«Чужа молитва»: з Бахчисараю з любов?ю
19.08.2017
Подаємо есе кінокритика Надії Заварової, Cultprostir про фільм Ахтема Сеітаблаєва «Чужа молитва».
Пам'ять багато в чому складається з душевного розуміння того, що певні речі ніколи не мають повторюватися. Тільки внутрішня переконаність в цьому може допомогти нам якщо не перемогти циклічність історії, то протистояти їй із завзятістю і відчайдушністю людини, впевненої у своїй правоті. Фільм Ахтема Сеітаблаєва вийшов на екрани 18 травня 2017 року, в день пам'яті про жертв нелюдської депортації кримських татар.
«Чужа молитва» розповідає історію Сайде Аріфової, юної виховательки дитячого садочка, що в період Другої світової війни перетворився на дитячий будинок. Під час нацистської окупації Криму дівчина врятувала від розстрілу кілька десятків єврейських дітей, видавши їх за кримських татар. А вже в травні 1944 року врятувала їх від депортації, бо встигла повернути їм їхні оригінальні метрики. Власне, це все, що слід сказати про фільм Ахтема Сеітаблаєва. Жодний кінознавчий аналіз тут неможливий.
Сама історія володіє такою сильною привабливістю своєчасності оповіді за часів, коли взаємодопомога, мужність, співчуття, бажання врятувати іншу людину – навіть ціною власного життя – повинні жити в наших душах щомиті, щоб дозволити кожному з нас, не втративши сердечність і людську подобу, прожити складний воєнний час. Як і недавня «Дружина доглядача зоопарку» Нікі Каро, ця історія, розказана за всіма канонами найчистішої мелодрами, дарує глядачам пам'ять про тих, хто є безстрашним і безкомпромісним в своєму бажанні врятувати іншу людину від неминучої загибелі.
Якщо часто розповідати нам, глядачам, подібні історії, то є шанс, що ми не допустимо того, щоб будь-яка влада депортувала або знищила нашого сусіда, а він, у свою чергу, заступиться за нас, якщо одного разу вночі якомусь диктатору захочеться депортувати чи вбити нас.
Люди в усі часи дозволяли собі по відношенню один до одного дикі звірства. Але були і ті, чиї сердечність і мужність допомагали виявляти людяність в безвихідних, страшних і суперечливих ситуаціях. «Чужа молитва» розповідає саме про таких, гуманістичні ідеї, закладені в сценарії, відсувають всі недоліки і переваги художнього твору не на другий – на десятий план.
І в той же час «Чужа молитва» дуже точно виражає той факт, що сучасні глядачі все менше потребують кіно як вид мистецтва. Це не докір фільму Ахтема Сеітаблаєва, а прикмета часу і даність, яку починають усвідомлювати і публіка, і сучасні кінематографісти, і кінокритики.
Звичка глядачів легше і краще за все сприймати будь-яку інформацію в формі рухомих картинок подарувала сьогоднішній публіці певну особливість: ми стежимо за рухом кадрів, що змінюють один одного, але сприймаємо лише їх статику, виражену в тотожності зображення і емоції, яку воно викликає. Це цілком природний етап розвитку глядацького сприйняття, що наступив одразу після того, як усна і письмова форма передачі інформації, почуттів і емоцій повсюдно поступилася місцем розгляданню зображень.
Кіно в першу чергу відреагувало на те, що значення в житті сучасної людини зображень і картинок набагато збільшилося. Тому на перший план в кіно вийшли композиційні та емоційні простота і ясність. Прагнення зробити екранну розповідь максимально зрозумілою призвело до того, що практично всі виразні засоби кіно – від монтажу, роботи з кольором і світлом до руху камери – стали служителями наративу, а в протагоністи вийшла лише зміна крупності планів як найкращий спосіб розставити акценти, розповідаючи історію глядачеві. Останнє неминуче веде до значної кількості великих і середніх поясних планів, що робить кінозображення вельми телевізійним, таким, що згодом затишно себе відчуває на маленьких екранах.
Формальна простота, історична приблизність, чарівність вседозволеності художнього вимислу, мелодраматично вибудований сюжет, підкреслена емоційність кожної сцени, акторський і людський шарм головних героїнь (Антоніна Жабинська в «Дружині доглядача» – Джесіка Честейн, Сайде в «Чужий молитві» – Лілія Яценко) – все це справедливо і для «Дружини доглядача зоопарку», що розповідає про те, як родина Жабинських рятувала євреїв з варшавського гетто, і для «Чужої молитви», яка оповідає про велике серце і подвиг Сайде Аріфової. В обох випадках кінематографісти обрали найкоротший шлях до серця глядача, звернувшись до його почуттів і подарувавши його пам'яті предмет для рефлексій і захоплення, створивши твори не стільки кінематографічно довершені, але просвітницькі та сповнені гуманістичних ідей.
Надія Заварова, Cultprostir, 18 травня 2017 року