Сон, викликаний радіохвилею за мить до пробудження
30.01.2016
28 січня 2016 року у прокат вийшов фільм «Російський дятел», що відкриває новітню історію України в досить незвичному світлі.
Дмитро Десятерик, «День»
Переконливий прояв нашого «документалістського ренесансу» — вихід і подальший успіх фільму «Російський дятел» (The Russian Woodpecker, США — Британія — Україна). Для його автора, американського театрального драматурга й продюсера Чеда Ґрасіа, ця робота дебютна. У січні минулого року картина потрапила до конкурсу найвпливовішого американського фестивалю «Санденс», де отримала Гран-прі у категорії «закордонне документальне кіно». Потім здобула ще декілька призів, і нарешті розпочався її український прокат.
Russian Woodpecker — подібний до стукоту дятла сигнал на низьких частотах, який наробив безладу в світовому радіоефірі наприкінці 1970-х. Західні науковці локалізували його джерело в Київській області. Як виявилось, передавачем слугував розташований поблизу Чорнобильської АЕС, схожий на велетенські металеві риштування радар «Дуга», що мав попереджати радянських військових про запуск американських балістичних ракет. Головним героєм фільму є київський художник Федір Александрович — син сценографа Андрія Александровича-Дачевського та мистецтвознавиці Олени Ягодовської. Федір одержимий нав’язливою ідеєю, що аварію на ЧАЕС спричинила саме ситуація довкола «Дуги».
Персонажі з таким демонстративним, ексцентричним характером — справжня удача для документаліста. Федір фактично діє як актор у ролі самого себе. Грасіа надає йому повну свободу самовиявлення: пускає гуляти Зоною завитого в целофан поверх голого тіла зі смолоскипом у руці; фіксує його розлогі мудрування; дає побавитись у детектива; простежує, як він видирається на суперрадар; слідує за ним на сцену Майдану.
Власне, Грасіа вводить два смислових ракурси: радянське минуле як прокляття, як «привиди», про яких каже герой на початку, й оманливо затишне сьогодення, в якому досі живуть творці «Дуги» та інші хранителі недобрих таємниць. Поєднує ці дві начебто далекі парадигми саме ексцентріада Федора. Його фантастичні теорії, яким він разом з режисером надає форми мистецького, театралізованого висловлення, сприймаються не як конспірологія, а як образ того жаху, що не відпускає Україну; так само й приховані зйомки відставних військових — не лише провокація, а й ще один штрих до загальної атмосфери химерності.
Поворотна мить настає в розмові між Александровичем та оператором фільму Артемом Рижиковим, знов-таки зафільмованій на приховану камеру. Федір каже про візит офіцера СБУ, в його словах відчувається реальний страх, він відмовляється від проекту, хвилюючись за свою родину — і не менш щире обурення чути в голосі Артема, котрий звинувачує Федора у зраді, в тому, що той сам перетворився на комуністичного привида. Химери наливаються плоттю, герой стає антигероєм, зі шкаралупи фантасмагорії виривається трагедія, а особистий надлам однієї людини відкриває загальнонаціональну драму: так, радянське прокляття триває донині — саме тому вибухає повстання, проливається цілком реальна кров, свою кулю від «Беркута» дістає Артем, путінські війська перетинають кордон, зловісний «російський дятел» знову видзьобує ефір.
Через іронію та ексцентрику, через театр одного актора і казки про змову Чедові Грасіа вдалося вкласти у фільм найважливіше: непідробне, щире мистецьке співчуття до Україні й живучих у ній.
Наша історична галюцинація добігає кінця. Головне — не провалитись у той самий сон. Ніколи, більше ніколи не дати себе приспати.
Чед ГРАСІА, режисер фільму «Російський дятел» відповів на питання «Дня» після київської прем’єри.
«Я НІБИ ОПИНИВСЯ НА РАЙСЬКОМУ ОСТРОВІ, ЯКИЙ ВИЯВИВСЯ ВУЛКАНІЧНИМ»
— Чеде, яке уявлення у вас було про Україну, коли ви сюди їхали?
— Я гадав, що Україна — найспокійніше місце на Землі. Моя мати, коли я подорожую, завжди запитує: «Куди ти їдеш, там безпечно?» Я сказав: «Це Україна, тут нікого не вбивали після розпаду Радянського Союзу. Це тихе й мирне місце, не хвилюйся». Тому, коли Федір говорив про повернення СРСР, про вторгнення Росії за рік до того, як воно насправді почалося, я подумав, що він з’їхав з глузду.
— Тож наскільки сильно усе змінилося?
— Україна пройшла через величезні потрясіння, і я був тут, коли це відбувалось... Я ніби опинився на райському острові, який раптом виявився вулканічним! І виверження відбулось під час зйомок.
— Наскільки саме Федір вплинув на ваше сприйняття?
— Мені здається, є дві речі, щодо яких Федір намагався переконати і мене, і аудиторію. Першою є ідея про те, що Радянський Союз не помер, що битва й досі триває. У цьому сенсі він переконав мене на сто відсотків. Бо спочатку я думав, що Союз розвалився 25 років тому і ніколи не відновиться. Але Федір і сам був як той велетенський радар, він відчув війну раніше від усіх інших. Напевно, Майдан теж був доказом його правоти, доказом того, що ті привиди досі живі. Хоча для Федора Чорнобильську катастрофу також викликали привиди Радянського Союзу, уособлені в одній людині. І щодо цього я не маю однозначної думки, тож сподіваюсь, що фільм стане психологічним дослідженням Федора, і публіка відчує занурення в безумство теорії змови, коли дізнатися правду неможливо — бо над усім тримається завіса брехні, травми, радіоактивного випромінювання й насильства.
«ФЕДІР ХОТІВ ЗРОБИТИ ВЕСЬ ФІЛЬМ ПРО СВОЇ СНИ»
— Напевно, для вас стало великою удачею, коли під час зйомок в Україні розгорнулась революція. Саме життя з’єднало все в одну велику історію.
— Федір у моїх очах є ідеальним символом боротьби, що триває всередині України. Але монтаж став для мене надзавданням, і лише в останню мить вдалося звести усі лінії докупи: минуле України, Чорнобиль, радар «Дуга», історію родини Федора та його сни, що проходять крізь фільм як нечіткі натяки — він казав, що лишень через сни ми можемо боротися з цими привидами. Він запевняв мене, що, записавши інтерв’ю з науковцями, я лише згаю свій час. І ми уклали угоду: я зніматиму його сни, а він — інтерв’ю з науковцями. Таким чином, ми вели паралельне розслідування. При тому спочатку фільм мав тривати не довше п’яти хвилин. Та з часом усе ставало дедалі більш дивним, напруженим і безумним.
— Яким був ваш попередній досвід у мистецтві?
— Я працював у театрі продюсером і драматургом. Це допомогло мені, особливо коли ми монтували відзняте відео. Найважче було знайти історію, котру зрозуміла би міжнародна аудиторія, бо ніхто не знав про Україну, ніхто не розумів, що тут діється, чому українці вийшли на Майдан. Я лише знав, як створити спектакль. І Федір теж людина театру. Так що фільм у нас вийшов дуже театральним.
«МЕНЕ ІНТРИГУЮТЬ БЕЗУМЦІ»
— Все ж, у який момент Федір став вашим героєм?
— Щойно я його зустрів. Мене інтригують безумці — гадаю, вони можуть навчити нас якихось великих істин. Є щось глибинне в тому, як він говорить про цих радянських привидів. Федір не мав ані найменшого уявлення, що ми знімали його прихованою камерою, що представимо його в не надто геройський спосіб. Він брехав нам, він намагався знищити відзняті кадри. І я лише потім дізнався, що він робив це тому, що боявся за життя свого сина, бо йому погрожували.
— Як він відреагував, коли побачив готовий фільм?
— Федір — художник. І він зрозумів, що це буде справжньою історією — отже, її треба розповідати. А також він, звичайно, любить увагу! Він сказав: «те, що я герой та антигерой, для мене лише на краще — матиму вдвічі більше уваги».
— Для нього як людини театральної це справді видається важливим.
— Я відчуваю, що ми зняли щось дійсно правдиве про Федора як чотирирічну дитину, опромінену Чорнобилем. І ця подорож однієї людини, однієї душі необхідна для того, щоб зрозуміти причини катастрофи.
— Та чи були такі моменти, коли вам здавалось: може, щось із сказаного ним є правдою?
— Я людина дуже скептична. Спочатку цей хлопець здавався мені схибленим. Звісно, такого не може бути! Але тоді ми взяли інтерв’ю у керівника радянського комітету з розслідування Чорнобильської катастрофи. А потім — інтерв’ю у керівника українського слідчого комітету. І ще в багатьох істориків. І всі вони сказали: Чеде, в архівах є щось приховане, щось пов’язане з тим телефонним дзвінком у вечір п’ятниці. Отже, я почав як скептик, але зрештою зрозумів, що, можливо, Федір десь не так потрактував деталі, але все-таки щось винюхав. Я був налаштованим так само скептично, коли він заявляв, що прийдуть російські війська. Та вже невдовзі я побачив, що помилявся. Тому я тепер дуже обережно ставлюсь до попереджень Федора і не відкидаю їх категорично.
До речі, знаєте, багато людей казали нам: «Усім відомо, що все було не так, як він каже. Чорнобиль підірвало ЦРУ!» Виявилось, що кожен мав різні теорії змови. Мені ж було цікаво, що відбувається, коли люди втрачають віру в істину, коли суспільство травмовано. У такому середовищі й розростається конспірологія, і певною мірою я також хотів це показати.
«Я ОТРИМАВ НОВЕ ПОКЛИКАННЯ»
— Чи працюватимете далі в кіно?
— Так, сподіваюсь. Здається, що зараз захопливий час для документальних фільмів, особливо в цій частині світу.
— Маєте конкретні ідеї?
— Насправді я зараз працюю над історією про мамонтів. У Сибіру знайшли мамонта, і тепер його клонують, аби відтворити.
— Ще трохи конспірології.
— Так.
— Наостанок: як цей проект вплинув на вас особисто?
— Про таке мене ще ніхто не запитував, цікаво. Найважливіше, що в мені змінилось — я отримав нове покликання. До того ж, я став набагато ближчим до України. Я відчуваю, що віднайшов опору, що став частиною цієї країни, і хочу, щоб вона досягла успіху.
Дмитро Десятерик, «День», 29 січня 2016 року, №14-15