Прецедент Маріуполя
01.04.2016
Дмитро Десятерик, «День»
Це може прозвучати дивно, але фактів не заперечиш: схоже, Маріуполь став нашою актуальною кінематографічною столицею.
Принаймні, в різних програмах фестивалю неігрового кіна DocuDays UA, що наразі триває в Києві, беруть участь одразу три нових фільми про Маріуполь.
Американський режисер і продюсер Стів Гувер обрав героєм свого другого повного метру «Майже святий» (найкраща документальна стрічка на кінофестивалі в Літл-Року та на «Артдокфесті») священика і місцевого авторитета Геннадія Мохненка. На DocuDays UA цей фільм увійшов до позаконкурсної програми «Проти-дія».
Мохненко прославився тим, що вже багато років забирає (інколи силоміць) неповнолітніх бездомних наркоманів із вулиць та влаштовує у заснований ним дитячий реабілітаційний центр «Республіка Пілігримів». Завдяки його зусиллям в Маріуполі майже не лишилося малих безхатьків.
Українські «Десять секунд» – повнометражний дебют 27-річної учасниці об’єднання «Вавілон’13» Юлії Гонтарук – навпаки, не мають протагоніста. Загальна оповідь розгортається як низка епізодів-розмов з маріупольцями, життя яких змінив жахливий обстріл 24 січня 2015 року; за десять секунд тієї атаки одна з героїнь утратила чоловіка і житло. Режисерка вибудовує цілісний, завершений твір з розрізнених діалогічних сцен, розгортаючи десять секунд у повноцінну метафору буття прифронтового міста.
«Маріуполіс» (Литва-Німеччина-Франція-Україна), відзнятий литовцем Мантасом Кведаравічюсом у Маріуполі упродовж весни минулого року, так само не має головного героя; це низка імпресій, об’єднаних естетикою відстороненого спостереження за міським повсякденням, тут теж є кадри обстрілу, як і у двох згаданих вище картинах, та лише як потрібний драматургічний акцент.
На перший погляд, що може бути цікавого в цьому типовому індустріальному місті, з його радянськими заводами, старенькими трамваями, однаковими багатоповерхівками й ринками, небагатими й затурканими мешканцями, окрім тієї ж таки війни десь на околицях?
Виявляється, дуже багато. Потрібно лише вміти бачити, як би це банально не звучало. Кожному з трьох режисерів це вдається.
По-перше, люди. Герой «Майже святого» – плоть від плоті Маріуполя. Прямодушний, великий, щирий, вайлуватий. Справжній вояка, що часто діє на межі закону. Битва проти дитячої недолі для Мохненка стає його особистими Майданом і АТО ще задовго до 2014-го – та драматична напруга загострюється до крайньої межі, коли в країні починаються революція і війна, накладаючись на непересічні клопоти «Геннадія-крокодила».
У «Десяти секундах» Юлії Гонтарук постають містяни геть різних віків, соціальних груп і переконань: від озлобленого, та по-людськи харизматичного сепаратиста до переконаних патріотів України. Режисерка нікого тут не засуджує, не стає на чийсь бік, але дуже точно й делікатно добирає спільну рамку для всіх цих різних, часом до сліз пронизливих портретів.
Кведаравічюс показує те, що високим стилем називається «труди й дні». Добровольці «Правого сектора» чергують на блок-посту. Амбітна дівчина намагається розпочати кар’єру телерепортерки. Її батько – флегматичний, схильний до філософствування чоботар – веде теологічні суперечки з ексцентричною клієнткою. Скрипалька грає у грецькому фольклорному ансамблі. Бувалий чолов’яга намагається ловити бичків забороненою сіткою-павуком. Місцевий театр готується до святкування 9 травня. Вагоноводки, терплячі жінки середнього віку, виводять трамваї з депо спозаранку, з радісною новиною: обіцяли не стріляти, тому денна зміна вийде на маршрут. Водночас у кожного знаходиться щось, інколи натяком, що так чи інакше виходить за рамки рутини.
Сам же простір, де усе це відбувається, є віддзеркаленням людських сюжетів. Маріуполь Мохненка у «Майже святому» – це місто підвалів і пропащих душ, вбоге й депресивне, де яскраві кольори починають проявлятись лише у передчутті війни. Але сама присутність Геннадія вносить у це середовище вимір надії.
У Гонтарук Маріуполь – це місто, що повільно одужує після тяжкого поранення. Тут багато руїн, багато гніву й страху – та, попри все, життя перемагає; хтось запрошує на обід до свого підвалу сусідів, яким розбомбили кухню, хтось рятує життя дитині з інвалідністю, а до сепаратиста Валери приходять представники ненависної держави і пропонують компенсувати збитки від обстрілу з артилерії його однодумців.
Нарешті, «Маріуполіс» вибудовується як довершена візуальна оповідь. У всіх злиднях, індустріальних чи зруйнованих ландшафтах Кведаравічюс віднаходить свою красу й високу драму; це не полювання на екзотику, не спекуляція темою, а точність оптики. Кульмінацією, поза сумнівом, стає епізод розстрілу мікрорайону «Східний», переданий практично німою картинкою, з ледве розрізнюваними, на краю чутності, звуками – наче у приглушеному стані контузії, але режисер не зупиняється, йому важливо показати виживання міста навіть після цього жахіття.
Тож ось три різних портрети Маріуполя. Аби зрозуміти, що між ними спільного, варто відступити в часі трохи назад.
Точніше, на 28 років, у 1988-й, коли на екрани вийшла сенсація радянської Перебудови: «Маленька Віра» Василя Пічула, знята також у Маріуполі.
Фільм починається і завершується нескінченною панорамою заводів. Герої живуть від роботи до холодильника й від холодильника до чарки, постійно кричать, сваряться, б’ються (актори виглядають навдивовижу природно). Найліпші розваги – масовий мордобій замість дискотеки або секс на металевому ліжку в захаращеному гуртожитку. При тому тут усі є конформістами, всі пристосовуються до обставин. Дещо вибивається з ряду тільки Віра з її нікому не потрібним коханням до красеня Сергія. Це не «чорнуха», це більше – відчуття колосальної ентропії, що роз’їдає і старих, і малих.
Робота Пічула мала шалену популярність не лише через знамениту еротичну сцену – насправді надзвичайно скромну – а через точність зображуваних обставин. Радянським людям чи не вперше показали не просто побутові злидні, а й героїв, котрі так само, як і глядачі, пристосувались до цих обставин ціною втрати будь-яких надій чи навіть людської подоби.
Три нових фільми зняті у тому ж місті, де димить той самий меткомбінат імені Ілліча, їздять ті ж самі трамваї, стоять ті ж самі багатоповерхівки, і рівень життя не набагато поліпшився. Але в роботах Гувера, Гонтарук і Кведаравічюса є те, чого не було у Пічула: людська гідність. У них Маріуполь – це вже об’єкт естетичний, гідний мистецького перетворення; там живуть люди, здатні обстоювати не тільки свої права, а й права інших.
Минуло понад чверті століття, і з того бетонно-алкогольного глухого кута, котрий так переконливо змалював Пічул, був знайдений вихід – у кожного свій, але, безумовно, неілюзорний.
Знайдений найдорожчою ціною. Та, напевно, меншою вона бути й не могла.
На фото – кадр із фільму «Майже святий»
Дмитро Десятерик, «День», 30 березня 2016 року