У кінопрокат вийшла українська комедія «Інфоголік»
04.03.2017
2 березня 2017 року в широкий вітчизняний кінопрокат вийшла українська романтична комедія «Інфоголік» Валентина Шпакова та Владислава Климчука.
У стрічці йдеться про «молодого й перспективного менеджера інвестиційної компанії» Максима (Євген Янович), який ні на мить не розлучається із телефоном, поглинаючи новини. За цим заняттям він не помічає, що відбувається в його сімейному житті. Одного дня залежність від інформації – той-таки винесений у заголовок «інфоголізм» – стає справжнім прокляттям, коли усі новини, про які дізнається Максим, починають збуватися тут і зараз, істотно впливаючи на його особисте і професійне життя – і то у негативний спосіб.
«Романтичною» комедію робить лінія стосунків Максима із молодою дружиною (Олена Борозенець). Дівчина ніяк не може розповісти чоловікові, що вагітна, вигадуючи для важливого повідомлення різні «вишукані», але малоефективні способи: обирає Максиму тарілку, на якій написано «Ти станеш татом», влаштовує романтичну вечерю при свічках, підкидає тест на вагітність. А коли усе це не спрацьовує – Максим бо надто заглиблений в інформаційні потоки, щоб помічати деталі, – користується «коронними» фразами із телевізійних серіалів на кшталт «Нам треба серйозно поговорити». Усе марно.
Неувага до особистого через занурення в роботу (у даному випадку – з інформацією) – характерна риса сюжетів чималої кількості комедій. Зокрема, таким чином не помічав вагітності дружини головний герой французького кіносеріалу «Таксі», продюсованого Люком Бессоном: він був настільки поглинутий складним розслідуванням, що дізнавався про щасливу новину лише напередодні пологів. Схожий варіант передбачає і дружина Максима: «Він дізнається, що у нього син, коли той постукає до нього у друзі на Фейсбуці», – гірко каже вона. І це – один із найтонших жартів стрічки.
А жартів у «Інфоголіку» багато. Кожна сцена 90-хвилинного фільму мусить додавати новий комедійний елемент, ніби доводячи, що йдеться у фільмі про смішне. Комедійні деталі виявляють себе на кількох рівнях – простої фізичної дії (як-от симулювання другорядним персонажем мастурбації), конкретного виразного слова (у фільмі чимало колоритних висловів, автори «Інфоголіка» використовують широкі можливості української мови на повну), експлуатації упереджень і забобонів (гомофобії, расизму), важливе місце посідає комедія образів і характерів (більшість із них виконані загострено шаржовано, карикатурно), а зрештою, комедія ситуацій, які виникають із поєднання усього зазначеного вище.
При тому чи не найбільшого комедійного ефекту надає «Інфоголіку» момент впізнавання у запропонованих сценах жартів уже відомих і раніше у кіно бачених, які довели свою дієвість давно і неодноразово: чимало сцен фільму дарують саме таке відчуття дежавю. Власне, фантастична ситуація, в якій опиняється герой, коли кожна прочитана ним новина стає реальністю, загрожуючи ефективності бізнесової праці – не нова для кінематографа (на оживленні прочитаного тексту було засновано, зокрема, фільм «Чорнильне серце» Іена Софтлі). А її зв’язок із драмою сімейних відносин, яку зрештою намагається «розчаклувати» Максим – відсилає до «Брехуна, брехуна» Тома Шедьяка із Джимом Керрі у головній ролі.
З іншого боку, впізнаваними для глядачів – принаймні тих, які є цільовою аудиторією фільму, – мають стати і самі образи головного героя і його аж надміру кумедного товариша Сєні (Олег Маслюк), що виходять з телевізійного простору. Автори стрічки є представниками творчого колективу «Мамахохотала», шоу якого демонструє телеканал НЛО TV. На його замовлення студіями «Мамахохотала», Idea Production та ММД і було знято комедію «Інфоголік», сценаристами якої стали автори «Мамахохотала» Бекір Мамедієв, Євген Бугров і Євген Янович.
Про цей телевізійний розважальний досвід найбільше нагадують перші сцени фільму, які постають ніби зіставленими одна поруч із одною мініатюрами, кожну із яких можна розглядати окремо – і кожна з яких, за великим рахунком, потребує наперед записаного закадрового сміху, аби зреалізувати закладений авторами гумористичний потенціал. В подальшому, із розвитком історії, надмірну некомфортну штучність сцен буде подолано, хоча вона так ніколи й не полишить «Інфоголіка» остаточно. Що, загалом, вкладається у задум авторів стрічки, які не прагнуть ані надмірної оригінальності, ані надмірної реалістичності, а радше – зробити приємне глядачам, які отримують з екрану те, на що й очікували.
В такому підході фільм постає вигідною альтернативою і водночас продовженням творчої діяльності студії «Квартал 95».
Альтернативою – бо все ж учасники «Мамахохотала» не мають багатолітньої масштабної публічної присутності, яка перетворює кожну екранну появу акторів, асоційованих із колективом, на зустріч старих друзів. Вони виглядають молодшими та свіжішими за шановних колег – і, вочевидь, орієнтуються на дещо молодшу аудиторію.
Продовженням – бо в підході до гумористичного опрацювання окремих сюжетних тем у них все ж помітна «квартальна» спадковість. В «Інфоголіку» – так само як у «Слузі народу 2» Олександра Кирющенка, останній на сьогодні повнометражній роботі «Кварталу 95», яка, до речі, досі йде в окремих кінотеатрах, – переговори із іноземними партнерами неможливі без споювання їх самогоном під українські народні пісні у вишиванках. А у ролях другого плану у фільмі задіяні актори Сергій Калантай та Георгій Поволоцький, що знімалися в «Слузі народу 2», – й у тих-таки амплуа.
Зрештою, «Інфоголік» має давати раду із головною проблемою, що постає перед кожною комедією, розміщеною у просторі сучасної України (а Київ у фільмі присутній широко – у різних варіаціях), – узгоджувати екранний оптимізм із болісними реаліями нашого буття: війною, корупцією, непростою економічною ситуацією, глибокими соціокультурними тріщинами, що розділяють суспільство. З усього того в «Інфоголіку» є хіба що згадки про економічні негаразди, які, за великим рахунком, головних героїв обходять стороною: їх ілюструє жарт про подорожчання долару та сцени за участі Павла Зіброва – неочікуваної зірки фільму.
Разом із тим, на відміну від «квартального» «Слуги народу 2», який мав амбіції соціально-політичної критики, «Інфоголік» від початку не береться говорити серйозно про сучасне українське життя. І в такій поміркованій віддаленості від нього залишає по собі приємне відчуття адекватності. Усвідомлення власних творчих можливостей і їх меж у більшості випадків не зраджує авторам фільму: система примітивних (а в дечому навіть образливих) жартів, переказаний наново вторинний сюжет і шаблонне комікування виявляються тут на своєму, нехай і не найгіднішому, місці. Зрештою, навряд чи можна говорити про високі мистецькі здобутки фільму, в якому найсвітлішим моментом є творче постання Павла Зіброва, сповнене самоіронії.
За «Інфоголік» – як за більшість українських комедій – ще соромно, але вже – не дуже. І в цьому – здобуток фільму.
Не соромно за сам підхід до виробництва, рекламування та поширення фільму, в якому, принаймні, на перший погляд, все робиться правильно – з індустріальної точки зору.
Фільм було вироблено у системі свідомих фінансових самообмежень, за скромні кошти – близько 4 мільйони гривень (у пресовому релізі орієнтовний бюджет вказано як 100 тисяч доларів), без залучення державного фінансування, але із залученням ресурсів телеканалу НЛО TV і почасти потужностей медійної групи «Медіа Група Україна», яку він представляє. В тому числі і для рекламування стрічки.
Допрем’єрний показ «Інфоголіка» відбувся 1 березня 2017-го у трьох залах кінотеатру «Сінема Сіті». З 446 квитків, виставлених на продаж, було продано 419 – фантастичний показник. 2 березня зірки фільму відвідали прем’єру у кінотеатрі «Бумер», що на Троєщині, який саме відкривав нові зали. Ще один показ за участі авторів 5 березня відбудеться у кінотеатрі «Жовтень».
Фільм, дистрибуцією якого займається компанія ММД, іде на понад 100 екранах – це небагато в сучасних умовах вітчизняного кінопрокату, але й аудиторія його достаточньо чітко виокремлена у своєму молодіжному, прихильному до творчості команди «Мамахохотала» і телеканалу НЛО TV, сегменті. До того ж, автори сподіваються, що романтичний характер фільму дозволить йому залучити аудиторію у святковий Міжнародний жіночий день, 8 березня (як рік тому це робив «квартальний» фільм «8 кращих побачень» Марюса Вайсберга).
Слід сподіватися, що «Інфоголік» матиме успіх у своїх глядачів.
Сергій Васильєв