Світ ловив його...
14.04.2017
130 років тому, 14 квітня 1887 року, народився Іван Кавалерідзе, якому судилося стати однією з легенд українського мистецтва.
Сергій Тримбач, «День»
Щоправда, ця легенда з гірчинкою — справжньої посмертної слави Кавалерідзе так і не зазнав. Принаймні, як кінорежисер, про скульптора освічені люди в Україні знають більше. Хоча запитайте молодих людей, студентів, скажімо, хто є автором пам’ятників княгині Ользі та Ярославу Мудрому у Києві — і вам практично ніхто не назве ім’я...
РЯТІВНІ ГРАДУСИ
Кавалерідзе народився в селянській сім’ї, одначе по батьковій лінії належав до грузинського князівського роду. Це пояснює незалежність його поведінки, його норовливість, зрештою. Отож не дивно, що радянській владі він був чужим, бо ж тут належало кланятись, бити поклони, а в митця щось подібне виходило погано. Хоча одна пляма на мистецькому мундирі Кавалерідзе усе ж лишилась. Йдеться про фільм «Стожари», зроблений 1939 року. Можна уявити приниження і ту ціну, яку мав заплатити режисер, що погодився зняти от сю агітку. Про те, як в українську хату простих колгоспників постукалось горе — похоронка на сина, що загинув на кордоні, десь там на Далекому Сході...
Одначе батьки не стільки журяться, скільки пишаються подвигом сина. І замало не вимагають від молодшого, Андрія, стахановця, звісно, аби той негайно рушив заступити брата. Андрій робить вигляд, що ніц, не прагнеться йому до війська вступати. Шоковані батьки, обурена й кохана дівчина Катерина. А хлопець просто схитрував, тихцем надіславши самому військовому комісару Ворошилову клопотання щодо взяття його до прикордонних військ. І ось радіо на всеньке село, та що там — на весь світ повідомляє, що прохання стахановця комісар задовольнив. Ото вже радість! Щасливі батьки, щаслива дівчина, радіє усе село, проводжаючи парубка до війська — таким є фінал стрічки.
Це називалось «оборонний фільм», який виконував агітаційно-пропагандистську функцію: закликав до армії, переконував у тому, що немає більшого щастя, аніж служити вітчизні. Хай так, але щоби в отакий єзуїтський спосіб?
Треба знати передісторію. Кавалерідзе починав як скульптор, понад те — у річищі європейських авангардових течій. Потому праця в кіно, художником-оформлювачем у фірмі «Тіман і Рейнгардт», на фільмах «Анна Кареніна», «Крейцерова соната», «Гнів Діоніса» та ін. А далі знову праця скульптора, зокрема щодо спорудження пам’ятників Тарасу Шевченку, одному із своїх улюбленців. Захопився театром, аматорським, з яким поїздив по селах і містечках. Навіть кулю отримав посеред тих історичних веремій, що стрясали Україну, до госпіталю потрапив. Де під час лікарського огляду його кваліфікували як покійника. За легендою чоловіка вже мали перевезти до моргу, от тільки якась пильна медсестра не повірила і вставила потенційному трупові градусник. Який сигналізував ознаки життя...
За кілька десятиліть потому його знову оголошують «живим трупом». Сам очільник СРСР Микита Хрущов називає пам’ятник «скульптора-кубіста» Кавалерідзе в Артемівську, на Донбасі, «жахливим видовищем», нагадує, що митець перебував на окупованій території і поводив себе «негідним чином». У відповідь Кавалерідзе надсилає Хрущову телеграму з категоричним неприйняттям його оцінок, в тому числі і щодо поведінки в окупованому Києві. Бо ж інакше це сприймалося вже як політичний некролог — опісля таких високих вердиктів людей ховали живцем. «Ось мій градусник, Хрущов, температура у мене нормальна», — по суті справи сказано було щось подібне... На диво це спрацювало, митця на якийсь час припинили цькувати.
І НЕ ПІЙМАВ...
У кіно Кавалерідзе вертає в кінці 1920-х, уже як режисер. Хоча його перший фільм, «Злива» (не зберігся, на жаль), за описами більше нагадував рухому скульптурну композицію. Це був пошук нових можливостей кіномови, із внесенням досвіду пластичних мистецтв. Наступна серія фільмів епічного штибу, прагнення розкрити драму української історії. Сучасність в контексті великої історії — тільки так.
Однак підходи до історії змінювалися, а з ними й вимоги до митців. Працюючи над «Коліївщиною», Кавалерідзе мусив 17 разів переробляти сценарій. «Прометей» (1936) перероблявся так само, одначе ж у підсумку голобельна, вульгарна критика. Пов’язана передусім з тим, що Сталін вже по-іншому дивився й оцінював історію царської Росії, мінуси старої системи на очах набували форму плюсів. Годі було догнати «мисль вождя і навчителя».
Кавалерідзе мусить відступити в тінь жанрового кіно. З-під його кінопензля виходять кіно-опери «Запорожець за Дунаєм» і «Наталка Полтавка», на диво успішні у такому екзотичному жанрі. Потому ще відступ — оті самі горезвісні «Стожари». А на початку 1941-го Кавалерідзе з групою виїздять у Карпати, знімати фільм про Олексу Довбуша. Повернення до улюбленого історичного матеріалу. Та війна ламає усі плани, група поспіхом має вертати до Києва. Де режисер зненацька стає, в окупованій німцями столиці, головою комітету у справах мистецтв при Київській міській управі. Багатьох людей вдалося порятувати, євреїв у тому числі.
Одначе німці недовго терпіли ту управу, Кавалерідзе опиняється — як і решта киян — наодинці зі своїми проблемами. За легендою син Тімана (того, з яким колись працювалось ще в епоху «німого» кіно) приїхав до Києва з планами знімати кіно — на українському матеріалі. Зокрема, пропонує Кавалерідзе працювати над екранізацією гоголівського «Тараса Бульби». Відповідь ухильна — ні, не може, бо працює тепер як скульптор...
По війні чимало проблем у людини, що перебувала на окупованій території. В кіно повернеться тільки в кінці 1950-х, поставивши «Григорія Сковороду» і «Повію», за Панасом Мирним. А далі новітні дисконтакти із владою. Працює як скульптор, одну із робіт всі ми знаємо — пам’ятник Григорію Сковороді на Контрактовій площі. Первісно босий, одначе за рішенням Політбюро ЦК Компартії України довелося його взути: великим філософам «не положено» ходити Києвом ніби босяк який.
90-річного митця запрошують на 50-літній ювілей Довженкової студії, квиток — на гальорку. Кавалерідзе чемно дякує: це ж як начальство високо оцінює його здатність «злетіти» нагору. У грудні 1978-го він помирає... Секретар ЦК з ідеології Валентин Маланчук скорочує текст некролога (не ті градуси, нижче, нижче!), а якийсь трудівник з міськради протестує проти кремації (попри заповіт) — на Байковому цвинтарі у тому місці «не положено» (знов-таки) укладатись таким чином... Усе ж він уклався — в самій історії.
Як і його улюбленця Сковороду, світ ловив Кавалерідзе, одначе ж не піймав. Хоча так хочеться, аби українці нарешті почали відкривати для себе великого і завжди несподіваного митця.
Сергій Тримбач, «День», 14 квітня 2017 року, №66—67