Новий сільський кінотеатр «Парадізо»
20.08.2017
Як захоплено колись дивилися кіно в маленькому українському селі на Полтавщині.
Нaдія Зaварова, Cultprostir
Село Рибальське живе в 11 кілометрах від Миргорода. Влітку тут завжди тепле солодкувате повітря, і коли вдихаєш його, вмиваючись на вулиці, у тебе спокійно і радісно на душі, ніби повернувся додому після довгої подорожі.
У Рибальському смачні абрикоси, прохолодна і спокійна річка Хорол, злі гуси і непереборні забобони. Наприклад, не можна продавати вечірнє парне молоко, не посоливши його, інакше щось трапиться з коровою. Що саме, ніхто не знає, але всі впевнені: це буде щось непоправне. Жителі Рибальського за словом в кишеню ніколи не лізуть: забившись головою об одвірок, сусід, потираючи лоба, випалює: «Якби були мізки, боліло б!»
У Рибальському завжди любили кіно. Сусідка Євдокія Михайлівна розповідала, що колись давно до них щонеділі приїжджала пересувна кіноустановка. Дивитися фільми збиралося все село: дівчата приходили на кінопокази ошатними, а поголені молоді люди перед сеансами дарували їм квіти.
Євдокія Михайлівна пам'ятала вже епоху звукового кіно, тому розповіді про тапера в її спогадах замінили історії про те, хто з подружок краще розучував пісні з фільмів. Показ кіно був не просто розвагою – це було головне натхнення тижня, коли буденне колгоспне життя раптом перетворювалося на неймовірну пригоду.
Одного разу кіноустановка перестала з'являтися на вулицях села. Рибальчане, які звикли до регулярних кіновражень, сіли на велосипеди і поїхали на пошуки фільмів до Миргорода. Багато хто згадує, як десятки разів в місцевому кінотеатрі переглядали «Біле сонце пустелі». П'ятьох корів в колгоспному стаді тоді назвали Гюльчатай.
Але, звичайно, далеко не всі їздили в місто. Навіщо витрачати час на кіно, якщо потрібно пасти гусей і доїти корів? Поступово рибальчане перестали подорожувати до міста за фільмами. А потім і кінотеатр в Миргороді закрили. Важко уявити, але довгі роки в курортному Миргороді не було жодного кінотеатру. І це незважаючи на те, що в пошуках гоголівського духу і мінеральних вод до міста щорічно з'їжджалися сотні туристів.
Як же жили рибальські кіномани? Цілими сім'ями наприкінці 80-х – початку 90-х вони переключилися на серіали. Колгоспних биків називали Хуан-Карлос і Леонсіо, у всіх хатах спішно обзавелися телевізорами і налагодили свій побут так, щоб встигнути попорати курей, індиків і корів до початку ранкової серії чергової мильної опери.
Одного разу після грози на електричні дроти впала засохла груша, і половина села вмить залишилась без електроенергії і нових серій нескінченної «Просто Марії». Електрики з Миргорода не поспішали увійти в становище рибальчан і зрозуміти, що ті пропускають безцінні серіальні епізоди. Але справжні фанати мильних опер не здаються: односельці умовили автора цих рядків – тоді ще зовсім юного кіномана – їздити щоранку на велосипеді на інший кінець села, де була електрика, і дивитися нову серію «Просто Марії».
Вечорами наша допитлива половина села збиралася біля двору Євдокії Михайлівни і уважно слухала мій докладний переказ чергового епізоду. Збиралися всі – від малого до великого, хтось приходив з грушами і вишнями та з задоволенням поглинав їх, вслухаючись в розповідь про долі швачки Марії і Віктора Морено. Ніхто не розходився, не дізнавшись, чим серце головної героїні заспокоїлося в новій серії. Зовсім дорослі сусідки соромливо посміхалися, примовляючи, що ці зустрічі нагадували їм, як все село збиралося біля пересувної кіноустановки.
Сьогодні в Миргороді знову є кінотеатр. Звичайно, на центральній вулиці Гоголя. Так хочеться, щоб в кожному українському місті – великому і маленькому – було кілька кінотеатрів, а в села знову приїжджала кіноустановка.
У Рибальському більше немає колгоспного стада, та й корів там набагато менше, ніж 25 років тому, але тим, що залишилися, досі потрібні колоритні клички. Як тільки у корів в Рибальському знову з'являться кінематографічні імена, можна буде сміливо сказати, що число кінозалів в Україні нарешті досягло потрібної цифри, і вітчизняна кіноіндустрія виходить з кризи. Чекаємо, сподіваємося і п'ємо ранкове парне молоко.
Нaдія Зaварова, Cultprostir, 18 серпня 2017 року