Іван Канівець: цілісне прочитання української революції
15.04.2017
Кінокритик, головний редактор журналу «Кіно-Театр» Лариса Брюховецька про творчість кінорежисера Івана Канівця, присвячену історії України.
Треба почати з того, що про 100-річчя Української революції, яке наша країна має відзначати в цьому році, ЗМІ мовчать. А ця подія вже ступила на поріг, адже революція почалася в лютому і, як її наслідок, 2 березня цар Микола ІІ відрікся від трону; Російської імперія почала розпадатися. Фінляндія і Польща виявилися згуртованішими і здобули незалежність. Україна, яка, починаючи з 1917-го, боролась чотири роки, незалежності не здобула. Як наслідок, українці, окуповані більшовиками, у ХХ столітті зазнали винищення голодом, репресіями, й не буде перебільшенням твердити, що в часи деспотії їх переслідували не тільки за класовою, а й за національною ознакою, накидаючи на кожного, хто усвідомлював себе українцем, тавро «буржуазного націоналіста».
Багато хто любить повторювати тезу: «Історія нічому не вчить», тим самим звільняючи себе від знання власної історії. При цьому забуваючи ще одну тезу: історія мстить тим, хто її ігнорує. Бо незнання законів, як відомо, не звільняє від відповідальності. Йдеться не тільки про закони правові, а й про закони і закономірності історичні. На щастя, сьогодні в нас немає заборони на професію історика і вчені продовжують розкривати й озвучувати події сторічної давнини.
До них долучаються і кінематографісти: досить згадати цілу серію документальних фільмів Ігоря Кобрина. Серед молодих допитливість до історії України проявляє кінорежисер Іван Канівець. І хоча на його рахунку поки що тільки два фільми – «Тризуб Нептуна» і «Українська революція», але вони засвідчили режисерську своєрідність. Він пішов своїм шляхом: обидві стрічки зроблені методом реконструкції і за надійними джерелами. Зокрема для «Української революції» основою стали спогади учасника тих подій. Коли дивишся ці нестандартні, зроблені небайдужою і відповідальною людиною стрічки, думаєш насамперед про те, що як добре, що учасники історичних подій залишили мемуари і що зафіксовані в них детальні події майже через сто років перекладає мовою кінематографа молодий режисер, прагнучи якомога ближче підійти до тогочасної бурхливої дійсності. Адже ми сьогодні знаємо далеко не всіх учасників Визвольних змагань, які заслуговують на нашу пам'ять.
Таким провідником у складних подіях української революції для Івана Канівця став військовий і громадсько-політичний діяч, військовий письменник і педагог, генерал-хорунжий армії УНР Всеволод Петрів (1883–1948). Він, полковник Генерального штабу російської армії, після революції організував з українців туркестанської дивізії, де був начальником штабу, «Гайдамацький кінний полк ім. Костя Гордієнка», на чолі якого брав участь у боях з більшовиками у Києві (січень 1918 року) та у кримському поході Запорізького корпусу (березень-квітень). У 1919–1920 роках був начальником Спільної Юнацької Школи, командиром Північної дивізії, командувачем Волинської групи, військовим міністром, інспектором піхоти та начальником Генерального штабу. Потім – еміграція до Польщі, з 1923 жив у Празі. Був автором низки наукових праць («Схема разведки», 1911, «Нарід та військо», 1926), багатьох статей на теми формування війська в Україні і «Споминів з часів української революції 1917–1920 років» в 4-х частинах, які завершив наприкінці 1920-х.
Іван Канівець ретельно реконструює події за допомогою живих учасників (не акторів), зйомок, давніх фото і комп'ютерної графіки. Здавалося б, нічого особливого: за тим же принципом нині робляться і телесюжети про історію. Та це на перший погляд. Адже, на відміну від телепередач, у стрічці «Українська революція» немає ведучого: текст Петріва озвучується за кадром, а на екрані послідовно постають події: українізація імперського війська, протистояння українців і більшовиків, рейд на Київ тощо.
Не маючи державної підтримки (а такі фільми повинна фінансувати держава!), Канівець творить їх на власному ентузіазмі, знаходячи однодумців-реконструкторів, яким не байдужа історія боротьби України за незалежність. Тим самим підтримуючи і честь українського кіно.
Лариса Брюховецька, «Кіно-Театр», 10 лютого 2017 року