У Швеції відбувся Стокгольмський фестиваль культури
21.08.2015
З 11 по 16 серпня 2015 року у столиці Швеції тривав 10-й Стокгольмський фестиваль культури – щорічна соціокультурна акція, покликана перетворити урбаністичний простір на територію живого мистецтва, залучивши тим самим до культурних практик якомога більше людей.
Йдеться одразу про два фестивалі – молодіжний фестиваль «Ми – Стокгольм» («We art Sthlm»), що проводиться від 2000-го року (і у назві якого дотепно використано алюзії на мову «html», за допомоги якої зроблено більшість сторінок в головному обійсті сучасної молоді – Інтернеті), та, власне, Стокгольмський фестиваль культури, започаткований 2005-го року із метою безкоштовно презентувати «мешканцям і гостям столиці» усіх поколінь яскраві взірці культури з усього світу. Перше повноцінне видання фестивалю відбулося у 2006 році.
Нині, з 11 по 16 серпня, у центрі Стокгольма – на невеликій відстані один від одного – функціонували одночасно шість спеціально споруджених майданчиків, де відбувалися різноманітні мистецькі заходи: переважно концерти усіх жанрів (сучасної електронної музики та опери, класичного рок-н-ролу та духовних госпелів, народної музики та джазу), але також драматичні вистави, циркові й танцювальні програми тощо. Брали участь у фестивалі музеї. Не було забуто і про кінематограф: щодня (власне, щоночі) на екрані під відкритим небо тут демонстрували фільми (практика, що нині широко обживається в Україні), супроводжуючи їх тематичними дискусіями.
Не лише демонстрування мистецтва, але й організація полегшеного доступу до усього масиву художньої культури як системи функціонування мистецтва у суспільстві – особлива риса чинного стокгольмського фестивалю. Відкриті обговорення, майстер-класи з різних видів мистецтв, спеціально влаштована територія для дитячої та підліткової творчості, розміщені містом там і тут декоровані піаніно із закликом «Пограй на мені», а також масштабна урбаністична забава з повалення ретельно розставленої столицею Швеції шеренги з семи тисяч доміно доповнили широку мистецьку програму заходу.
Загалом протягом Стокгольмського фестивалю культури мали відбутися шість сотень подій, поєднавши (в ідеалі, звичайно) старих і малих, представників різних соціальних прошарків і етнічних груп. Щоправда, програму організовано скоріше так, аби кожен, хто прийде на фестиваль, знайшов собі щось до вподоби: організатори не плекають особливих ілюзій, що молодь, яка віддає перевагу електронним ритмам, завітає послухати оперу. А втім, навіть звести в одному просторі різний люд – вже чимале досягнення. Особливо для країни, де п’ята частина населення – іммігранти, які не завжди (і не повною мірою) інтегровані у шведське суспільство й, до того ж, будучи мешканцями віддалених приміських районів, забудованих багатоповерхівками із соціальним житлом, лише зрідка навідуються до престижного центру шведської столиці, не відчуваючи його насправді «своїм».
Стокгольмський фестиваль культури презентовано (і профінансовано) міською радою та організовано спеціальним Департаментом заходів відповідної муніципальної секції мистецтв і культури у співпраці з партнерами з культурного і бізнесового життя шведської столиці, а також – національними і міжнародними інституціями. Багато в чому йому вдається виконувати поставлене містом завдання зі створення урбаністичного простору відкритого для всіх; такого, що об’єднує (сказати б, цементує) суспільство завдяки культурі й одночасно створює приємну літню розвагу, навертаючи туристів. Минулого – 2014-го – року заходи фестивалю відвідало приблизно 750 тисяч осіб. Цьогоріч – рекордні 850 тисяч осіб. Неймовірне стотисячне зростання популярності! При тому, що у Стокгольмі – без навколишніх населених пунктів-сателітів – мешкає 911 тисяч осіб. Але завдання навернення до культури і мистецтва молодих людей зі стокгольмських передмість фестиваль також виконує задовільно: принаймні, мій несоціологічний погляд випадкового спостерігача з України виокремив значущу їхню частку серед відвідувачів різних святкових подій.
Звичайно, сприяють популярності Стокгольмського фестивалю культури і «голосні» мистецькі імена, представлені на заході уславлені – переважно музичні – колективи з різних країн світу. Взагалі, його програму відзначено двома потужними акцентами – на шведські (зокрема, локальні стокгольмські) мистецькі ініціативи (варто зазначити, нерідко шведські лише за своїм паспортом, адже більшість художніх робіт тут виконано на принципах мультикультурності) та на творчість щороку іншої країни-гостя фестивалю. У 2015 році таким урочистим гостем стала Великобританія: згадувані трансформація міського простору за допомоги розміщених тут і там піаніно, так само як і мистецька акція з повалення на вулицях міста кількох тисяч доміно – ініціативи з англійським акцентом.
(До речі, прикрашені вуличні піаніно в українського спостерігача можуть викликати, сказати б, «паралельні» емоції: згадки про Революцію гідності та її екранне осмислення Сергієм Маслобойщиковим, адже розбитий інструмент на холодному Хрещатику став потужним візуальним образом його документального фільму «Український аргумент»).
11 серпня на зібранні в одному з ошатних залів Королівської опери, перед якою і було зведено головну сцену Стокгольмського фестивалю культури і яка – вже традиційно – виступила одним із партнерів фестивалю, відбулося невелике урочисте приймання, присвячене відкриттю заходу (чи не єдине зібрання «закритого» характеру з усієї розлогої програми, мінімальний зовнішній пафос якого ще більше підкреслив принципово демократичний характер всього пропонованого столичного свята культури). Тут після «місцевих» організаторів – зокрема, художнього керівника фестивалю Клоса Карлссона – виступив і посол Великобританії у Швеції Пол Джонстон.
Він зазначив, що, виростаючи у Шотландії, мав велику радість відвідувати Единбурзький міжнародний фестиваль мистецтв, особливість якого – не лише у вишуканій програмі, укладений організаторами офіційного заходу, а й у наявності паралельного дійства – Единбурзького Фрінджу (від англ. «fringe» – на межі, узбіччі). Фестивалю, який став у першу чергу результатом громадської ініціативи численних митців, що приїздили до шотландського міста, аби продемонструвати свої виконавські досягнення, і тим самим перетворювали Единбург на майданчик сповнений творчості та гри.
Поєднання таких програм – з одного боку спеціально відібраного, сказати б, «високого» мистецтва, а з іншого – творів, які не завжди вкладалися в жорсткі рамки визнаного критиками і експертами, – творило унікальну ситуацію функціонування мистецтва в міському просторі, коли кожен глядач віднаходив з-поміж пропонованих робіт щось собі до смаку, поєднуючи завдяки мистецтву себе з іншими людьми. Фактично, ніхто не залишався осторонь творчого процесу. У тому виявляла себе сила культури. Саме за таким сценарієм, на думку Пола Джонстона, функціонує стокгольмський фестиваль. (Для пана посла, до речі, сприяння «гостьовій» участі Великобританії у поважному заході стало однією з останніх акцій на посаді представника британської корони у Швеції).
«Гостьову» частину програми фестивалю було укладено за підтримки Британської ради – спеціального фінансованого державою інституту, покликаного популяризувати британську культуру за кордоном. Співпраця із ним дозволила організаторам заходу істотно урізноманітнити програму, одночасно зекономивши значні кошти. При тому фактично усі учасники такої співпраці – різного рівня та різні за масштабом – отримали від неї вигоду, досягши поставлених перед ними соціокультурних завдань.
Такий добрий спосіб фестивальної роботи, заснований на синергії, взаємовигідному поєднанні зусиль із міжнародними культурними інститутами та офіційними іноземними представництвами, слід зазначити, активно використовують й українські організатори мистецьких акцій. Щоправда в умовах хронічного безгрошів’я вітчизняний менеджмент мистецтва звертається до такої практики нерідко на безальтернативній основі, а не як до одного із можливих способів творчого програмування подій.
Окрім вже названих мистецько-урбаністичних акцій із піаніно та доміно Британська Рада запропонувала шведській столиці низку різножанрових концертів, а також організувала для Стокгольмського фестивалю культури невелику, але вишукану і концептуально витриману фільмову програму. Вона складалася із п’яти стрічок, пов’язаних темою музики – тим самим продовжуючи (і посилюючи) основний акцент мистецького заходу.
Глядачам просто неба продемонстрували рок-оперу Кена Рассела «Томмі» на музику гурту «The Who» (1975), «Вавилон» Франко Россо (1981) – історію чорношкірої молоді Лондона під ритми реггі, біографічну стрічку «Контроль» Антона Корбайна (2007), присвячену життю лідера гурту «Joy Division» Ієна Кертіса. Також було представлено два документальні фільми, покази яких організували спільно з Міжнародним фестивалем документального кіно Темпо, найбільшим у Швеції: «All Tomorrow’s Parties» (2009), укладений Джонатаном Кауетом з відео, знятого глядачами і виконавцями під час різних видань однойменного британського фестивалю, та «20 000 днів на Землі» Яна Форсіса та Джейн Поллард, в якому композитор і виконавець Нік Кейв (до речі, один з героїв «All Tomorrow’s Parties») святкує двадцятитисячний день свого земного життя.
Натомість, шведські партнери для фільмової програми Стокгольмського фестивалю культури – у порівнянні з британськими ініціативами – запропонували парадоксально небагато. Заходи, втім, були розраховані на цілком іншу аудиторію – дітей, а отже, майбутнє кінематографа. Для юних глядачів організували покази у пересувній бібліотеці короткометражної анімаційної стрічки Йохана Хагельбека «Кран Калле» за участі режисера та провели майстер-класи зі створення анімації з використанням Ipad’у.
На прикладі фільмової програми Стокгольмського фестивалю культури можна побачити принцип, за яким прямо та опосередковано виявляють себе мистецько-соціальні функції заходу (наскільки ефективно вони спрацьовують – інше, складне питання). Укладаючи британську кінематографічну пропозицію таким чином, аби вмістити її в контур основної концертної програми фестивалю, організатори, фактично, залучили в поле кінематографа не лише тих, хто цікавиться кіно (бо фільми – достойні; а деякі з них так просто, ще й на великому екрані не побачити), а й тих, хто цікавиться різними жанрами музики. Так само і анімаційна програма, підготовлена для дітей, мусить проростати не лише з інтересу до кінематографа як такого. По суті, для частини відвідувачів фестивалю високий інтерес до кіно має виникнути вже після перегляду фільмів й участі в кінематографічних заходах, ставши результатом контакту із мистецтвом.
Стокгольмський фестиваль культури поєднує реальну та потенційну аудиторії мистецтва, апелюючи до різних етнічних, соціальних і вікових груп, до осіб із украй несхожим рівнем художньої компетенції. Зрештою, так чинять багато інших масштабних безкоштовних урбаністичних подій по всьому світу, особливо фінансованих бюджетними коштами. А втім, шведський захід досягає такого результату принципово коректним для представленого мистецького доробку шляхом: не знижуючи вимогливість до творчої програми і жодним чином не спрощуючи її, а також – уникаючи офіціозу та надмірного рекламування партнерів і спонсорів.
Мистецтво не розглядають тут виключно з інструментальних – соціальних, і тим більше політичних – позицій, які підштовхують до прямолінійного вирішення проблеми залучення аудиторії за допомоги експлуатації примітивно «масового» (згадаймо чималий попередній український досвід «офіційних» фестивальних акцій, які йшли саме цим шляхом), але й не святкують мистецтво як таке, без уваги до суспільної ролі пропонованої події. Організатори Стокгольмського фестивалю культури прагнуть, аби з поєднання творчості та її колективного сприйняття народжувалося «популярне» – збалансоване відчуття соціальної цілісності, зумовлене мистецтвом і продовжене у громадському житті. Відчуття, що його неймовірно важко досягти. А поза культурою (і без культури) – просто неможливо.
Сергій Васильєв