Про національний конкурс Docudays UA–2017

Ігор Грабович:

Я би хотів розпочати з певного узагальнення, робочої гіпотези, яка стосується українського суспільства загалом. Пропоную глянути на нього через часову вісь, яка тягнеться з минулого у майбутнє. Багато часу Україна знаходилася у законсервованому стані, це була УРСР, у якій нічого не тільки не змінювалося, проте жодним чином навіть не проблематизувалося.

Це була країна, ніби вирвана з історичного процесу, головним гаслом тут була стабільність та рівновага. Згодом рівновага порушилась, і прийшли зміни, які ми можемо сміливо назвати незворотним. Оцінювати їх якось вочевидь передчасно, проте важливо зафіксувати сам момент історичного руху, який веде до розриву з минулим – власне, з комуністичним минулим.

Більшість фільмів цьогорічного конкурсу, як на мене, ведуть мову про силу минулого, про певну інерцію Історії, яку годі здолати. І не всі прагнуть це зробити, я маю на увазі і персонажів, і авторів фільмів.

Для мене фільмом-ключем цьогорічного національного конкурсу стала картина Миколи Рідного «Сірі коні». Перед нами доволі насичена оповідь про прадіда режисера, анархіста Івана Крупського (1901–1971). Цей Крупський воював і за більшовиків, і за Махна, і очолював власний підрозділ, який діяв самостійно і вів війну з радянською владою.

Згодом, коли прийшла сталінська «стабільність», він став небажаним учасником та свідком подій і був змушений переховуватися. Через якийсь час його сліди загубилися і сьогодні навіть могила Крупського невідома його нащадкам. І ось його внук спробує відтворити біографію діда за допомогою спогадів та протоколів міліцейського допиту, здійснених під час арешту Крупського.

І робить він це у досить нетрадиційний спосіб, залучаючи людей, які сьогодні виконують ті самі функції, що і у минулому. Себто міліцейські протоколи у нього зачитують справжні поліцейські, учасників загону анархістів відтворюють сучасні анархісти і таке інше. Фактично для всіх історичних подій режисер віднаходить сучасні аналоги.

Виходить непересічний результат, проте досить контраверсійний, і навіть в чомусь ризикований, оскільки навряд чи можна поставити риску рівності між тодішніми і теперішніми персонажами, хай вони і називаються однаково. І минуле тут – і не минуле зовсім, а певний позаісторичний, позачасовий чинник, якого годі здолати. Історія бігає по колу, не знаючи ні прогресу, ні розвитку.

Ще однією картиною, яка з’єднує минуле з теперішнім, є стрічка «Лєнінопад» Світлани Шимко.

Тут минуле та сучасне зшиваються буквально, через монтаж, який організує сенс цього фільму. Радянська хроніка, фільми часів «перебудови» тут з’єднуються із сучасним фільмуванням, творячи певну позачасову єдність. У картині йдеться про долю українських пам’ятників Лєніну: від зведення до руйнування.

А лейтмотивом картини є уривки зі стрічки 1992 року «Нові відомості про кінець світу» режисера Б.Кустова, у якій група людей викликає дух Лєніна на спіритичному сеансі.

Відтак фільм, демонструючи лєнінопад, який стався в Україні впродовж останніх трьох років, коментується стрічкою 1992 року та хронікою радянських часів. Такий прийом дозволяє поставити сучасні події у контекст минулого, проте у той самий час він позбавляє стрічку історичності, робить не дуже зрозумілими і лєнінопад, і самі процеси декомунізації, які тут порівнюються з іконоборством більшовиків.

Ще одна стрічка на схожу тему розповідає про два хори Червоноградського Народного дому. Це картина «Живі і нескорені» Дар’ї Гірної, Богдана Кутєпова, Таїсії Кутузової, Жанни Озірної, Маргарити Гасанової, Анни Ютченко. Перед нами співоча чота «Нескорені» Червоноградського братства вояків ОУН-УПА та хор ветеранів війни і праці «Жива пам’ять».

Тут також все починається із повалення місцевого пам’ятника Лєніна, яке сталося ще 1990 року. Ця подія стає своєрідною точкою відліку, від якої починається ніби розпад громади міста на дві частини – одні залишаються вірними радянським цінностям, інші витворюєть нові – націоналістичні. Подані симетрично, два хори ніби є рівноправними у картині. Начебто кожен з них представляє однакову частину громади, проте чи справді така тотожність є адекватною?

Інколи автори фільму, здається, навіть розділяють точки зору персонажів, як от у картині «Метро» Лєри Мальченко та Олександра Ганци, яка розповідає про найкоротший в Україні Дніпровський метрополітен. Побудова метро в Дніпрі почалася 1982 року, у брежнєвські часи, і закінчилася у 1995 році, у незалежній Україні.

Існує всього шість станцій підземки, хоча планувалося кілька гілок. Перша лінія мала за мету забезпечити транспортом промислові об’єкти. Більшість з них сьогодні не настільки завантажені, як в радянські часи. Відтак деякі станції метрополітену пустують. Метро нерентабельне. Відбулося скорочення працівників. Все сумно та печально.

Згодом з’ясовується, що з’явилися гроші на відкриття ще трьох станцій. Проте плани на майбутнє майже не конкретизуються, майбутнє у картині начебто нікого і не цікавить.

Ще одним прикладом ізольованого від сучасності минулого є історія фільму «Кода» Анни Корж. Головна героїня стрічки – вчителька з гри на скрипці у музичній школі. Вона живе лише музикою, своїми учнями та власним минулим. Класичний сюжет, викладений у класичний спосіб.

Фільм виглядає ностальгійним, хоча мова ведеться про цілком актуальну ситуацію. Подібні люди існують, і, ймовірно, існуватимуть далі, хоча, хто зна – реформується освіта, оновлюються кадри, щось обов’язково залишиться в минулому.

З цією стрічкою перекликається фільм «Історія зимового саду» Семена Мозгового. Фільм є історією Валентини Вороніної, яка після сорока п’яти років роботи у павільйоні квітникарства київського ВДНГ, змушена піти на пенсію. Тут минуле ніби вписане у «тіло» і павільйону, який весь час ремонтується, і у тіло самої протагоністки фільму, яке потребує відпочинку.

Минуле явлене нам через свій матеріальний слід, дуже виразний та переконливий. Водночас майбутнє у цій картині ніяк не відрізнятиметься від минулого, навіть ім’я у наступниці Валентини буде таким самим.

«Між іншим» Юлії Аллен також веде мову здебільшого про минуле, але це минуле суто приватне. Йдеться про кількох емігранток, які у скайп-розмовах з автором фільму оповідають про покинуті ними рідні місця. Ці спогади мають різну тональність, спільними між ними є тільки небажання героїв повертатися додому. Вони можуть відвідувати рідні місця, які або залишаються незмінними, або, навпаки – змінилися, проте живуть вони вже в іншій реальності. Авторка фільму ледь підіймає завісу над їхніми сьогоднішнім життям, проте цілком очевидно, що воно разюче відрізняється від минулого.

Марія Мурадханян: 

Саме приватному життю присвячена інша частина українського конкурсу Docudays UA. Герої стрічок «До скорого», «Комуналка», «Щоденник» та «Домашні ігри» живуть сьогоденням, зануреним у війну, що відбувається як у країні загалом, так і в самих людях. Війна трансформує свідомість людей, змушуючи їх боротися з минулим, власне радянським минулим. Така боротьба можлива лише коли мова йде про молодь. Саме їй і присвячена ця частина програми.

Фільм «До скорого» Юлії Кочеткової-Набожняк – це історія про молоду закохану пару, чиє життя змінюється з початком війни на Сході України. Хлопця відправляють на фронт. Інтимні переживання двох людей тут переплітаються з соціальною реальністю, з відчуттям обов’язку та неминучістю змін. Це єдиний фільм, в якому війна виходить на перший план і показується прямо, безпосередньо втягуючи героїв у себе.

Бореться з минулим також герой фільму «Комуналка» Андрія Приймаченка, Уляни Скицької, Валерія Пузіка, Юлії Ільченко, Марини Лопушін та Маріам Шелії.

Тут головний герой намагається зробити ремонт в туалеті одеської комунальної квартири, яка не ремонтувалась вже протягом 50 років. Молодий хлопець разом зі своїм другом в такий простий, побутовий спосіб, з сидінням для унітазу в одній руці та з штукатуркою в іншій, руйнує стару систему. Це люди нового покоління, які вже повністю відмовляються від минулого, проте змушені вести боротьбу з його залишками у теперішньому.

З доволі непростим життєвим вибором стикається також героїня фільму Аліси Коваленко «Домашні ігри», молода футболістка Аліна Шилова, якій після смерті матері доводиться опікуватися молодшими братиком та сестричкою. Власне, перед нею постає вибір – сім’я чи футбол?

Фільм також по-своєму поєднує часи – радянський, у якому жіночий футбол підтримувався державою, та сьогодення, коли він ледь животіє. І це створює додатковий контекст для цієї історії, зрештою, необов’язковий, оскільки футбольна кар’єра видається доволі примарною.

Відтак на перший план виходить екзистенційний вибір Аліни. Вона сама стає господинею свого майбутнього.

Найпозитивніша у цьому вимірі історія показана у фільмі «Щоденник» Олександри Чуприни. Це ще одна інтимна історія, де близькість з героєм досягає свого максимуму. Герой стрічки – 14-річний підліток, який гуляє з однолітками, грає на гітарі і проводить час з однокласницею Мартою, в яку закоханий. Головна цінність цієї історії у інтимних переживаннях підлітка, чиє життя зазвичай залишається закритим для сторонніх. Це світ людини вже нового покоління, що живе власними переживаннями про теперішнє і майбутнє. Його не хвилює наше радянське минуле з усіма його сучасними проявами, які для нього вже не стають на заваді.

Ігор Грабович: 

Важливою є також художня форма, у яку вкладаються такі ідеї. Майже в усіх випадках фільми уникають полеміки, прямих конфліктів, тим більше – пафосу. Деякі речі взагалі передаються опосередковано, через відблиски. Як от військові будні у картині «До скорого», які ми бачимо здебільшого через світлини на смартфоні. У фільмі «Щоденник» – це монологи на камеру. Важливо, що часто герої фільму є і його авторами.

Дотепною видається картина «Кава vs. Шашлики» Дмитра Бурка. Фільм ніби є антитезою до стрічки Джима Джармуша «Кава і сигарети», яка цілком побудована на інтелігентних діалогах. Тут до звичної метафори кави, яка залишається ознакою людей освічених, соціально активних, додається шашлик, що є вульгарним образом безвідповідальності, розслабленості та безучасності пострадянських людей.

На завершення хотілося б кілька слів сказати про «Укриття» Анастасії Максимчук. Ця картина цілком зосереджена на теперішньому часі, хоча коріння її центрального конфлікту сягають глибше. Фактично, мова йде про війну між захисниками безпритульних собак та їхніми противниками, які цих тварин прагнуть знищити. Це свого роду філософська суперечка, яка зачіпає самі основи нашого соціального життя.

Війна присутня абсолютно у всіх стрічках цьогорічного українського конкурсу. Вона вривається в життя авторів та персонажів, змушуючи людей або кидати виклик нашому теперішньому та минулому, або ховатися в цьому минулому.