f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Чому за «Золоту Дзиґу» реально змагатимуться два фільми з чотирьох номінованих

12.04.2017

Андрій Кокотюха, «Детектор медіа»

Є підозра, що стрічки «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка і «Моя бабуся Фані Каплан» Олени Дем’яненко розділять майже всі призи, і лише в однієї буде на один — головний — приз більше.

Український «Оскар». Так соціальні мережі вже встигли наректи новостворену Національну кінопремію «Золота Дзиґа». Як і Національна кіноакадемія, професійну премію було засновано в лютому цього року, вона стала втіленням ініціативи Одеського міжнародного кінофестивалю. Оскільки пробудження та повільне, але впевнене становлення української індустрії кіно вже є очевидним фактом, без професійної відзнаки не обійтися. «Премія має вивести під світло софітів тих, хто, як правило, залишається в тіні акторів, режисерів та інших фронтменів проектів», — підкреслив голова Державного агентства України з питань кіно Пилип Іллєнко, коментуючи появу «Дзиги». А короткий список її потенційних первістків за збігом обставин оголосили за тиждень після того, як Верховна Рада ухвалила в другій редакції багатостраждальний Закон про державну підтримку кінематографії.

Як буває в переважній більшості тих випадків, коли йдеться про присудження премій за створення нематеріального, найбільша увага приділяється кращому твору. Скажімо, говорячи про музику, слухачі насамперед цікавляться, яку групу чи якого виконавця назвуть найкращим цього сезону, хоча існують автори текстів, інші музиканти, окремі хіти тощо. Читачів переймає найкраща книжка, навіть якщо її оформлення, скажімо так, не на вищому рівні. У кіно, як і в театрі, при всій повазі до всіх без винятку акторів визначення найкращої постановки таки має більшу вагу, ніж блискуча гра акторів у тих, які посіли нижчі місця.

Варто усвідомити це, переглядаючи короткий список претендентів першої в історії українського кіно Національної кінопремії. Там неможливо знайти більш чи менш гідних. Ба більше — логічною є присутність нині покійного Віталія Лінецького в номінації «Найкращий актор» за роль у «Гнізді горлиці». Забігаючи наперед, можна впевнено припустити: відзначать саме його, бо одна з альтернатив — Володимир Зеленський за «Слугу народу—2», і культурна спільнота не зрозуміє. Тим не менше, ця ж сама спільнота, затамувавши подих, усе одно чекатиме, який фільм оцінять найвище.

Тут варто зупинитися й спробувати поговорити про критерії. Одразу починаються проблеми, бо в переліку художніх стрічок — чотири повнометражних та один короткий метр. Згадуються також «Полон» Анатолія Матешка, але не серед хедлайнерів, а в номінації «Найкраща операторська робота». Але саме ця стрічка є своєрідним кодом: створене іменитим режисером (одним із найкращих в Україні) кіно мало, як би м’якше сказати, дуже обмежений прокат. І решта номінованих, окрім «Слуги народу—2», так само переживали проблеми з показами у зручний час та більш як двома-трьома сеансами на день. Навіть при тому, що «Моя бабуся Фані Каплан» Олени Дем'яненко з грудня 2016-го по лютий 2017-го була показана двічі, в двох версіях.

Таким чином, касові збори не можуть визначати найкращу стрічку в Україні, хоча цей критерій, на думку вашого автора, є головним. Адже кіно потребує грошей, які мусили би повертатися в індустрію після публічних показів, за які глядачі платять хоч у каси кінотеатрів, хоч на фестивальні перегляди, хоч через онлайн-майданчики. Звісно, прибуткові чи бодай самоокупні стрічки мають більше прав, ніж провальні. Але за умови, якщо всі мають однакові стартові можливості й перемагають чи сходять із пробігу в конкурентній боротьбі. Натомість українські рівні можливості — практична відсутність кінотеатрів за межами столиці та обласних центрів, що дорівнює недоступності фільму широкій публіці. А отже визнання того чи іншого фільму найкращим у цьому сезоні для десятків мільйонів потенційних глядачів в Україні нічого не означатиме.

Виглядає, нагородження «Золотою Дзиґою» вкотре порушить дискусію довкола одвічної теми: що первинне — яйце чи курка. З одного боку, Національна кінопремія дасть зайвий привід широко говорити про українське кіно та його здобутки, й без цього супроводу розвиток індустрії уявляється погано. З іншого — в нечисленних українських кінотеатрах щонайменше за два місяці до церемонії нагородження «Оскарів» починають показувати стрічки-претенденти, й глядачі мають про них не лише приблизну уяву. Українські фільми, котрі можуть претендувати на високу відзнаку в своїй країні, лишаються здебільшого недоступними для мас навіть у Києві та інших містах-мільйонниках. Що, хочемо ми того чи ні, дещо маргіналізує як стрічки, так і правильні процеси довкола них. Не знімаючи питання пріоритетів: спершу «розкрутити» індустрію, передусім — шляхом створення прокату, а потім нагороджуючи найкращі фільми, чи навпаки — зняти кіно, дочекатися професійного визнання, а вже потім доводити глядачам, що кіно існує і воно є хорошої якості.

Поклавши руку на серце, два з чотирьох повнометражних фільмів, номінованих на першу Національну кінопремію, лише створюють певну картинку конкурентної боротьби. Ідеться про «Тепер я буду любити тебе» Романа Ширмана, мелодраму, помилково продану глядачам як комедія, і справжню комедію «Слуга народу—2» Олексія Кірющенка, яка заточена на аудиторію, котру соцмережі впевнено визначили «ватною», тобто досі прорадянською. Таким чином, за право отримати першу «Золоту Дзиґу», причому в більшості номінацій (крім, звісно, найкращого анімаційного, документального та короткометражного фільму та операторів, які не згадуються) змагатимуться «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка і згадана раніше «Моя бабуся Фані Каплан». Є підозра, що стрічки розділять майже все, і лише в однієї буде на один — головний — приз більше.

Спільного в головних претендентів багато. Вони навіть вийшли в прокат із інтервалом у місяць — «Гніздо горлиці» в листопаді, «Моя бабуся…» — в грудні минулого року. Обидві стрічки запустилися у виробництво ще до Майдану й, відповідно, за попереднього керівництва Держкіно. Обидві з об’єктивних причин зупинялися, а Віталій Лінецький трагічно пішов, не догравши ролі, тож команда «...Горлиці» пережила величезний стрес. Обидві вже мають фестивальні нагороди, зокрема й найвищі: фільм Тараса Ткаченка названо найкращим (у Національному конкурсі. — НСКУ) за підсумками Одеського МКФ—2016. Обидві — драми на межі з мелодрамами, й зачіпають актуальні саме для нинішньої України проблеми: спроба наших заробітчан утримати сім’ї від руйнації та декомунізація історичної пам’яті.

З огляду на це чий би фільм не назвали кращим — Тараса Ткаченка чи Олени Дем’яненко, кожен цінний уже своїм номінуванням на першу Національну кінопремію та, відповідно, своєрідним узаконенням у свідомості саме внутрішнього, українського глядача головних тем свого кіно: драми буденності й історії маленьких людей у великому світі, який останні роки не виходить із перманентного стресу. Та хочеться вірити: наступного року на «Золоту Дзиґу» буде висунуто вже більше стрічок, і всі вони, незалежно від жанру, покажуть героя, котрий здобуває маленькі та великі перемоги. Бо, повертаючись до курки з яйцем, саме такий герой первинний для успішного фільму й, відповідно, розвитку індустрії.

Андрій Кокотюха, «Детектор медіа», 10 квітня 2017 року