«Жовтень»: повсталий з попелу
21.10.2015
Оглядач Cultprostir Сергій Ксаверов оцінив нові зручності знаменитого кінотеатру, відкритого після ремонту.
«Жовтень», спалений майже рік тому, знову відкрився. Денна церемонія 18 жовтня перетворилася у дитяче свято солідарності Віталія Кличка та Дмитра Гордона під оркестр, який «смажив» попурі з радянських мультфільмів. Плакат, вивішений з даху будівлі навпроти, натякав на те, чия це насправді заслуга – відкриття кінотеатру.
Замість передвиборної гречки, зголоднілим київським кіноманам роздавали безкоштовний поп-корн, запускаючи їх всередину тонкою цівкою між двох лисих охоронних сфінксів із раціями в руках. До п'ятої години, розіпхавши абияк в різні зали за принципом випадкових чисел глядачів, які зареєструвалися на перший показ, їх обдарували дивним набором фільмів. Добирали їх, мабуть, за схемою «одному тефтель з рисом, іншому – котлету з картоплею, і мінятися не можна». Це були: збірник українських короткометражних фільмів у трьох залах, «Прогулянка висотою» з актуального репертуару і, нарешті, «Тіні забутих предків» Параджанова.
Але, як би там не було, «Жовтень» знову є. У ньому, як і раніше, добре. А тепер ще й затишно. У кінотеатру важка доля і складна історія, і чого коштувало створити, а потім зберегти його не просто як кінотеатр, а як справжній культурний центр, – багато хто добре знає. «Жовтень» був і є одним з усього двох київських кінотеатрів, що належать до об'єднання Europa Cinemas, створеного для просування і прокату європейських фільмів. Тут завжди був неординарний репертуар, який давав справді широкий спектр того, що відбувається в сучасному кіно. «Жовтень» був просунутим, інтелектуальним, «своїм». Але він не був зручним.
Кіно доводилося дивитися в залах найдивніших конфігурацій, на порівняно невеликих екранах з проектора, що перетворювало його нехай і в шикарний, але все ж відеозал. Готуючись до спуску в туалет, хотілося взяти в супутники Вергілія, як і треба робити, вирушаючи в будь-який різновид пекла. Про гардероб у холодну пору року навіть не хотілося думати, а якщо і доводилося, то з тремтінням, а з кафе виривалися і деморалізували не завжди до цього готових відвідувачів міазми всіх шедеврів кухні радянських їдалень. «Жовтень» був прекрасним кінотеатром, але занадто незручним, занадто радянським. Те, чим він був по суті, абсолютно не поєднувалося з тим, як він виглядав. У ньому можна було дивитися кіно – і тільки.
Перше враження від оновленого «Жовтня» – світлий. Його конфігурація не надто змінилася, але кути його центрального фойє вже видаються не темними і небезпечними, а, навпаки, надихають на пізнавальну екскурсію. Зліва від входу на підлозі тепер розміщується справжнісінька алея слави українського кіно. Із зірками та іменами все, як належить. Якщо врахувати, що переважна частина підлоги центрального залу залишилася незадіяною, то варто порадіти оптимізму керівництва кінотеатру щодо майбутнього нашого кінематографа. Враховуючи те, що новий «Жовтень» позиціонується як центр саме українського кіно, можливо, оптимізм справді має підстави.
Кафе перемістилося в інше місце і тепер виглядає дуже затишним для того, щоб за горнятком кави обговорити після сеансу переглянутий шедевр чи не дуже. До речі, кафе у всіх сенсах доступне і для людей з обмеженими можливостями, як і сам кінотеатр, який отримав пандус і окремий вхід для інвалідів. «Жовтень» зберіг розташування своїх залів, але тепер вони виглядають не як відчайдушна боротьба за пошуки ще одного місця для гладача, а навіть не без елегантності, як, наприклад, зала «Солодке життя».
Зали зберегли свої назви. «Гегемон», у якому тепер 414 місць, – той самий «Гегемон», який зберігає ім'я першого фільму, показаного в тоді ще «Дев'ятому Держкіно» 31 сiчня 1931 року. Однак тепер зал оснащено устаткуванням і для показу у форматі 3D. Входи в «Аншлаг» і «Кіноман», розміщені на другому поверсі, все так само ведуть через фотогалерею осіб, знайомих і дорогих кожному синефілу. «Аншлаг» виглядає особливо добре, позбувшись своїх громіздких, оббитих оксамитом крісел, і тепер не тільки є кінозалом за фактом, а й має відповідний вигляд: компактно, симпатично. В кінотеатру з'явився сучасний конференц-зал, а зі стін колись інфернальних санвузлів тепер дивляться зображення супергероїв – Супермена, Залізної Людини та Жінки-Кішки, актуалізуючи давній жарт про те, які ж їм надздібності потрібні, щоб швидко вибратися зі своїх щільних костюмів.
Тепер справа за глядачем. Керівництво кінотеатру підкреслює, що реновація кінотеатру і виборсання його із загребущих рук тих, хто так хотів отримати цю будівлю або її територію, – тільки початок. Усе вже зроблене не варте нічого, якщо сюди не повернеться глядач, а кінотеатр не стане знову центром кіножиття міста. Громадська організація «Врятуй Жовтень» теж не збирається згортати свою діяльність, звертатиметься в мерію з пропозицією про присвоєння будівлі статусу пам'ятки культури (давно вже час!), щоб убезпечити її від подальших «поліпшень» і за будь-якого розвитку подій зберегти в будівлі кінотеатр.
Бурхливий перший день «Жовтня» продовжився вечірніми сеансами, де дистриб'ютор «Артхаус Трафік» представив картину італійського режисера Паоло Соррентіно «Юність» з офіційної програми Каннського фестивалю цього року. Фільм вийде в український прокат 29 жовтня.
У кінематографі є свої добрі і злі генії, анфан терібль, клоуни, трагічні постаті, нереалізовані таланти. Такі, як Соррентіно, – атланти. Таких, як він, можна перерахувати на пальцях однієї руки практично в кожну епоху. Вони тримають на своїх плечах кіно. Кожну секунду своїх фільмів. У них немає води, технічних відбитків чечітки, формальностей і прохідних моментів. Є нерозбавлене кіно. П'янієш від самого запаху.
Як «Велика краса» Соррентіно загравала із «Солодким життям» Фелліні, так і «Юність» співвідноситься з «8 ½» знаменитого італійця. Тут теж іде мова про творців на відпочинку, а у фільмі постійно в тій чи тій формі піднімається питання, що рухає людиною в її творчості, коли рухатися нікуди. Героям, які дружать півстоліття, на двох за 150 років, і все, що у них є, – це минуле, яке вислизає з пам'яті і яке поступово відкривається в діалогах друзів на тлі альпійських задників швейцарського спа-курорту, місця дії фільму. Попереду у них тільки смерть. Один з героїв (Гарві Кейтель) – режисер, який активно працює над створенням сценарію свого «духовного заповіту», влаштовуючи мозкові штурми разом із групою молодих помічників, і, загалом, пручається, як може. Другий (Майкл Кейн) – знаменитий британський композитор. Він давно на пенсії і тепер відбивається від наполегливих прохань посланця британської королеви виступити на день народження принца Філіпа.
Це кіно, що здається маленьким, – справжній оркестр, у якому є свої партії і в інших відвідувачів курорту: похилого футболіста (явний натяк на Марадону), обважніле тіло якого є розплатою за всі його минулі надмірності, популярного актора, котрий намагається зрозуміти свою майбутню роль, і в молодої масажистки, світ якої – це дотики, а не слова. З характерною для себе непередаваною іронією і за допомогою як завжди бездоганної роботи його постійного оператора Луки Бігацці, Соррентіно, закохуючи в своє кіно і ранячи по-справжньому, говорить тільки про головне: про оголеності людської істоти і про постійний пошук сенсу навіть тоді, коли попереду нічого не чекає.
Більш відповідне кіно для відкриття «Жовтня» важко було знайти. Фільм про те, як крізь байдужість, біль, нерозуміння і розчарування знайти в щоденній прогулянці в один кінець сенс її продовжувати – добра рима до долі кінотеатру, який крок за кроком не боїться йти своїм важким шляхом.
Сергій Ксаверов, Cultprostir, 19 жовтня 2015 року