Docudays UA про учасників національного конкурсу DOCU/УКРАЇНА
10.03.2017
3 березня 2017 року 14-ий Міжнародний фестиваль документального кіно Docudays UA оголосив учасників національного конкурсу DOCU/УКРАЇНА.
Цьогоріч до програми увійшли 13 фільмів молодих авторів та авторок, які через оптику власного почуття придивляються до людей, тернів та шляхів української реальності.
Список усіх учасників конкурсу DOCU/УКРАЇНА:
- «Ленінопад» Світлани Шимко
- «Домашні ігри» Аліси Коваленко
- «Історія зимового саду» Семена Мозгового
- «Щоденник» Олександри Чупріної
- «Кода» Анни Корж
- «Комуналка» Андрія Прии?маченка, Уляни Скицької, Валерія Пузіка, Юлі Ільченко, Марини Лопушін, Маріам Шелії
- «До скорого» Юлії Кочетової-Набожняк
- «Кава vs. шашлики» Дмитра Бурка
- «Живі й Нескорені» Дар’ї Гірної
- «Укриття» Анастасії Максимчук
- «Метро» Лєри Мальченко та Олександра Ганца
- «Між іншим» Юлії Аппен
- «Сірі коні» Миколи Рідного
Національний конкурс DOCU/УКРАЇНА на фестивалі відбудеться вдруге. Що змінилося за рік? Із чим стикнулися українські документаліст(к)и? І чому, зрештою, саме такі герої й ці «реальності» лишаються в кадрі? Своїми думками діляться Дар'я Бассель, Юлія Коваленко та Марина Степанська.
Дар'я Бассель, програмна координаторка Docudays UA
«У кіно (а втім як і в усьому іншому) найцікавішим для мене є те, як у ньому відображається реальність. Точніше – наше уявлення про неї. У цьому сенсі добірки фільмів, об'єднані за певною ознакою, надзвичайно цікаві.
Національний конкурс – це 13 картин, знятих у 2016–2017 роках в Україні молодими автор(к)ами. Шість із них так чи інакше стосуються теми декомунізації, п'ять – спостерігають за спробами співвітчизників (звичайних людей) пробратися крізь терни розрухи, бідності й тотальної байдужості до чогось світлого (в особистому житті або в житті інших, тих, кому вони себе присвячують), а інші чотири фільми говорять з нами про особисті переживання своїх героїв мовою інтимних щоденникових записів, розмов по скайпу тет-а-тет і традиційного спостереження за героєм, унаслідок яких утворюються портрети людей, на перший погляд, не прив'язані до жодних соціальних, суспільних, політичних проблем. 6 + 5 + 4 – абсолютно правильно, маємо більше, аніж 13: теми у фільмах перетинаються. Зосереджуючись на чомусь одному, автори/ки мимоволі підбирають і везуть із собою вантаж набагато важчий, ніж, можливо, планували спочатку.
Яка картина сучасного суспільства, нинішнього моменту створюється з такої добірки? Які запитання й думки виникають після перегляду цих 13 фільмів? Я з нетерпінням чекаю показів та обговорень після них. На Docudays UA ми приділяємо особливу увагу дискусіям після фільмів, а у випадку з національним конкурсом іноді мені здається, що це і є те найважливіше, заради чого ми його затіяли».
Юлія Коваленко, кінокритикиня, редакторка українського онлайн-журналу про кіно «Cineticle»
«Останні кілька років в українському кіно все інтенсивніше відчувається пошук. Від фестивалю до фестивалю з'являються нові імена режисерів, чимало з них приходять у кіно з інших сфер діяльності. Але таке суттєве пожвавлення поки відбувається ніби з непевністю – із сором'язливістю експериментувати, говорити на гострі теми, бути відвертими. І фактично в такої нерішучості та остраху є цілком наявні й зрозумілі причини – прогалини в навичках критичного мислення та ведення діалогу в нашому суспільстві. Безпосердньою ілюстрацією цього стали події довкола показу фільму «Люди, які прийшли до влади» Олексія Радинського та Томаша Рафа в Миколаєві минулої осені.
Програма як торішнього, так і цьогорічного конкурсу DOCU/УКРАЇНА демонструє, що чимало авторів шукають теми для висловлювань, випробовують різні форми, але при тому намагаються залишатися в зоні безконфліктності – артикулювати загальноприйняті соціальні аксіоми; вдаватися до відточених формальних прийомів, аніж експериментувати й провокувати глядача на реакції. З одного боку, це все втілюється в певній тенденції почастішання або, радше, інтенсифікації мімікрії журналістики під документальне кіно. Окрім того, за умов такої нерішучості зростає і ймовірність клішування. У цьому світлі кожен випадок режисерської свободи в роботі із формою, хоробрості самозапитання, а не встановлення істини, стає маленькою перемогою. Тож, з іншого боку, можливо, такий несміливий пошук, у якому перебувають сьогодні українські документалісти, і є напрацюванням досвіду, необхідного для побудови діалогу між глядачем та автором, діалогу з іншим, діалогу про іншого».
Марина Степанська, режисерка, модераторка конкурсу DOCU/УКРАЇНА
«У документальному кіно більше немає монополії на реальність, звичайний стрім з телефона кладе на обидві лопатки будь-який док, що має лише одну мету – зафіксувати подію чи «житіє героя». Документальному кіно доводиться виходити за рамки акту фіксації, йому доводиться мати власну позицію і вдаватися до маніпуляцій, які фактично і є ознакою будь-якого акту (пере)творення.
Найцікавіше те, що на полі віддзеркалення реальності виграють саме ті автори, які не приховують «маніпуляцій» і взагалі голосу автора, неважливо, проявляється він у способі кроєння матеріалу чи взагалі у відмові давати слово «матерії», тобто зафіксованій на камеру дійсності, що оточує. Реальність у формі зафіксованої дійсності дивним чином не підключає мене до екрана, не перетворюється на мій досвід пізнання, натомість реальність, пропущена через почуття автора й трансльована опосередковано, моментально стає частиною мого життєвого досвіду.
Одна з тенденцій у сучасному світовому мистецтві – передача чуттєвого досвіду на противагу «об'єктивному», фактичному, «постправда» проти правди фактів.
Один із героїв фільму цьогорічної програми DOCU/УКРАЇНА сказав, що «матерія – це об'єктивна реальність, дана нам у відчуттях». Здається, цьогорічний конкурс українського документального кіно є доброю нагодою для з'ясування одного надважливого сьогодні запитання: "У яких же стосунках перебувають зараз реальність і документальне кіно?"».
Docudays UA, 3 березня 2017 року