«Мазаїка революції»
12.12.2016
Сергій Тримбач
Від 8 грудня 2016 року у прокаті – фільм «Моя бабуся Фані Каплан» режисера Олени Дем’яненко. Про ту жіночку, яка з пістоля стріляла, 1918-го, у Володимира Леніна, нашого улюбленого (в шкільному дитинстві) Ілліча. Ну стріляла, ну було – навіщо сьогодні про це оповідати, навіщо узагалі на щось подібне гроші витрачати? – таке запитання доводилось чути не раз.
Фільм, як на мене, про ілюзії наших пізнань історії, ті самі ілюзії, які запросто збивають цілі народи на манівці (чи ж нам, українцям, цього не знати?). Усталена версія щодо Каплан, закріплена у знаменитому, свого часу, фільмі Михайла Ромма «Ленін у 1918-му році» тут піддається перевірці на факти і версії. Насправді Фані (вона ж Фейга) стала жертвою пристрасної, майже божевільної любові до анархіста, потому есера і вже далі більшовика-чекіста Віктора Гарського. Катерина Молчанова і грає саме це – самозречену любов до чоловіка, який спершу стає винуватцем її 10-літньої каторги, а 1918-го знову підставляє її, запрошуючи на побачення до заводу Міхельсона, де виступав вождь пролетарської революції.
Інша іпостась чоловічої, мужчинської природи локалізована в образі лікаря й водночас брата Леніна Дмитра Ульянова. Відомий режисер Мирослав Слабошпицький у цій ролі акцентує м’якість натури, навіть беззахисність. Він так само самозречено любить Фані – не отримуючи навзаєм нічого. Словом, інтелігент – з породи, яку брат його не шанував. У цьому світі виживають тільки отакі шакалисті, отакі звіроподібні як Гарський (Іван Бровін) чи сам Ленін (у цій ролі російський актор і великий симпатик України Олексій Девотченко, який загинув у Москві за загадкових обставин).
Автори фільму використали одне із свідчень того, як підліток Володя Ульянов виступив у ролі некрасовського діда Мазая, рятуючи під час повені зайців. Ага, тільки кожен заєць отримав від майбутнього дєдушки Леніна по голові... З цього і народжується блискучий фінальний образ – зайці рятуються од новітніх «мазаїв» уплав (насправді у природі зайці не плавають). Мистецька умовність, так, одначе дуже точна і продумана.
Картина про те, як мені видається, що революції (а тероризм є їх складовою) як повені – нищать саму основу життя. Примушуючи нас, людей з нормальною психікою і мораллю, кучкуватись на острівках у надії, що підпливе добрий «дєдушка» і стриб-стриб до нього у човен – і порятовані. Ага, ш-шас!
У кожної революції свій Мазай, який обіцяє вивезти нас на велику і щасливу землю, на молочні ріки і кисільні береги. Та підпливає такий дєдушка і ми вже от-от зробимо стриб-стриб – як хрясь по голові прикладом гвинтівки... Ось же недавно були в нас революції, аж дві, і до нас щоразу пливли наші мазаї...
Не вміємо ми плавати, а доведеться, мабуть, – не в човен дєдушки-революціонера, радетеля народно-заячого щастя, а у воду стрибати. Плавати не вмієте? Так учімося, коли жити хочете. Он же у Олени Дем’яненко зайці попливли, утікаючи від основоположників ленінізму-сталінізму. І вижили, судячи по всьому...
Сергій Тримбач