Кіра Муратова, між песимізмом та оптимізмом
26.09.2015
Вночі з 27 на 28 вересня рівно опівночі на телеканалі «1+1» – програма «Арґумент-Кіно»: фільм культової одеської режисерки Кіри Муратової «Чулий міліціонер» (1992).
Ігор Грабович, «Арґумент-Кіно»
Фільми Кіри Муратової від початку 90-х років минулого століття й дотепер є окремим мистецьким та соціальним феноменом, якого важко охопити одним поглядом, і значення якого зростатиме з часом. У своїх нових – після розвалу СРСР – стрічках Муратова продовжувала експериментувати з кіномовою, долучаючи до цих експериментів новопосталу соціальну реальність, яка постійно змінювалася впродовж двадцяти років.
Програмовим фільмом нового етапу творчости режисерки можна вважати картину 1997 року «Три історії», своєрідну антологію тем і мотивів, які багато в чому визначатимуть поетику пізньої Муратової. «Три історії» об’єднані темою вбивства, яке вчиняють троє різних людей із трьох різних причин.
Перше вбивство здійснює нервовий молодий чоловік, який не вписався у нові часи. Він сам себе вважає «зайвою людиною», схожою на героїв класичної російської літератури. І він убив свою успішнішу сусідку, яка нервувала його викличною поведінкою. Аби приховати сліди злочину, вбивця приходить до знайомого кочегара-поета, який на словах завжди виступав за просте вирішення складних питань. Однак, тепер кочегарові лячно стати співучасником злочину.
Інше вбивство здійснює молода медсестра Офелія, яка працює в архіві пологового будинку. Ця медсестра знаходить та вбиває матерів, які відмовилися від своїх дітей, зокрема, вона топить і власну матір. Третє ж убивство вчиняє зовсім маленька дівчинка, сама невинність, яку вкрай дратує старий в інвалідному візку.
Усі ці три історії ведуть мову, передусім, про сучасну їм епоху, де вбивство ближнього стало якщо не найпростішим, то найлогічнішим способом розв’язання будь-яких конфліктів. Саме в цьому фільмі медсестра Офелія міркує про свою нелюбов до людства – згодом ці слова, ці переконання почали приписувати і режисерці.
Водночас, усі ці полемічні судження є закономірною частиною мистецького світу Муратової, що він принципово позбавлений лояльности до публіки. Режисерка завше обходиться без популярних кінематографічних кліше, апелюючи до самостійности мислення потенційного глядача.
2002 року Муратова фільмує картину «Чеховські мотиви», у якій уміло переплітає певні теми творчости Антона Чехова з новими часами, котрі тут представлені скоробагатьками, що вони намагаються вдавати із себе носіїв духовности.
Разом із тим, це одна з найрадикальніших муратовських стрічок, оскільки вона своєрідно оперує кінематографічним часом. Тут деякі події розгоратються у режимі реального часу – вони фактично є репортажем із місця події. І в такий спосіб режисерка робить глядачів учасниками власного фільму, свідомо приковує їх до місця та часу події. Подібна радикальність мистецького жесту веде до створення своєрідного антифільму, який не дає публіці комфортного переживання.
Багато в чому подібна логіка лежить не стільки у сфері кіна, скільки у сфері соціальних мереж із їхнім постійним оновленням статусу та коментуванням подій. І важливим тут є не так фінал, який увесь час відкладається, а динаміка, безконечне розгортання фабули. Це робить фільм Муратової надзвичайно актуальним і навіть у чомусь пророчим. У «Чеховських мотивах» створено основу для подальших кіноекспериментів режисерки, яка послідовно й неухильно радикалізує свою естетику, виходячи за межі кінематографічної умовности.
Нові українські реалії найповніше постають у картині «Мелодія для катеринки», яка вийшла на екрани 2009 року. Цей фільм у своїй літературній основі – різдвяна історія про двох напівсиріток, які по смерті матері шукають свого батька у великому місті. Проте сюжет розгортається не дуже по-різдвяному.
Стрічка сьогодні сприймається як репортаж із дореволюційного та довоєнного Києва, коли загальна метушня, розпорошеність соціальних зв’язків, показна галасливість існування унеможливлювали суспільну солідарність, тим паче можливі спільні дії. Тут кожен одержимий самим собою та абсолютно не зважає на ближнього. Тут правлять бал брехня, ошуканство, пристосуванство та фальшиві суспільні ритуали.
Кіра Муратова під час фільмування
Муратова знову відмовляється від звичних кінематографічних конвенцій, уникаючи не тільки щасливого фіналу, але й хоч якихось надій на можливі зрушення. «Тільки не в цьому світі», – ніби говорить її фільм.
2012 року Кіра Муратова випускає свою останню, за її словами, картину «Одвічне повернення», у якій своєрідно підбиває підсумки власної творчости.
Стрічка є обрамленою історією про незакінчений фільм, режисер якого помер. Глядач бачить тільки низку начерків до майбутньої кінокартини за участи різних акторів, що ті розігрують мелодраматичні сцени, в яких ідеться про стосунки колишніх однокурсників, котрі зустрілися через багато років.
Кінопроби чергуються між собою, проте аж ніяк не просувають сюжет фільму. Певної миті з’ясовується, що їх переглядають продюсер картини і потенційний інвестор, якийсь багатий підприємець. Вони обговорюють побачене і ніяк не дійдуть згоди щодо можливого фінансування майбутнього фільму.
У такий спосіб Муратова іронійно показала кухню кіновиробництва, умовність художніх рішень та сюжетів. Таким є світ без творця, без художника, без того, хто внесе у все це сум’яття хоч якусь логіку. Без логіки, без художніх рішень світ розпадається на безліч окремих епізодів, у яких начебто розігрується одне й те саме.
Проте, так здається тільки з першого погляду. Незначні відхилення від сценарію, особливі інтонації, різний вік акторів, різний соціальний досвід роблять кінопроби самодостатніми, їх неможливо і не потрібно впорядковувати, між ними нема сенсу вибирати. Тут усе рівноцінне та важливе.
В «Одвічному поверненні» можна вгледіти і самоіронію, і гру з глядачем, і навіть певне кокетство Кіри Муратової, що вона завершує свою кінокар’єру стрічкою про незавершений фільм, яким, без сумніву, є усе наше життя.
Рівно опівночі з 27 на 28 вересня в «Арґументі-Кіно» – картина «Чулий міліціонер», зафільмована майстринею на початку 1990-х років. Ця стрічка є, водночас, однією з найоптимістичніших у Кіри Муратової та однією з найполемічніших.
Власне, полеміка тут, як завше, стосується і суспільних настроїв початку дев’яностих років минулого століття, і самої кінематографічної форми, себто радикального уникання жанрової визначености та лінійної фабули. Важливими у фільмі є перекидання звичних соціальних ролей та функцій.
Тут міліціонер несподівано стає співчутливим, чулим філософом. По-своєму, це оптимістично. Оптимізм також можна вгледіти у знайденому в капусті немовляті. Маємо саме той приклад, коли кінокліше здатне спрацювати поза межами кінематографа. Зі знайденої в капусті дитини може вирости все, що завгодно, – важливо, аби ми не прогледіли цю дитину.
Ігор Грабович, «Арґумент-Кіно», 26 вересня 2015 року