«Серце мами Гонгадзе» зворушило французів
14.07.2015
11 липня у закарпатському місті Тячів відбувся допрем'єрний показ стрічки В'ячеслава Бігуна «Серце мами Гонгадзе». Це був перший такий показ в Україні. А до цього, 28 червня, стрічку презентували в столиці Франції – Парижі. Подаємо відгук на фільм паризької кореспондентки «Радіо Свобода» Анастасії Кириленко, опублікований виданням «Телекритика».
У Парижі відбувся показ документального фільму «Серце мами Гонгадзе» – першої та поки єдиної біографії матері журналіста Лесi – львів'янки, яка жила в Тбілісі. Французький адвокат Стефан Дуніковський (називає себе «французом, закоханим в Україну») каже, що був дуже зворушений «емоціями, ніжністю, гумором, музикою, але перш за все історією красивою сім'ї, сторінкою в історії України». Українські глядачі в основному вимагали, щоби фільм про українку, життя якої є прикладом мужності, показали і в них на батьківщині.
«Серце мами Гонгадзе» – це, мабуть, спроба піднятися на щабель вище в осмисленні трагедії вбивства Георгія Гонгадзе, віддати належне цій втраті, заглибившись в історію його родини, зрозуміти, що сформувало переконання, волю до боротьби предтечі української демократичної революції 2003 року.
Автор фільму – Славік Бігун – український документаліст, який проживає в Парижі, немов намагається зрозуміти: чи були громадянська позиція журналіста і його боротьба випадковими – чи коріння потрібно шукати у вихованні, в сім'ї, в історії Західної України. Втім, розповідь Лесі Гонгадзе – а фільм практично повністю складається з її монологу, міняються тільки інтер'єри (Львів – Таллінн – Тбілісі) – захоплива й сама по собі, навіть для тих, хто мало цікавився вбивством Георгія і мало знав його роботу.
Боротьба почалася буквально з народження матері Гонгадзе, коли працівники РАЦСу відмовилися давати дівчинці ім'я Леся (за паспортом Леся – Олександра) на честь Лесі Українки. Її батьки познайомилися в Українському домі. Леся розповідає, що після приєднання Західної України сім'ю дивом не депортували в Сибір – вже вивели у двір для завантаження в ешелон, але в останній момент, за іронією долі, сім'ю врятував російський офіцер (який уже давно квартирував у будинку, де жила сім'я Корчаків). Історик Леся Крип'якевич нагадує, що така доля спіткала численних жителів Галичини – щоб зазнати репресій, достатньо було підозри в приналежності до дивізії «Галичина», УПА, але іноді й просто бути істориком, лікарем, а часом виселяли і просто власників гарних квартир – звільнити житлоплощу.
Молодість Лесі – 60-ті роки – припала на пік національної боротьби у Львові (слова Лесі перемежовуються львівським бароко і львівським вальсом). Виявляється, що Русланові Гонгадзе, який займався кіно, відвідати Львів, щоб помилуватися архітектурою, порадив Сергій Параджанов – автор культового фільму «Тіні забутих предків» (1965). Приїхавши, Гонгадзе збирався відвідати стародавні церкви у Дрогобичі, де працювала Леся. Втім, йому довелося дуже постаратися, щоб добитися зустрічi та розмови. Незважаючи на те, що для сім'ї стало шоком весілля дочки з грузином, уперта Леся не встояла перед шармом Руслана. Коли весілля грали в Грузії, вона слухала пісні грузинською, не розуміючи її, раптом почула, що в одній із пісень ідеться про Степана Бандеру. Так вона перейнялася повагою до грузинів, які складають пісні про чужих для них героїв і взагалі знають їх.
Руслан вирушив служити в Таллінн, незабаром, у 1986 році, Лесю як військовозобов'язану мобілізували на чесько-польський кордон, працювати в польовому шпиталі. Навіть батьки не знали точного місця її перебування. Тільки сильна застуда «допомогла» демобілізації. Розстріл демонстрації 4 квітня 1989 року Леся зустріла в Тбілісі. Це було початком кінця СРСР, незабаром була незалежність Грузії. Але Руслан Гонгадзе, який зайнявся політикою, при Звіаді Гамсахурдії швидко потрапив до числа ворогів народу. Довелося ховатися в підвалі, він дивом уникнув смерті. Леся вважає, що саме стрес спровокував ранню смерть від хвороби. Руслан помер на руках у 23-річного Георгія в Києві в 1993-му. «Це символічно – народився в Сачхере, помер у Києві», – каже Леся. Ну а Георгій поїхав воювати до Абхазії, де швидко був поранений і повернувся до Києва. Леся Гонгадзе згадує, що в усьому підтримувала свого сина, навіть у його поїздці до Абхазії. І тільки коли він почав видавати «Українську правду», вона по-справжньому злякалася і стала відмовляти. Але Георгій лише відповідав: «Хто, якщо не я».
Журналіст Олег Панфілов, колишній керівник Центру екстремальної журналістики в Москві, який давно переїхав до Тбілісі, каже в інтерв'ю для фільму, що зі смерті Гонгадзе просто хотіли зробити урок усім іншим журналістам в Україні. Лесю Гонгадзе не хотіли визнавати потерпілою у кримінальній справі. Вона боролася, казала слідчим: «А у вас є мама?» Леся Гонгадзе не змирилася зі втратою. «Я знаю, що зустрінуся з ним, я дочекаюся його», – каже вона на останніх кадрах. Ну що ж, можливо, й зустрілися: Леся Гонгадзе пішла з життя незабаром після закінчення зйомок у 2013 році.
Після презентації фільму Славік Бігун зазначив, що показ у Парижі невипадковий: «Саме тут свого часу ми з пані Лесею планували показати фільм. Але вона померла 30 вересня 2013 року. Показ став такою собі особливою зустріччю з нею».
Глядачі розпитували про історію створення фільму, як довго тривала робота (майже три роки). Коли дізналися, що є ще десятки годин робочих матеріалів, дехто пропонував зробити з них додаткові фільми.
Додам, що в березні 2015 року Бігун із колегами вже випустили короткометражку про суперечливі погляди Лесі Гонгадзе на особистість Тараса Шевченка та його творчість «Шевченко живе. Зізнання Лесі».
Анастасія Кириленко, «Телекритика», 11 липня 2015 року