Магiя Iвана
06.08.2017
Кінознавець Сергій Тримбач у статті для газети «День» – про видатного актора і режисера Івана Миколайчука.
Ще міг би жити... І можна уявити, як би йшов він у свій 76-ий день народження, 15 червня 2017 року, рідними Чорториями (Буковина) і лагідно і поштиво вітався із земляками. Припрошуючи їх до столу. Він же так мріяв накрити стіл — щоб на пів-України, від Києва до тих самих Чорториїв (нічогенька назва, чи не так? Фантастика і магія в одному слово-образі)...
ПЕРЕВІРТЕ СВОЇ ГОДИННИКИ
Для мого покоління він був актором магічного штибу. Носієм цілком конкретної естетики і етики, які скеровували нас углиб народної культури, до пізнання себе як єдиного народного душі і тіла.
Я познайомився з ним у кінці 1979-го, коли він працював, разом із Іваном Драчем, над літературним сценарієм про композитора Миколу Лисенка. В Ірпені, Будинку творчості літераторів. Вони сходились у Драчевому помешканні, де був розкішний стіл із настільною лампою під зеленим куполом. Сократівське чоло поета і сценариста, стосик нових книжок... Від Миколайчука мені треба було усього лише інтерв’ю для московського журналу «Искусство кино» (щоправда, аж у двадцять п’ять сторінок машинопису!). А воно якось не складалося. Хоча я отримав від редакції зухвалу, як на часи заборон, можливість поговорити про «Поетичне кіно» і його долю...
Запам’яталося, що Іван Миколайчук говорив про майбутній фільм (а замовив їм із Іваном Драчем сценарій режисер Тимофій Левчук) як імовірно свій: «Тимофій може й передумати...» Іван Васильович саме закінчив свою першу режисерську картину «Вавилон ХХ» і чимало дечого приміряв на себе: ану ж бо... «Та мені, — говорив він, — зробити хоч би один епізод, коли труну Шевченкову привозять до Києва».
Смерть була його темою, його матеріалом уже від першої ролі у «Тінях забутих предків». Пригадуєте фінал, коли мертве тіло Івана Палійчука стрясається від рухів соплеменників на похороні? Потому він грав роль Поета у стрічці «Перевірте свої годинники», за сценарієм Ліни Костенко і Аркадія Добровольського. Ставив фільм тодішній дебютант Василь Ілляшенко. Поет йшов на війну і гинув.
В епізоді похорону свого героя Миколайчук вирішив спробувати, як воно там, у труні. І попросив режисера, аби той дозволив «в натурі» улягтися до гроба. Понад те ще й кришку закрили, цвяхами прицмокали і в могилу опустили. Ще й кількома лопатами земельки зверху притрусили. Усе те камера зафільмувала.
В цю історію я якось не дуже повірив. Одначе Ілляшенко запевнив: усе так і було. «Витягли труну з могили, віддерли цвяхи. Іван лежав блідий, яко крейда. Питаю в нього: «Ну, Іване, ще дублик?» Ні, каже, годі».
До речі, фільм Ілляшенкові не дали закінчити. Комісія аж із самого ЦК партії знайшла у відзнятому матеріалі чимало зловісних, ба навіть ворожих соціалістичному устрою нюансів. Режисера разом із директором Кіностудії ім. О.Довженка Василем Цвіркуновим викликали на саму гору, на Політбюро, й дали прочуханки (сам Петро Шелест, тодішній партійний «президент»). Так би мовити, звірили годинники з партійними «тікалками» — і не зійшлося.
Було дано вказівку фільмовий матеріал спалити. Що й було зроблено. А стрічку почали з нульової позначки — з іншим режисером, Леонідом Осикою (у підсумку з’явилася нерядова картина «Хто повернеться — долюбить»). І з іншим виконавцем головної ролі, оскільки Іван Миколайчук категорично відмовився зніматися — на знак протесту проти такої наруги. Й Ліна Костенко зажадала зняти її прізвище з титрів. Отака історія... За будь-яких обставин знаходяться люди, які не говорять про честь і гідність, а просто чинять так, щоб це виглядало совісно, щоб не було соромно потім — через роки і десятиліття.
РЕАЛІЗМ — МАГІЧНИЙ
Миколайчукові цікавою була не смерть сама по собі, а її магічна, обрядова компонента. Кіно 1960-х віднайшло ту компоненту і вже її трималося. Обряд вбирав у себе колосальну традицію пізнання народом фундаментальних проявів життя і смерті. У вже згадуваному фіналі «Тіней...» смерть, покійник включені до обряду, який, тим самим, і виконує об’єднавчу, інтегральну функцію.
У комуністичній міфології смерть більшовицького героя була зазвичай жертовною — в ім’я колективу, що рухається у світле омріяне майбуття. Відтак патетика, пластична і звуко-шумова випруженість. В «Українському Поетичному» (а точніше — Міфопоетичному) кіно смерть аж ніяк не патетична, не пафосна — радше буденна, рутинна річ. І тільки людина може трохи переформатувати сам момент смерті, надавши їй ознак обрядової магії.
Скажімо, коли у «Вавилоні ХХ» гине Поет (Анатолій Хостікоєв), біля нього з’являється сам Іван Миколайчук в образі сільського мудреця Фабіана і проказує трохи патетичні слова про неординарність поетової загибелі. І Рузя в личині актриси Раїси Недашківської так само чатує смерть односельців, аби тут же надати їй відповідних обрядових рямців. Одначе це такий собі персональний акт чи акція, які не сотрясають небеса. І той же Фабіан, риючи могилу на цвинтарі, одразу готує й другу...
Наше спілкування в Ірпені відбувалося за п’ять із гаком літ потому, як пленум українського ЦК своєю постановою закрив «Поетичне кіно», визначивши його основну «хибу»: етнографізм, залюбленість у старовину. Себто, читай, націоналісти, оскільки люблять своє, а це противно душі комуністів, які любили увесь світ, од «молдаванина до фінна», від негра «преклонних годов» до якогось австралійського аборигена.
І потім — комунізм будується на ідеалізованому образі майбуття, а тут якісь доісторичні реалії... Не подумали, правда, чому от сей «націоналізм» екранний так подобається зарубіжним людям? Гадки не мали, що напрям цей добре вписується в еволюцію європейського і світового мистецтва і літератури. Досить пригадати, що європейський авангард початку минулого століття був так само поведений на всіляких аборигенських культурах і їхніх магіях, не випадково ж усередині 1920-х навіть виникло поняття «магічний реалізм», яке уже в 1960—1980-ті міцно приліпиться до латиноамериканської літератури, суперпопулярної у світі, і в нашому так само.
«ПОЇДЬТЕ ДО КИЄВА...»
Не раз звертали увагу на те, що «Поетичне» (чи, знов-таки, Міфопоетичне) кіно вибудовувалося на основі високопрофесійних літературних текстів Михайла Коцюбинського, Миколи Гоголя, Василя Стефаника, Василя Земляка та інших, себто текстів, де народна культура була пророблена зусиллями суто особистісними. Та й потім — магістральним сюжетом тут є поєдинок окремо взятої людини проти патріархального колективу. В «Тінях...» Іван постає проти непорушного патріархального канону про родову помсту. «Камінний хрест» Леоніда Осики, «Вечір на Івана Купала» Юрія Іллєнка та інші шедеври вітчизняної кінопоезії мають суголосні мотиви. А от се так само не подобалось партійним бонзам — бо нутром чули «подлянку» кінематографічну. Комуністичне суспільство було ж патріархальним, з вождем і непорушністю канонів колективної поведінки, ба навіть колективних снів.
Миколайчук вражав точністю своїх рефлексій, розумінням культурного національного і світового контексту. Саме він пояснив мені значення українського бароко і його народної складової для «Поетичного кіно»: надмір пластики, надмір психологічного напруження (в Миколайчукових сценаріях, на жаль, нереалізованих, є цей мотив — людина ладна зійти з круга узвичаєного життя, одначе не віддасть свою осібну суверенність).
Митець шукав визначень природи своєї творчості. Бароковими були Гоголь і Булгаков, які вплинули на той самий південноамериканський роман (Г.Г. Маркес, М.Астуріас, А.Карпентер...), яким ми усі тоді зачитувалися. І Андріївська церква у Києві. Миколайчук зачитав мені вголос інтерв’ю з Карпентером, де той говорить про вплив Гоголя на латиноамериканців. Не знаєте, хто такий Гоголь? — запитував письменник у журналіста. Тоді поїдьте до Києва, подивіться на Андріївську церкву. І ви дізнаєтесь все про наш роман і його джерела... Зачитуючи ці слова, Іван Миколайчук увесь світився. І говорив про те, що ось же, українських кінематографістів звинувачують замало не в хуторянстві, в націоналістичній відрубності, а за кордоном це бачать і відчувають по-іншому. Ми існуємо у великій культурній традиції колосальної потуги — чи не за це й б’ють? Бо ж владі куди приємніші українці в образі немудрящих хохлів, «братів незрящих, гречкосіїв», що існують в такій собі «зоні осідлості» на світових маргінесах.
Іван Миколайчук — людина світової культури, і він це не тільки декларував, а й втілював у своїй практиці митця. Дай, Боже, зрозуміти це сьогодні, особливо тим, хто безугавно теревенить про «європейський вибір». Найвидатніші українські митці давно вже у Європі і світі, хіба не так?
А певна магія навколо Миколайчукового ймення триває. Ось же днями пішла з життя однокурсниця Івана Васильовича Ада Волошина. Кілька літ, як саме 15 червня покинув нас Юрій Іллєнко, породивши містичне відчуття того, що неспроста воно все так...
Де ж ви бачили, щоб у талановитих людей було щось спроста?
Сергій Тримбач, «День», 16 червня, 2017 року, №102–103