Утопія малого міста: як фестиваль «86» змінює Славутич
29.04.2017
Влад Головко, «Громадське Телебачення»
На рубежі квітня і травня у місто Славутич із 25-тисячним населенням з’їдуться гості з усієї України й закордону — на 4-й Міжнародний фестиваль кіно та урбаністики «86». «Громадське» поспілкувалося з організаторами фестивалю про спадок Чорнобиля, урбаністичне мистецтво та культурний менеджмент у малих містах.
Міф про Славутич
Славутич — одне з наймолодших міст України. Його будували для переселенців із Прип’яті відразу після аварії на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 року. У проектуванні та зведенні Славутича взяли участь архітектори та будівельники з восьми республік Радянського Союзу. Тринадцять кварталів Славутича назвали на честь міст, які брали участь у будівництві. Уже навесні 1988-го до новобудов почали заселятися містяни. Відтоді Славутич майже не змінився: недобудований готель і невідкрите кафе «Пінгвін» наче застигли у часі.
Надія Парфан, креативна директорка фестивалю «86»: «Славутич — місто пізньої утопії, абсолютно одноосібний, унікальний простір для України. Тим не менш, його можна порівняти з соцмістечками — з ідеєю дезурбанізму, коли місто не має бути багатоповерховим і машинним, а навпаки — зеленим, малоповерховим і пішохідним. У місті має бути гармонія людини та природи. На початку 30-х київський архітектор Альошин збудував у Харкові соцмістечко для робітників тракторного заводу. Цей район для людської тканини, для міста-мегаполіса Харкова є артефактом. Київські Дарниця, ДВРЗ, Чоколівка — також приклади дезурбанізму. Чи ось інші атомогради: Нетішин, Южноукраїнськ. Славутич — це щось чудесне, це казка. У нього можна навчитися тому, що планування може бути корисним, що не можна все віддати на поталу хаосу, бо інакше у нас виходять Позняки, у нас виходить дикий ринок — те, що відбувається зараз у Києві на станції метро «Героїв Дніпра». А Славутич сьогодні — це повний психодел і кайф».
Для більшості українців назва фестивалю «86» асоціюється не з роком заснування Славутича, а з роком великої катастрофи — вибуху на ЧАЕС. Власне, рік заснування Славутича також зумовлений цією трагедією. Цьогоріч над четвертим енергоблоком атомної станції мають добудувати новий саркофаг. Але остаточне закриття станції триватиме ще півсторіччя: близько двох тисяч людей досі працюють там. Більшість із них живе у Славутичі.
Контекст Чорнобиля та Прип’яті міцно вплетений у життя Славутича. Співзасновник фестивалю «86» Ілля Гладштейн називає молоде покоління, яке народилося незадовго до вибуху чи відразу після нього, «піонерами згарищ». Саме це покоління має переосмислити катастрофу. Від нього залежить і те, що про Славутич знатимуть в Україні та світі.
Надія: «Ми хочемо змістити увагу з минулого на сучасне та майбутнє: з Прип’яті на Славутич. Є люди, які хочуть з’їздити у місто-привид, зробити там однакові фотографії. Вони готові платити за це шалені гроші. А є люди, які приїздять у Славутич і відкривають для себе живе, сучасне, цікаве місто. Сама ідея річниці аварії — це щось таке від ЦК і пленумів, це не до нас. Чорнобиль — це тема для переосмислення. Так було у 2014 році, коли ми привозили «Обіцянку Пандори» — фільм американського номінанта на «Оскар» Роберта Стоуна. У 2015-му ми привозили «Російського дятла», який здіймає тему Майдану — нам цікаво було поглянути на тему з такого ракурсу. Минулоріч показували фільм «Чорнобильські бабусі». Нас абсолютно не цікавила «тридцята річниця», але нас цікавив зв’язок поколінь: бабусі Полісся — дуже цікава тема, але не розкрита. Цього року ми привезли стрічку «Радіація на узбіччі», де фігурують сталкери. Чорнобиль — це такий порожній означник. Дуже важливо, чим ти його наповниш.
Ми переосмислюємо це місце, цю машину з точки зору людини: її життя, екзистенції, кохання, смерті, близькості, драми. Ми намагаємося подивитися на тему в контексті майбутнього, а не лише минулого. Чорнобиль — це не обов’язково про жертовність і катастрофу. Чи можлива, наприклад, у зоні відчуження найбільша в країні сонячна ферма? Це питання абсолютно не стосується того, яка саме річниця це буде: 29-а, 30-а чи 31-а. Це питання кудись туди, далі. Наш Чорнобиль трішки інший, аніж для президента, який приїздить у Зону раз на рік».
Тета Цибульник, програмна координаторка фестивалю «86»: «Це мені нагадало, як я спілкувалася з французьким кінознавцем, який спеціалізується на історії українського кіно. Він висловив думку, що три теми, які зупиняють розвиток нашої культури — це теми Голодомору, Чорнобиля та Майдану. Я зрозуміла, що він орієнтувався на експлуатацію цих тем у такому консервативному, пафосному ключі. У той час, як є досить багато способів говорити на ці теми. Не можна сказати, що вони вичерпалися, попри те, що вони доволі активно проговорені. Завжди є способи подивитися на Чорнобиль з небанальних ракурсів, знайти нові нюанси та контексти. Дуже важливо, аби подія у малому місті взаємодіяла з контекстом і видобувала з міста цю історію, перетворювала її на міф».
Місто не може жити лише однією подією на рік. Тож команда «86» займається у Славутичі не лише фестивалем. Чеська мисткиня Катержіна Шеда курує проект «Made in Slavutych», в рамках якого містяни мають встановити світовий рекорд, що потрапить до Книги рекордів Ґіннеса. У Славутичі з’явилися нові публічні простори, кіномайстерня, а минулого року почали роботу над амбітним проектом із будівництва цілого кварталу: у тридцятирічному Славутичі має з’явитися квартал, натхнений Афінами, яким три тисячі років. Славутичани разом із архітекторами та урбаністами створять план міського простору, який згодом мають втілити у життя.
Тета: «Проект «14-й квартал» заснований на залученні спільноти. У ньому ми відштовхуємося від ідеї про низку кварталів, які пов’язані з іншими містами. Цей проект дає змогу славутичанам побудувати 14-й квартал — Афінський, оскільки він реалізовується у партнерстві з грецькою організацією. Майже півроку ми досліджували організацію публічного простору, яким може бути квартал, наскільки це може бути символічний, артистичний або функціональний простір».
Піонери децентралізації
Фестиваль «86» з’явився навесні 2014-го, відразу після революції, анексії Криму та перед початком бойових дій на сході України. Цього року фестиваль відбувається лише вчетверте, але багатьом його відвідувачам здається, наче він існує вже давно.
Надія: «Коли ми починали «86», ніхто не знав слова «урбаністика» і не розумів значення слова «децентралізація». Ми були піонерами децентралізації, зокрема, культурної. Є виняток із проектом у містечку Шаргород, але він був недовготривалим. Тож коли ми починали, на нас всі витріщалися й питали: «Навіщо їхати в якийсь Славутич? Чому вам у Києві не сидиться?» А зараз це настільки в тренді: є фестиваль у Сєвєродонецьку, наші партнери роблять фестиваль у Червонограді. Ми живемо в 47-мільйонній країні, де від сходу до заходу тисячі кілометрів, багато міст мають свою історію. І ці міста мають, що запропонувати, — варто лише дати їм це зробити».
Ілля Гладштейн, програмний директор фестивалю «86»: «Аби конкурувати з подіями у великих містах, ми робимо те, що ніхто до нас не робив. Ми відрізняємося концептуальним підходом: робимо багато, але не робимо все. Те, що ми робимо, має мати сенс, неповторний зміст. Звісно, ми намагаємося ще й шукати нові методи».
Надія: «Наш метод дуже людиноцентричний: дуже важливо, аби славутичани теж робили все з нами. У нас є велика команда місцевих волонтерів, яка щороку росте. У Славутичі змінився мер, змінилася айдентика, але головне — відбулися зміни в головах людей. Ми не можемо сказати, що це зробили ми, але ми стали певним тригером, каталізатором великого процесу».
В Україні більшість подій відбувається у кількох великих містах. Більшість подій із цієї більшості відбуваються в Києві. Але в світі фестивалі у малих містах — не дивина. Каннський фестиваль, Карлові Вари, Оберхаузен, Іглава — великі кіноподії в невеликих містах, які щороку приваблюють поціновувачів мистецтва та створюють умови для розвитку туризму.
Ілля: «Канни програвали у популярності Ніцці, тож вони вирішили зробити там фестиваль і таким чином привабити до себе людей. Те саме стосується чеських Іглави та Карлових Вар. Муніципалітети невеликих міст підтримують подібні проекти. У нас з цими фестивалями зовсім різні амбіції — ми не хочемо робити «фестиваль категорії А», але їхній досвід точно можна й варто переймати. По всій Україні групи активістів починають робити свої події у малих містах. Зовсім нещодавно у Сєвєродонецьку відбувся фестиваль театру, наприклад. У кожного міста є щось, довкола чого можна вигадати міф, знайти ідентичність, які зацікавлять людей ззовні».
У п’ятиденній програмі цьогорічного «86» є театральні перфоманси, музичні концерти, лендарт і навіть аудіотур, але логічний наголос організатори роблять, як і раніше, на кіно.
Надія: «Ми працюємо з різними засобами, але кінопрограма — це найбільше наших зусиль і творчості. Решту ми переважно делегуємо гостьовим кураторам. В Україні взагалі немає кураторських кінофестивалів. «86» — маленький фестиваль, але ми дуже ретельно ставимося до відбору фільмів у нашу програму. Про кожен з них ми можемо у деталях розповісти. Цього року в нас буде українська прем’єра фільму Джима Джармуша «Дядько Говард». Стрічка про Нью-Йорк 80-х, про близького друга Джармуша. Це культовий персонаж, а фільм міг би лишитися непоміченим. Усі сходили на «Патерсона», усі люблять Джармуша, але він багато знімає — і такого Джармуша у нас зазвичай не показують. Багато класного кіно проходить повз».
Далекі та близькі
Програма фестивалю «86» формується довкола спільної теми. Минулого року, наприклад, темою було «Коло поколінь». Цьогоріч — «Близькість».
Ілля: «Більше половини людства живе у містах, ми сидимо одне в одного на голові, але водночас ми дуже далекі одне від одного. З одного боку, технології зближують людей, які перебувають на різних континентах. З іншого, вони віддаляють тих, хто сидить за одним столом».
Пошук близькості здається справді актуальною темою у час, коли у світі з’являється дедалі більше стін. Чи не найпомітнішою такою стіною для України стала «лінія розмежування» на Донбасі. Часто людей відділяє одне від одного навіть не військова техніка, а доволі умовний бар’єр непорозуміння.
Проект «86» MyStreetFilms: Рубіж — це можливість розповісти історії людей зі сходу України. Якщо в країні чи інформаційному просторі з’являється кордон, його все одно можливо подолати.
Надія: «Схід — він такий рубіж, міфологізований фронтир. Є реальність, а є старий міф Стаханова. Ми не знаємо, який зараз Донбас, так само, як ми не знали історії поліських бабусь. Є невідома нікому винахідниця клею ПВА, яка щодня ходить на базар у Сєвєродонецьку, а ми чуємо натомість про вату, про сепаратистів. Стереотипи навряд можна порівняти, але в обох випадках це застаріла міфологія, яка дуже шкодить. Славутич — це так зване мономісто, прив’язане до підприємства, дуже особливого підприємства — ЧАЕС. І міста на сході України теж схожі саме цим: Сєвєродонецьк пов’язаний з хімічним заводом, Краматорськ із машинним, Маріуполь з Азовсталлю — це постіндустріальний контекст, який дуже зближує Донбас і Славутич».
Коли йдеться про культурну децентралізацію та подолання бар’єрів, команда «86» не зупиняється лише на контексті кіновиробництва у Славутичі чи на Донбасі.
Надія: «Ідея «86» — прибрати опозицію «там» і «тут», децентралізувати ставлення і мову. Ми пережили багато логістичних незручностей. У Славутичі організувати подію не так просто, у Краматорську ще важче. Але дуже важливо позбутися цього києвоцентризму: Донеччина, Луганщина, Слобажанщина — усюди дуже різні міста. Навіть міста з однієї області — уже різні світи. Уміння не робити поспішних спрощень, схопити складність — це дуже важливо. Саме цьому вчить критичне мислення та хороше мистецтво».
Світлина Романа Пилипея
Влад Головко, «Громадське Телебачення», 18 квітня 2017 року