Криза українського кіно
25.03.2016
Лариса Брюховецька, головний редактор журналу «Кіно-Театр»
Кінематографісти України як спільнота мали потужну енергію, вагомий статус у суспільстві, а серед кінорежисерів, акторів, кінооператорів, художників, виробничників були ті, хто здобув заслужену повагу і визнання.
Повагу і визнання приносили фільми.
Сьогодні про українські фільми не прийнято говорити ні в суспільстві, ні в професійному колі. Так, тут говорять про авторське право (безуспішно, бо піратство залишається невирішеною проблемою), про мізерне фінансування кіногалузі, про кіноосвіту та інші важливі (хоча й утилітарні) речі.
Про творчі надбання (чи, можливо, їхню відсутність?) не йдеться.
Чую запитання: які надбання за такого ставлення до кіно?
Справді, коли хтось із кінематографістів публічно скаже про необхідність створити належні умови для їхньої творчості, у відповідь прозвучить залізобетонний аргумент: «Україна воює».
Але до 2014 року країна не воювала, а умов для розвитку національного кіно не було – і визнані, і початкуючі митці були витіснені на маргінес як щось зайве: «А навіщо нам кіно? Є американське, російське», – доводилося чути від чиновників у 1990-х.
За цією зневагою прочитувалось і таке: «Навіщо нам порядність, честь, совість?»
І отой «прагматизм» у ставленні до культури і до моралі приніс свої плоди: захланність і тотальну корупцію – у цих «досягненнях» ми опинилися попереду всієї планети.
«Шахрай на шахраєві сидить і шахраєм поганяє…».
ЗМІ аж захлинаються, висвітлюючи спритність тих, хто втратив совість й краде, що тільки може витягти з держбюджету та зі свого ближнього. А чого ж. Приватні телеканали безперестанку таку спритність і жадібність показують у серіалах, не засуджуючи її, а, навпаки, смакуючи.
Чи побачили ми цю болючу проблему в українському кіно останніх років чи бодай у кінопроектах?
Де там! Хто за це візьметься, окрім телевізійників з черговим безстороннім повідомленням про те, що якогось крадія засудили до ув’язнення, а через кілька місяців інший суд того крадія повністю виправдав?!
Українська дійсність дає для кіно багато поживи, але нам вкотре показують бомжа або наближених до цієї категорії, з гордістю підкресливши, що у фільмі знято не актора, а натурального бомжа.
Або глухонімих.
Вигідно, бо акторам як не як треба платити гонорар, а люди з вулиці готові працювати заради власної слави. Та й на озвученні економія.
Колір такого кіно «безпросвітно-чорний» – і таким він став не від хорошого життя, а від загнаності й безвиході його творців.
Та скільки б ми не нарікали на погане ставлення до кіно правлячих чиновників, визнаймо: без авторства неможливо створити оригінальний кіносвіт, специфічну кіномову, яка б могла той світ передати.
В українському кіно зникло авторство (не кажу про Кіру Муратову, Романа Балаяна, Михайла Іллєнка, Сергія Лозницю, Ахтема Сеїтаблаєва, Олеся Саніна – на них велика надія. Авторів значно більше, просто вони опинилися в ізоляції).
З’явились було перспективні Ганна Яровенко, Тарас Ткаченко, Інна Павлічук, Максим Мадонов (перелік, зрозуміло, не повний) – і де вони? Одні поїхали за кордон, подалі від приниження, в яке перетворила держава спілкування з кінематографістами, інших поглинуло ненаситне телебачення.
А були надії – їх вселяли чудові фільми «Кіноманія», «Любов до зрадливої Нуськи», «Маскарад», «Кінотеатр “Україна”»…
То що залишається?
Визнати естетичну і мистецьку вичерпаність кіно? Визнати, що в нас немає фільмів, які могли б нав’язати серйозний діалог з публікою?
Лариса Брюховецька, «Кіно-Театр», 12 березня 2016 року