Довженко і Полтавщина
18.09.2015
Деякі архівні розвідки про творче становлення видатного кінорежисера.
Анатолій Чернов, «День»
Життя і творчість видатного українського кінорежисера і письменника Олександра Петровича Довженка тісно пов’язані з Полтавщиною. Засновник Сосницького краєзнавчого музею, професор Ю. Виноградський встановив генеалогію козацького роду Довженків від середини ХVIII ст. (найстаріший із відомих Довженкових предків був козак Карпо Довженко, який у середині ХVIII ст. переселився з Полтавщини до містечка Сосниці на Чернігівщині).
Довженко народився 10 вересня 1894 р. в багатодітній селянській родині в містечку Сосниця Чернігівській області. Тут він здобув початкову освіту, а 1914 року закінчив Глухівський учительський інститут. Викладав у Житомирі фізику, природознавство, географію, історію, гімнастику. Незабаром переїжджає до Києва, де працює і вчиться на економічному факультеті Київського комерційного інституту.
Побував Олександр Петрович і в лавах армії УНР. У серпні 1919-го був заарештований чекістами «як ворог робітничо-селянського уряду» і висланий на три місяці до концтабору. У 1921—1923 рр. перебуває на дипломатичній роботі, — спочатку у Варшаві, а потім у Берліні. 1923-го його виключають із партії, як він сам пояснював, бо просто не встигнув перереєструватися з партії боротьбистів у комуністичну партію. Але до кінця життя так і залишився безпартійним.
Повернувшись до України, Довженко поселяється в Харкові, працює ілюстратором газети «Вісті ВУЦВК». 1924 р. ілюструє книгу Остапа Вишні «Літературні усмішки». Протягом усього життя Довженко товаришував із О.Вишнею, клопотався про звільнення репресованого письменника із заслання.
Робота ілюстратором газети не задовольняла О.Довженко. «...Я не знав, куди діватися, — майже з розпачем заявляє Довженко. — Але почував, що так далі жити не можна. В цей приблизно час я зблизився з українською кіноорганізацією ВУФУК. Я робив для ВУФУК плакати, часто туди заходив» (Б. Берест, «О. Довженко»). Зрештою, відклавши пензлі, він узявся за написання кіносценарію дитячої казки. Отримавши її, головний редактор Одеської студії Ю. Яновський нещадно розкритикував автора. Але це не зупинило О. Довженка.
Восени 1925 року він пише новий сценарій фільму «Вася-реформатор» комедійного жанру. 1926-го режисер Одеської кіностудії Ф. Лопатинський почав зйомки. «Робота не клеїлася... директор фабрики (кіностудії. — П.Ч.) Павло Нечеса наказав, посилити творчий склад групи «Васі-реформатора» — викликати з Харкова й прикріпити на весь час знімання автора сценарію О. Довженка» (О. Швачко, «Спогади про незабутнє»). Це був останній поштовх для виїзду Довженка в Одесу. «Таким чином, — писав в автобіографії Довженко, — на 31-му році життя мені довелося знову починати життя і навчання по-новому». В цей час на кінофабриці в Одесі народжувалося нове, справді масове мистецтво — кіно. Тут працювали такі митці, як Л. Курбас, А. Бучма, М. Терещенко, молоді енергійні письменники М. Семенко, Ю. Яновський, М. Бажан, художник і архітектор В. Кричевський, актори Й.Гірняк, П.Масоха, С.Шагайда та інші.
Павло Нечеса дав змогу Довженкові спробувати свої сили не лише як сценарист, а й як режисер» (Р.Свято «Довженко і ми були молодими і більше геніїв від нас не було»)...
Викликаний до Одеси Довженко не зміг пособити «Васі-реформатору», бо Рона (німецький оператор), якому доручили режисуру фільму, не допустив сценариста до будь-якого втручання до режисури, Олександр Петрович пише новий сценарій «Ягідки-кохання». Це був трюковий фільм із надзвичайними пригодами перукаря Жана Ковбасюка. Павло Нечеса запропонував Довженку самому зняти фільм. «Сумка дипкур’єра» мала неабиякий успіх. Фільм вийшов на екрани України в березні 1927 р. Микола Бажан тоді ж написав: «Сумка дипкур’єра» свідчила про те, що українське кіно набуло в особі О. Довженка справжнього митця». (С. Змієвський, «У рулонах не плівка — то кілометри моїх нервів»). Так Павло Нечеса дав шанс Довженко стати кінорежисером. Він і пізніше опікувався О. Довженком. 1935 року за сприяння Нечеси — директора Київської кіностудії, Довженко дозволили створити режисерську лабораторію.
Того ж щасливого для О.Довженка 1927 року він узявся екранізувати сценарій «Звенигори». Його авторами були М. Йогансен та Ю. Тютюнник, колишній генерал-хорунжий армії УНР. Довженко, як великий патріот України, фіксував у своїх фільмах усю поезію рідної країни, її незрівнянні краєвиди та її народ. Під час створення фільмів він прислухався до порад відомих художників, що допомагали йому вибрати найпоетичніші місця і знайти найкращі точки для їхньої фіксації. Під час зйомок «Звенигори» Довженко запросив до співпраці відомого маляра та архітектора В.Кричевського, який з 1925 р. працював на Одеській кінофабриці архітектором-декоратором і науковим консультантом.
Саме Кричевський увів Довженка в коло полтавських українських науковців — музейних діячів, археологів, етнографів. У Краєзнавчому музеї в Полтаві познайомився й зустрівся з професором-археологом М.Рудинським, який проводив етнографічні досліди й археологічні розкопки у селі Яреськи. Це було прадавнім людським селищем, селяни якого зберегли ще чисту незіпсовану мову, давні архаїчні звичаї і давній спосіб життя, їхні етнографічні типи також були типові, суто українські. Довженко відразу полюбив це село настільки, що вирішив робити свою «Звенигору» саме тут.
Це село стало для нього воістину благословенним. Надихали митця на творчість не тільки неперевершені пейзажі, а й щирість яреськівчан, дружба й теплі взаємини з ними. Штабом української кінематографії назвав він це село. І не дивно, що в «Звенигорі» та й в «Землі», «Щорсі» і частково «Івані» він знімав у масовках яреськівських селян. Знаменитий епізод «Землі» — дівчина на тлі квітучих соняшників — відомий у всьому світі. Знімалася у ньому тоді молода яреськівчанка Марія Мацюця.
1928 року фільм «Звенигора» вийшов на екрани. Один із тодішніх керівників державного кінематографа С.Єйзенштейн після перегляду фільму так оцінив режисера: «Серед нас нова людина кіно, майстер свого жанру... людина, яка створила нове в галузі кіно... Справжня людина» (С. Змієвський). Це був найкращий фільм Одеської кінофабрики.
Полтавська журналістка Г.Волкова зустрічалася з яреськівчанами, які зналися з О.Довженком, були учасниками зйомок у його фільмах. Вона стверджує, що ідея фільму «Земля» зародилася в режисера саме в Яреськах: «Відзнявши матеріал для «Звенигори», Довженко збирався виїхати з Яреськів, як тут до Корсунів (родина, де квартирував режисер) прибігла заплакана родичка: «Куркулі вбили нашого Василя! За що? За те, що переорав куркульську межу», — бідкалася жінка, якій Василь доводився племінником. «Ось вам і тема», — задумливо сказав режисер. Два тижні знадобилося Довженкові, щоб написати сценарій майбутнього фільму. А через рік... він приступив до зйомок своєї епохальної картини. Навіть ім’я — Василь не став змінювати».
Тут у Яреськах, у самому серці України, Довженко знімав свою «Землю» — «до самозречення, з пристрастю художника-живописця. Окремі живописні кадри в кінокартині доводять до справжнього потрясіння своєю щирістю й неповторністю: зоряне поле під високим захмареним небом, зігріта сонцем нива, яблука, щедро вмиті теплим дощем, соняхи...» (Є.Николенко, «Роди, «Земля», любов у наших душах...»). Це був останній із німих фільмів Довженка.
Створюючи цей шедевр, кінорежисер не міг передбачити трагедію, що спіткала Яреськи через 2—3 роки після завершення зйомок стрічки, коли внаслідок Голодомору у селі загинуло 800 чоловік. Довженкові ілюзії щодо соцперебудови життя в українському селі були трагічно оманливими. В Яреськах Олександр Петрович провів частково зйомки першого свого звукового фільму «Іван», про будівництво Дніпрогесу та фільму «Щорс».
Олесь Гончар писав: «Усе життя О.Довженко змушений був віднерповуватись від режиму: за геніальну «Звенигору» мав платити антиукраїнським «Арсеналом», за мудру «Землю» — силуваним «Щорсом», за бунт «Україна в огні» — казенним “Мічуріним”».
Довженко на все життя полюбив Полтавщину, всім серцем прикипів до села Яреськи, які стали для нього справжньою батьківщиною духу, бо відтоді він ніде більше не відчував такого натхнення. Починаючи з 1927-го і протягом 10 років Олександр Петрович кожен рік приїздив у Яреськи.
Гончар писав: «Майстер величного образу, він писав по-гоголівські, сміливим і розмашистим пензлем, художні образи його яскравіють нам як добрі плоди, як червонобокі яблука, світять із екрана незвично і вражаючи».
Полтавщину О.Довженко знав не тільки по селу Яреськи. Шишаки, Великий Перевіз, Велика Багачка, Кременчук часто згадував у виступах, творах, щоденнику митець. У Великій Багачці знімали епізоди до фільму «Щорс», саме там режисер слухав думи та пісні прославленого кобзаря Ф.Кушнерика.
Улітку 1956 року, збираючись знімати «Поему про море», Довженко приїздить до Кременчука. У щоденнику він записав, що в районі Грядизька проїздив села з чарівними хатками, двориками, садками і грушами посеред двору, «якраз такими, як нам потрібні для фільму». На другий день поїхав до Табурища оглядати будівництво греблі і до міста Новогеоргіївська, «що йде під воду»...
У 1950-х, позбавлений можливості творити фільми, Олександр Петрович узявся за перо, виступав із лекціями, розробляв архітектурні проекти, виношував ідею спорудження нового села, в архітектоніці якого поєдналися б народні традиції і здобутки визнаних митців. 1954-го Довженко записав у щоденнику: «Увечері перед сном розповів своєму новому сусіду ідею створення в Києві під безпосереднім шефством уряду невеличкої групи художників-монументалістів, архітекторів, різьбярів і керамістів для того, щоб вибрати село, скажемо Опішню, і завчасно домовившись із колгоспниками, перебудувати його за кілька років так, щоб воно стало зразковим центром уваги всіх будівельників, колгоспників, туристів, мистецтвознавців».
Мрія Довженко здійснилася — 1986 року в Опішні було засновано Музей гончарства, а 2001-го — він набув статусу Національного музею-заповідника українського гончарства. 2013 року в Опішні відкрито Музей мистецької родини Кричевських.
Олександр Петрович підтримував дружні зв’язки з полтавцями. У Москві він зустрівся і потоваришував із Іваном Козловським. Уславлений полтавець, артист естради Юрій Тимошенко називав Довженка своїм «хрещеним батьком». Передусім тому, що Тарапунька — то псевдонім, запропонований митцем нашому земляку.
Як стверджують старожили, нині село Яреськи майже не змінилося. На вулицях можна зустріти як корінного селянина, так і режисерів, акторів, художників. Вони тут купили дачі. Ще трохи — і село, дивись, знову стане центром людей мистецтва. Біля сільради — пам’ятник О.П.Довженку і його героєві Василю. Це перший постамент кіноперсонажу у світі! Був ще фруктовий сад Довженка, але його вже викорчували. А от садиба, де він колись квартирував, перетворилася на квітник: замість картоплі на городі — іриси, у саду — квіти, калина й квітучі кущі...
Анатолій Чернов, Полтава, «День», 7 вересня 2015 року, №161