьківські маси.
Однак, на жаль, мій скромний "експеримент" увінчався несподіваним результатом. Фільм — навіть для дітей-фанатів DZIDZIO — виявився драматично нудним. Не захопив: ні дурним сюжетом (а він і не має бути "розумним" у спеціальних кінокомедіях категорії "туалетного гумору"), ні навіть телевізійним Ігорем Кондратюком у сутані священика.
Діти, які чекали від улюбленої маски популярних пісень, зразу скисли. І спостерігали за перебігом подальших ідіотських подій з розумним і розуміючим розчаруванням. Як деякі дорослі глядачі, втім.
В основі цього народного блокбастера, про що відомо Держкіно і багатьом критикам, пригоди саме Маски. Естрадної, популярної. Щойно така маска — в будь-яку епоху — виходить на піковий рівень масового обожнювання, її тут-таки "інвестують" у кіновиробництво, очікуючи надприбутків. Коли популярна Софія Ротару несподівано захрипла у 1980-х, — її життєвий сюжет негайно перекочував у кінокартину "Душа" в дуеті з Андрієм Макаревичем. Коли АВВА зводила з розуму пів планети, — на всіх екранах планети показали фільм про пригоди АВВА в аеропортах і готелях. Коли Сердючка була на вершині успіху, вона буквально не "вилазила" з телевізійного новорічного кіновиробництва.
Все це — як закон Ома, як аксіома шоу-бізнесу. Яскрава маска — бізнес-магніт. На холодильник не чіпляєш, але використовуєш, так би мовити, у промислових масштабах.
Маска DZIDZIO стала популярною впродовж останніх семи років (коли не помиляюся?). Що чудово в цьому творчому проекті? Насамперед — захопливий образ людини-перевертня, такого собі бородатого прибульця. Під маскою пропорційно вживаються дотепний, безжурний сучасний молодик і такий собі міфологічний польсько-західноукраїнський збірний фольк-образ.
Фольк і сучасність, стьоб і гламурність, низ і верх масової культури. Усе в цій масці розумно передбачене. Насамперед завдяки обдарованому артистові — Михайлу Хомі.
Уточнюю: талановитому. Був би бездарою, вистачило б слави на три сезони, три акорди, тричі плеснути, тричі тупнути. А тут, так би мовити, "касовим зборам" кінця й краю не видно. Його успіх активно інвестований — у морозиво, телебізнес, кіновиробництво. Діти, наспівуючи його пісеньки, іноді сприймають людину за комп'ютерний образ, за істоту з іншої планети. Дорослі, відповідно, бачать у ньому — відчайдушного хулігана, дотепника, приколіста, карнавального суб'єкта. Персонажа, що оживляє солоними пісеньками кислі будні життєвого репертуару.
Наговоривши три мішки компліментарності артистові й масці, пароплаву й людині, розпочинаю, так би мовити, головну арію з опери "Набукко" (там теж співають із приклеєними бородами).
І констатую з усією щирою журналістською принциповістю: ця кінокартина негідна — ні маски, ні артиста. Ні пароплава. Це — виключно халтура, успіх якої може бути тільки сьогодні й тільки зараз: у мас жанровий голод на розважальний жанр у репертуарах українських кінотеатрів.
Напрям комедійного кінематографу з припискою "туалетний гумор" не виправдовує відсутності в цьому масовому проекті — чіткої мети (крім фінансової, звісно) й адекватності засобів кінематографічної виразності (з вашого, так би мовити, дозволу).
Взагалі, наше нове кіно останнім часом якось дивно уявило себе Робінзоном Крузо, який потрапив на безлюдний острів і відкриває все нові й нові, раніше йому невідомі, таємниці творчої світобудови.
Стривай, паровозе, не грюкайте колеса. І до вас, і до нас — було (й неодноразово) багато професіоналів навіть у вітчизняному жанровому кіно, які вміли, знали й розуміли основи сценарної майстерності, жанрової переконливості, монтажної винахідливості, доречності кастингу. Всього того, чого в новій масовій картині — практично, немає. Режисер, сценаристи, деякі артисти — поголовно — почуваються в цьому кіно виключно робінзонами. Для них острів мистецтва кіно — ненаселений. І півтора року зйомок — виключно подив. Бо таке кіно мирні земляни зазвичай знімають за місяць на телефон (знімальний період фільму тривав 14 днів. — НСКУ).
Сім сценаристів для цього фільму — весела фантасмагорія. Такий сценарій напише навіть старшокласник, причому зовсім безплатно.
Робота кінооператора — тут — це аматорський погляд творчої людини, котра абсолютно необтяжена питанням якої-небудь візуальної специфіки (зважаючи на жанр).
Але все ж таки — що створив колективний розум із семи сценаристів, якщо в самому сюжеті джерело комічного — тільки неталановитість сюжету?
Припустімо, головний герой цього "Контрабаса", за версією семи сценаристів, справді одержимий жадобою шалених грошей для якихось благих потреб. І він наважується на контрабандну авантюру. У такому разі, не розцініть як настирливість, у самому комедійному сюжеті й мали бути задані надексцентричні комічні обставини. А не бла-бла-бла. Фатальний програш у казино? Колосальний невиплачений кредит? Ризик втратити життя, якщо не знайдеш гаманця? Є багато обставин у нашому веселому житті, які можуть спонукати людину на захопливі авантюри.
Комічне — чи на екрані, чи на сцені — завжди максимальне загострення: мотиву, характеру, дії. Тому в Гайдая, вибачте, рахунок іде на діаманти. І навіть у деяких взірцево-показових голлівудських кінозразках категорії "туалетного гумору" формула успіху — саме в саркастичному авторському абстрагуванні від дурного сюжету, в нахабнуватій і безцеремонній фізіологічній пародії поточної дійсності, в каскаді інколи безжалісних трюків і гегів (див. "Тупий, ще тупіший" і т.д.).
З якого дива сім сценаристів "DZIDZIO Контрабас" вирішили, що всі глядачі вивчили напам'ять біографію Юліка й Лямура, соратників героя? Саме кіносюжет і повинен пояснювати, звідки спорідненість цих душ, а також у чому різниця, вибачте, комедійних характерів.
Пускаючись у важкий шлях ексцентрики, "DZIDZIO Контрабас" не витримує ніяких випробувань нашою актуальною сучасністю. Жодної помітної цитати, яку хотілося б тиражувати. Є дві вдалі веселі сцени — пологи та похорон. Але й вони не розганяють зеленої нудьги над пагорбами.
Один з інвесторів цього проекту, Сергій Лавренюк, зважаючи на все, людина з добрим смаком. Бо в театрі, наприклад, він інвестує в деякі вистави Дмитра Богомазова, одного з важливих режисерів країни. Супутні запитання — а хто ж у нас у головній жіночій ролі — припиняю одразу. Тому що вродлива жінка.
І ось виключно в інвестиційному питанні, очевидно, лежить не тільки економічний, а й якийсь естетичний критерій? Незле б інвестувати в якісних сценаристів. І необов'язково самому інвесторові значитися в титрах — саме сценаристом. У цього розумного й щедрого чоловіка, впевнений, є багато інших зобов'язань перед нашими важкими реаліями.
У сухому залишку неталановитого попкорнового кіно, яке справді "збирає збори", маємо таке. Творці "проекту" (кінофільмом називати не хочеться) максимально віджали чарівність і енергію надзвичайно популярної української маски — власне DZIDZIO. І виявилося, що багатьом споживачам досить і цього.
Багатьом тільки це й потрібне.
І тільки на маски (а не на обличчя!) у нас, як і раніше, шалений попит.
Глядачі голосують гривнею зовсім не за переконливі жанрові сюжети, а тільки й тільки — за маски: у телевізорі, в кіно, в парламенті. Та будь-де. Отож маска перемогла казку.
Із приємних вражень. Поява на широкому екрані місцевих народних мас у ролях місцевих народних мас (це органічно). А також корифеїв Київського Молодого театру — Римми Зюбіної (у ролі продавчині) та Олексія Вертинського (в ролі "прикордонника"). Це хвилини моєї справжньої радості: хороші люди й талановиті актори навіть у кепському кіно самі по собі створюють настрій і трохи піднімають картину над ницістю "туалетного гумору", нагороджуючи її пізнаваними характерами.
Ну, а коли "раптом" хтось вирішить, що автори цього касового українського фільму таким ось чином спеціально "постібалися" над глядачем, згодувавши йому халтуру, то, можливо, це цілком правильна відповідь у нашій задачці?
І, можливо, я теж трохи над ними жартую, коли витрачаю час на добрі думки про те, що насправді абсолютно безглузде.
Олег Вергеліс, "Дзеркало тижня", 16–22 вересня 2017 року, №34