Життя як мрія
31.08.2017
30 серпня 2017 року відома актриса Лариса Кадочникова відзначає ювілей.
Сергій Тримбач, «День»
Феєричне життя. Дуже підходить до роману. Чи фільму, який, власне, сама актриса і зняла («Лариса Кадочникова. Автопортрет») разом із режисером Дмитром Томашпольським. У тій кінострічці, до речі, кілька друзів Лариси намагаються намалювати її портрет. І я теж. Еге ж, намалюєш тут... Тим більше, що йдеться не лише про актрису, а й про художника: у послужному списку Кадочникової — десятки живописних робіт, персональних виставок...
ВУЛИЦЯ КІНО, БУДИНОК №1
Життя Лариси навряд чи могло покотитись якоюсь іншою колією, адже її батьки, її сім’я — всуціль мистецькі. Мати — актриса Ніна Алісова (родом із Києва, до речі), котра ще в 1930-х зіграла головну роль у знаменитому фільмі «Бесприданница» Якова Протазанова, а пізніше і в низці класичних українських кінострічок: «Райдуга» Марка Донського, «Криниця для спраглих» та «Вечір на Івана Купала» Юрія Іллєнка. Батько — Валентин Кадочников, кінорежисер і художник, улюблений учень самого Сергія Ейзенштейна. Його життя скінчилось раптово швидко й трагічно, помер в евакуації під час війни. Може, саме від нього у Лариси талант живописця, пластичного мислення. А ще ж і брат, один із найвідоміших російських кінооператорів, Вадим Алісов...
Народжена й вихована в Москві... Здавалось би, ніщо не обіцяло України і кар’єри в українському кіно. Закінчила ВДІК — найавторитетнішу кіношколу, стала актрисою «Современника» під орудою Олега Єфремова — надзвичайно популярного, архімодного тоді театру. Й одразу кіно. Й одразу — його магія, провістя долі. Бо, скажімо, першою була роль у фільмі «Суриков», дружини художника. І хіба ж не стала такою дружиною? Бурхливі романтичні взаємини зі знаменитим художником Іллею Глазуновим — про них актриса оповідає і у своїй автобіографічній книжці, і у фільмі та інтерв’ю, з якоюсь безоглядною щирістю... Однак у художника була вже дружина, на розрив з якою він не наважився. Драматичний розрив взаємин — і... шлюб з молодим кінооператором (і художником, звісно) Юрієм Іллєнком. Вона стане його Музою, втіленням його найдерзновенніших кінофантазій. Два десятиліття разом. У кадрі так само. На початку спільного життя вони зіграли головні ролі у фільмі «Вулиця Ньютона, будинок №1». Стрічку вибудувано на моднячому тоді матеріалі, житті вчених. Іллєнко — в ролі молодого науковця, якому вдається розв’язати непросту життєво-філософську дилему. Кадочникова — в ролі закоханої в нього дівчини, котра допомагає йому певніше почуватися в житті. Романтична стрічка, сповнена щирості почуттів, які несуть героїв крізь життя, над життям, допомагають не заплутуватися в його прозаїчних тенетах...
Й остання спільна робота в кіно — фільм «Мріяти і жити» Іллєнка. Сам режисер зіграє тут одну з головних ролей. А Кадочникова — роль актриси, у професійному житті якої — криза. І доводиться здійснити радикальні зміни у своєму існуванні, що, за словом поета, «не читки требует с актера, а полной гибели всерьез». Прекрасна, як на мене, роль Лариси, та, хоч як це парадоксально, доволі провальна загалом кінострічка (цензори у штатському своїми вимогами знівелювали задум фільму). І на тому їхні спільні з Іллєнком мрії скінчилися, життя кожного потекло своїм окремішним руслом.
«ЦЕ Ж МАРІЧКА!»
Так, не всі, далеко не всі мрії збувалися в житті такої ніби ж успішної актриси. Скажімо, в 1960-х вона пробувалася на роль Наташі Ростової у фільмі «Війна і мир» Сергія Бондарчука. Збереглись фото — дивовижний збіг з образом толстовської героїні. І вже ніби все вирішено, попереду — епохальна картина. І раптом з’ясовується: затвердили іншу артистку, нікому до того не відому Людмилу Савельєву. Шок, відчай... А за тим — новий поворот долі.
Сергій Параджанов, малоуспішний на той час режисер Довженкової кіностудії, запрошує Юрія Іллєнка зняти фільм «Тіні забутих предків». На одній з московських вулиць оператор та його дружина зустрічаються з режисером, реакція якого виявилась абсолютно несподіваною: «Це ж Марічка!» — зненацька вигукує він, угледівши Кадочникову. Одверто кажучи, досі незрозуміло, яким чином можна було пізнати у московській красуні, котра чудово грала характерні ролі й була плоть від плоті мегаполіса, гуцульську дівчину, зліплену з інших піднебесних речовин... Однак запрошення відбувається, і Кадочникова йде до Олега Єфремова проситися у творчу відпустку. На рік — із «Современника»! Той подивився на неї як на божевільну — щоби з такого театру утікати в якісь Карпати, та ще й у компанії з нікому не відомим режисером кіностудії, яка тоді мала один із найнижчих «рейтингів» у радянському кіно. Втеча з професії, втеча від слави, що витала над Ларисою. Цього вчинку Єфремов ні зрозуміти, ні прийняти не зміг.
А й справді — навіщо було проситися на цілий рік? Скільки там тієї ролі, коли подивитись сьогоднішніми очима. За тиждень можна відзнятись — і забути. А Кадочникова разом зі знімальною групою рік працювала над фільмом у Карпатах, серед гуцулів. Заглиблюючись (і підносячись) у незвичний світ вірувань та обрядів, царину народної філософії, особливості бачення світу...
І — шедевр. Хоча щодо акторських робіт: начебто звичайні казкові персонажі, сутність яких — у міфологічній вдягачці, умінні подати «шкіру» персонажа, витканого з гірського повітря й обрядових дійств. Але придивімось — віртуозна робота Кадочникової. Її Марічка існує в природному середовищі, незрідка поруч з іншими гуцулками. Тут не пошукаєш «зерна ролі» та психологічних підпорок, і конструкція соціальних ролей тут не надається до вжитку. Символіка жестів, символіка пластики, але такої, що видається правдивішою від життя...
Пізніше Юрій Іллєнко ображався — за Ларису, за Івана Миколайчука. Бо ж ніби замало в їхніх образах акторства — надів костюм, освоїв його і рухайся перед камерою, як режисер скаже. Насправді ж, роль Марічки створена із найтонших порухів душі й тіла, в точній взаємодії з камерою, яка в цій стилістиці так само «акторствує», так само творить внутрішній часопростір кадру...
«БІЛА ПТАХА...»
Справді, актриса володіє мистецтвом бути не просто органічною, а ще й надвиразною, в ансамблі з усім предметно-пластичним внутрікадровим світом. Залишатися живою та спонтанною — й водночас не виглядати чужою в кадрі, де актор не є центром і фокусом споглядання. Так, не центром, а рівноправним гравцем поряд з іншими складовими — це кіно, таку стилістику називають українським поетичним (точніше казати, міфопоетичним) кіно.
По тому будуть «Криниця для спраглих» (як відомо, одразу покладена на полицю), «Вечір на Івана Купала» і «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка. У «Вечорі..» проглядається філігранно точний пластичний малюнок ролі Пидорки, котрій доводиться пережити трагічну мандрівку спокутування гріхів свого чоловіка у часі і просторі. Останні набувають універсальності вимірів національної історії, в якій губляться і гріхи, й чесноти людські...
У «Білому птасі...» Кадочникова грає надскладну роль Дани, котру ніяк не можуть поділити брати Дзвонарі. Екзистенційна драма вибору постає і перед самою героїнею, поволі втягуючи її в драматичні перипетії історії. Танець Дани та Ореста (Богдан Ступка) — просто еталонний епізод акторської майстерності, коли за лічені хвилини проживається ціле життя.
Неповторне уміння актриси наповнювати кадр, орієнтований на замало не абсолютну пластичну виразність, своїм особистісним теплом і світлом виявилося й у фільмі «Чорна курка, або Підземні жителі» Віктора Греся.
Втім, були в акторській біографії Лариси Кадочникової й ролі іншого плану. Скажімо, у фільмі «Історія одного кохання» Артура Войтецького (за творами Антона Чехова) — насичена психологічними нюансами роль жінки, чий любовний човен розбивається об прозаїчні життєві обставини. Ще одна екзистенційна драма, коли людина не в змозі змінити не нею окреслений фарватер долі. Чи багата на знахідки роль дружини винахідника Ціолковського у фільмі «Злет» Савви Куліша, поряд з непересічною особистістю, поетом Євгенієм Євтушенком...
До речі, Антон Чехов є одним із тих письменників, хто у творчій долі Лариси Кадочникової зіграв справді велику роль. Досить назвати її роль у виставі Національного театру російської драми ім. Лесі Українки «Насмішкувате моє щастя» — 18 літ актриса виходить на сцену в ролі Ольги Кніппер-Чехової!
Три роки тому пішов із життя Михайло, чоловік Лариси. Який ставився до неї як до королеви, оберігаючи від зазіхань долі. Здавалося б, ця втрата мала би обрушити саме життя... Одначе Лариса натомість здолала й це, засвідчивши, що людина таки може стати господарем долі.
Роки не владні над нею. Щасливий характер, уміння не пам’ятати зла й цінувати добро, випромінюючи його на інших. «У ній, — написав Михайло Рєзникович, очільник Театру ім. Лесі Українки, якому актриса присвятила чи не все життя, — спрацьовувала якась дивовижна відчуженість від усього нетворчого, наносного в театрі. Вона позбавлена синдрому середньовічної нетерпимості театральних кланів». Додам — і кінематографічних так само.
Нині Лариса Валентинівна зайнята репетиціями п’єси про легендарну актрису Сару Бернар. Щось там, напевно, буде і про своє неповторне, радісне й болюче. Життя триває, і воно прекрасне!
Світлина Руслана Канюки
Сергій Тримбач, «День», 30 серпня 2017 року, №151