Актор Божою милістю
30.07.2015
Одинадцять літ тому, 22 липня 2004-го, полишив нас Кость Петрович Степанков
Сергій Тримбач, День
Актор Божою милістю, людина незвичайної харизми. Батьківської найбільше - чи ж не тому часто грав ролі батьків, та й у житті йому це вдавалося якнайліпше. Яку сім'ю створив він, разом з Адою Миколаївною Роговцевою! Одне із чудес нашого життя...
Пригадалося 3 червня 2004-го, останній день народження Степанкова. Ми, разом з режисером Юрієм Терещенком та оператором Анатолієм Хімічем, знали, що він тяжко хворий і нерішуче тупцялись на Ярославім валу. Аж нас підхопила актриса Ніна Шаролапова і повела за собою: "Йому це треба зараз! І Аді треба…"
Я йшов і згадував, як уперше побував у квартирі Роговцевої-Степанкова на початку 1980-х. Жили вони тоді в будинку побіля Театру імені Лесі Українки, в якому Ада Миколаївна і працювала. Такого облаштування життя я не бачив ні до, ні після того. У двері дзвонили мало не кожні п‘ять хвилин, люди приходили, виходили, щось вирішували, пили чай, їли… Кость Петрович трохи нездужав й відтак напівлежав на канапі, не звертаючи уваги на постійний шумовий супровід нашої бесіди. Аж раптом галас підвищився на порядок і тоді він, трохи піднявшись на ліктях, сердито загукав, аби мали совість і створили умови для праці. На кілька хвилин запала тиша, усе примовкло; тільки десь далеко жебонів тихенько дитячий голосок. А потім знову пролунав дзвінок у двері, зашуміло, запалахкотіло… Степанков насупився, й зненацька блаженна усмішка освітила його обличчя: "А-актьори!"
Він любив акторів понад усе. Івана Миколайчука, Борислава Брондукова, з якими і дружив вірно. А найбільше свою дружину. Роговцева народилася під щасливою зіркою - її обдарування помітили ще під час навчання в інституті, почала зніматися в кіно, вийшла на сцену російського театру імені Лесі Українки. Прожили у шлюбі сорок шість років! А акторська сім‘я - відомо яка. Та ще у Роговцевої тривалий час професійна кар‘єра складалася куди ефектніше і результативніше - як то було пережити чоловікові, та ще й красеневі? Пережив… Справжня любов, виходить так.
І от життя добігало кінця. Вже інша квартира, на Ярославім валу. День народження, одначе всі тихі і зосереджені. На кухні, бо Кость Петрович забувся у сні. Йому вже кололи морфій, знеболювальне. Лікарі давали місяць-півтора на фінішну пряму, не більше. Радили віддати в лікарню… Одначе ні дружина, ні діти на те не пристали. Дочка Катя, так само актриса, узагалі останні два місяці майже не випускала батькових рук зі своїх - аби не чувся самотнім, аби не зникала надія, аби запам‘ятати навіки тепло, нести його далі, через світи. Зворушливо, до сліз,- навіть коли дивитися збоку. У наш час, коли стільки безбатченків, стільки поламаних, потрощених сімейних корабликів, бачити таке - світла, майже свята радість.
І чи не тому так легко тут, у цій чудесній сімейній аурі, складалися, творилися вірші? І сама Роговцева, і її діти, Катя і Костя. Один із синових віршів Кость Петрович любив особливо.
- Хто се співає?
- То спомин ховає
Мелодію щастя в скарбницю бажань (…)
- Що се за стогін?
- То материн спомин,
то мати шукає дитинство дітей (…)
- Звідки ся казка?
- То Мамина ласка, то Мамине щастя - діти дітей.
І Катя, дочка. Надзвичайно зворушливі вірші. Особливо ж про останні місяці батькові, коли вже не було вороття, коли смерть стояла на порозі, усе не наважуючись перескочити ті хвилі ніжності й одчаю. І вірші, Катині.
В легкой смерти отказано, -
В действие - приговор!
Так с тобой мы наказаны
и бессильны отпор
дать, и накрепко связаны
муки смертной узлом,
и терпеть мы обязаны.
Смерть сквозь Жизнь напролом…
Він заслужив таку смерть - через важку, дуже важку хворобу, так, але ж якою любов‘ю були сповиті останні дні його. Тією любов‘ю, яку він вклав у людей, передусім у сім‘ю свою. Бо знав високий поетичний закон: "З коханими не розлучайтесь!" Ні в біді, ні в радощах і щасті. Ні навіть у смерті.
Й відтак не можна без сліз читати Катин вірш, останнє звертання до батька:
Мій таточку, княже,
На птаха подібний…
Ти срібними крильми
Махни на півнеба!
Лети, бо вже досить!
Лети, бо вже треба!..
Відлетів, а все залишилося на своїх місцях. Зроблене, сотворене любов‘ю - не вмирає. Сказано ж: немає загадки творчості, є вічна загадка Любові. Розгадуючи її, кожен творить свою Книгу Буття.
Костю Петровичу, аби Ви тільки знали, як багато людей любить Вас! А втім, Ви знаєте.
Сергій Тримбач, День, 22 липня 2015 року