Мрія про дорослу публіку
26.12.2016
Дмитро Десятерик, "День"
Прикрий інцидент трапився 22 листопада 2016 року в Миколаївському університеті імені Сухомлинського під час показу документального фільму "Люди, які прийшли до влади".
Більше половини студентів, не додивившись фільм, покинули авдиторію (на фото). Пізніше вони звернулися до СБУ з заявою, що картина Олексія Радинського та Томаша Рафи є пропагандою "русского міра".
Ще більше плутанини внесла служба новин одного з провідних телеканалів, назвавши організаторами показу депутатів від "Опозиційного блоку" та сумнозвісного "Українського вибору" Віктора Медведчука, які були серед глядачів і нібито виступили на захист фільму.
Єдиним правдивим моментом тут є лише те, що вищеназвані діячі дійсно відвідали сеанс. А от показ організували місцеві партнери Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA (де "Люди, які прийшли до влади", отримали навесні цього року головний приз у національному конкурсі) в рамках проекту "Мандрівний Docudays UA". З боку організаторів забороняти комусь приходити на безкоштовний відкритий показ було би, м’яко кажучи, дивно.
Що ж до власне стрічки, то треба мати надзвичайно багату уяву, аби вважати "Людей…", сепаратистською пропагандою.
Якщо хтось хоче, аби все було розжовано і вказано, де чорне, а де – біле, то для цього існують політична публіцистика і телебачення. Мистецтво, в тому числі мистецтво документального кінематографа, існує за інакшими законами. Автори фільму, уникаючи повчань і моралізаторства, з протокольною точністю передають той жах, у який поступово занурюється Донеччина. Все починається з майже карикатурних сепаратистських "блокпостів" на узбіччях автотрас. Деякий час коментатором подій виступає проросійський активіст, який прямим текстом називає майбутніх "ополченців" бандформуваннями і зізнається, що рівень ненависті до України його лякає. Хвиля параної росте. Хтось уже несе маячню про концтабори, які будують "турки під Полтавою". БТР з прапорами "ополчення" стоїть під написом "Иллюзия", плакат на барикадах оголошує, що "народ против вывоза боевого оружия", промовець на траурному мітингу каже, що одного з "ополченців" вбито не кулею, а ножем – і його тут же затикають криками про те, що то стріляв снайпер – такі моменти, розсипані по фільму, позначають абсурд подій краще за будь-який прямий репортаж. А розв’язка, коли ридаючу літню жінку, в якої щойно вбили племінника, "народний мер" Слов’янська зі своїми поплічниками тягне до катівні, – пробирає до кісток.
Враховуючи вищесказане, а також смертельну небезпеку, на яку наражався оператор картини, збираючи матеріал для неї, вважаю всі звинувачення на адресу Олексія Радинського і Томаша Рафи несправедливими і незаслуженими.
На жаль, це не одиничний випадок – варто згадати, наприклад, реакції на той таки "Майдан" Сергія Лозниці. Так, ми відвоювали свою свободу, але все ще не позбавилися радянської звички вказувати митцям, що і як їм треба робити. У театрі побутує внутрішня жартівлива максима "публіка – дурепа". Українська публіка – не дурна. Просто їй треба трохи подорослішати.
Дмитро Десятерик, "День", 30 листопада 2016 року, №218