ІХ зїзд НСКУ. Кінодраматург Семен Случевський про подальший розвиток Спілки
04.10.2023
Семен Случевський
кінодраматург, педагог, член НСКУ
ТЕЗИ
Я уважно прочитав на сайті НСКУ програмні документи від обох кандидатів на посаду Голови нашої Спілки: Дениса Іванова і Сергія Борденюка.
Погоджуюсь з обома, що Національна спілка кінематографістів, повинна стати чільною професійною громадською організацією в сфері кінематографа, аудіовізуальних мистецтв в цілому. Обидва кандидати приділили велику увага соціальним питанням кіномитців, проблемою рідного Будинку кіно. Справді треба щоб наша Спілка була справжнім лобістом в усіх владних структурах, як і в удосконаленні і Законів, так і практичних питань.
Саме тут я хочу звернути вашу увагу лише до однієї грані цього комплексу проблем - гостро назріло питання, яке стосується авторських прав. За останні роки законодавство у цій сфері зазнало змін, але не на нашу, кінематографістів, користь. Нас відрізано від грошових потоків, виплата роялті за використання авторських і суміжних прав мізерна (особливо коли порівняти зі зборами в інших країнах; Моє питання до всіх: чи відомо вам, що у сусідній Польщі Спілка кінематографістів взагалі займається збиранням і перерозподілом авторських винагород).
Висновок простий – нашій Спілці належить повернути впливовість у цій важливій сфері, від чого багато в чому залежить життя багатьох кінематографістів та їхніх родин. кінематографістів в органах влади і консолідацію наших зусиль.
Інші мої пропозиції - конкретні.
Я про не соціальні, а як не дивно, про творчі, проблеми, як я їх бачу. А вони накопичились. З моєї точки зору, вельми актуальне переосмислення креативних критеріїв, навіть цінностей у кіно. Я бачу дві реальні біди у вітчизняному (та й не лише вітчизняному) кінематографі:
1.
— Міфологія замість правди. Саме правди. Але правда потребує образного відображення життя. Це особливо важливо в наші дні та в умовах нашої країни.
Від начебто безвинної міфології до свідомої брехні, фальшування — «дистанція короткого розміру». Наші сусіди-агресори це вже «успішно» довели своїм скоростиглим і фальшивим виробом «Свідок» про події у Бучі торік.
— У неігровому кіно — взагалі зникнення образності. Як будуються у таких стрічках сюжети? «Синхрон» — хроніка, знову «синхрон» — хроніка. І все! І це називається фільмом? По совісті, у кращому випадку це якісний розширений телерепортаж, де все таке не тільки доречно, а й потрібно. Але у кіно треба по-іншому. Адже у справжньому неігровому фільмі головна дійова особа — режисер. А не журналіст, не ведучий у кадрі. Саме він має створити й показати глядачеві образ. А що таке образ у мистецтві, у кіномистецтві зокрема? Вміти показати у малому велике. І ці слова - не моя вигадка, а цитата з листів Антона Павловича Чехова. В українському неігровому кіно — як у минулому, так і тепер — достатньо імен режисерів - справжніх творців: Дзига Вертов, Фелікс Соболєв, Арнольдо Фернандес, Анатолій Борсюк, Олександр Коваль, Віктор Олендер, Роман Ширман, Сергій Буковський.
Поруч накопичилась ще одна проблема, тісно зав’язана вищезгаданими. Проблема критики. Міркую, я не один так думаю. Друковані видання зникають, в інтернеті, по-моєму, лише «Детектор Медіа» цим системно займається: журналісти Лєна Чиченіна, Марія Спаєк, та наш колега Андрій Кокотюха. Майже всі інші інтернет-ресурси, які публікують матеріали про кіно і телебачення, віддають перевагу рекламному жанру – суцільне такий собі журнал «Афіши», або міжнародний «Тайм-аут». Щодо телеканалів, то програми «Новини кіноекрану» й кіноогляд «Все про кіно», які більше 10 років вела делегатка нашого з’зду Тетяна Цимбал, а репортарами були Стела Кломінська, Вікторія Бондар, Ірина Гордійчук. Наталя Лігачова, або програми про кіно та телебачення, на «Плюсах», які вели свого часу Людмила Клепакова, Юрій Макаров, Володимир Войтенко, або Сергій Тримбач з програмою «Територія кіно» на каналі «Культура» - нанаразі або спогади про минуле, або мрії про майбутнє.
А треба, щоб не було мрією. Нам в Спільці треба розробити якісний телепродукт і запропонувати тому же каналу «Соціальне». Світлана Остапа – там голова Наглядової ради – досвідчена журнаалістка і близька нам людина. А ще є інтернет…
Тому мені бачиться, що Денис Іванов у своєму списку кандидатів на секретарів НСКУ зробив деякий перекос в бік продюсерів та організаторів, людей поважних, але замало не режисерів, сценаристів, операторів. Я не пропоную перших скорочувати, а – лише додати суто творців. Сергій Борденюк в своєму програмному баченні не конкретизував свою команду, але прохання, якщо виберуть Вас, Сергій Григорович, це також мати на увазі.
2.
Не менш важлива - професійна кіноосвіта. Ніби тут все ОК, і є видима благополучність: молоді українські кінематографісти здобули чимало призів світових та європейських кінофестивалях. Ніби ж це свідчить про належний рівень професійної підготовки у наших Вищих навчальних закладах. Так це чи ні?
Я дозволяю собі торкатися цієї болючої теми, тому що сам викладав і викладаю у державних Вишах та приватних школа кіно і телебачення майже 15 років. Гострих питань тут вагон, та й ще маленький візок. Не хочу перевантажувати фактами, але про одну подію повинен доповісти. Тому прошу уваги. Думаю далеко не всі знають, що цього літа Дослідницька компанія “Active Group” започаткувала та оприлюднила Перший всеукраїнський рейтинг мистецьких закладів вищої освіти за 2022-2023 навчальний рік. Метою проекту було згрупувати заклади мистецької освіти в окремий рейтинг та розробити для них показники, які б ураховували специфіку саме мистецьких навчальних закладів. Аналіз цих дослідників був дуже ретельний. Тільки критеріїв було 18. Так от: в структурі Міністерства культури і інформаційної політики є 13 закладів вищої освіти, у тому числі рідний Національний університет театру, кіно і ТБ імені Івана Карповича Карпенка-Карого.
У підсумку Перший всеукраїнський рейтинг мистецьких Вищих Навчальних Закладів за 2022-2023 навчальний рік виявився наступним: перше місце з великим відривом посіла Національна музична академія України імені Чайковського.
Вгадайте, на якому місці «Карпенко-Карого»?... На 9-му з 13-иі! Пропустивши вперед себе багато ВИШів з Харкова, Львова, Одеси. І це знаний столичний ВИШ?
Спілка, на мій погляд, поки що мало цим цікавиться. Я би запропонував зібрати в одну команду поважних кінематографістів, телевізійників, одночасно досвідчених педагогів, наприклад, Сергія Тримбача, Тетяну Цимбал, Михайла Лебедєва, Юрія Терещенка, Сергія Буковського, Вікторію Бондар, того ж Сергія Борденюка, який є Майстром свого опературського курсу в Університеті культури, ще кілька достойних людей, щоб ми разом проаналізували це, додаючи приклади кращого сучасного іноземного досвіду і, сформулювали наші колективні ідеї, можливо, на одному з Пленумів Спілки, щоби потім уже від її імені подати конструктивні пропозиції до Мінкультури та інших державних органів, з метою кардинально виправити ситуацію з кіноосвітою в Україні
3.
Кінофестивалі. Такі події — не милування зірками екрану на «червоній доріжці», не тусовка для селебріті, а кіноринок як бізнес, як самостійний напрямок кіногалузі України. Але, крім кіноринку, на ціх форумах головним завданням є оцінка реальної художності, а не її метушливо придуманого ерзацу.
Безумовно, з мого боку нескромно говорити про кінофестивалі у присутності таких досвідчених фахівців у цій справі, як сам Іванов, Юлія Синкевич, Валерія Іваненко, Андрій Халпакчі, Алік Шпилюк, та інші, які запровадили, або проводять в Україні класні кінофестивалі, але нам гостро не вистачає однієї надважливої тематики — Міжнародного кінофестивалю спортивного кіно та ТБ.
Чому такі фільми важливі, особливо у наші дні? Мій і не тільки мій досвід показує, що наші справжні герої — бійці на передовій — потребують не тільки фільмів про себе, при цьому фільмів правдивих, не міфологічних, а й стрічок, книг про долі героїв вітчизняного спорту. Це ж молоді люди, вони люблять спорт. І це не моя фантазія. Я мав професійні діалоги з офіцерами ЗСУ. Один з них прес-офіцер українського військового угрупування «Таврія», яке воює на півдні Запорізької області і націлена на ворога, що окопався в Криму. Другий – командир підрозділу славної 80-ї десантно-штурмовою бригади. Вони теж підтверджують, що бійцям, щоб відволіктися від труднощів і жахів на передовій цікаво і корисно дивитися байопики про героїв спорту. Між іншим, як вони мені розповіли, у ЗСУ розроблена своя програма по підвищенню рівня культури військовослужбовців. Думаю, що Спілка і в уцьому повинна тісно співпрацювати з ЗСУ. А хіба лише наші воїни такого потребують?
Фільми про спорт можна робити на благо суспільству, а можна і на зло. Режисерка, заодно і актриса, фотохудожниця зі світовим ім’ям Лені Ріфеншталь зняла знаковий фільм «Олімпія» про Олімпійські ігри 1936 року в Берліні — фільм, який досі визнається Міжнародним олімпійським комітетом (МОК) найкращою картиною на тему спорту. Проте стрічка була зроблена на замовлення Гітлера та Геббельса, і досі не вщухають суперечки, чого в ній більше: уславлення краси спорту чи ідей нацизму.
В останні 10 років у росії за особистою вказівкою путіна на держзамовлення зроблені ігрові фільми «Легенда №17», «Рух угору», «Тренер», «Льод», «Лев Яшин. Воротар моєї мрії», «Одинадцять мовчазних чоловіків» (в останній замовник відверто висвічує себе — ФСБ). Безперечно, ці стрічки зняті буквально за лекалами Голлівуду. Тому і касові збори різко перевищують витрати на виробництво стрічок. Але ще важливіший ідейний посил, а він простий як дерево: «Ми росіяни, ми крутіші за всіх!». Можливо, основна частка касового успіху навіть не в рівні режисури, а в тому, що такий девіз до душі горезвісним 80% населення Росії — путіністам. Видно, тому частину цього держзамовлення поспішив продюсувати у минулому справді талановитий режисер і актор, а сьогодні безсоромний пристосуванець до влади та примітивний пропагандист Микита Міхалков.
Такий шовінізм — не наш шлях. Але ми маємо достатньо своїх героїв спорту. Однак таких фільмів — замало, а ігрові можна перерахувати на пальцях однієї руки.
Вже багато років працює Міжнародна федерація спортивного кіно та ТБ (FICTS) — колективний член МОК. Лише під егідою цієї всесвітньої структури щорічно проводиться 21 (!) міжнародний фестиваль спортивного кіно та телепрограм, зокрема у Мілані, Буенос-Айресі, Пекіні, Ріо-де-Жанейро, Барселоні, Роттердамі, Нагано, Лісабоні тощо. До їх міжнародних журі входили і входять зірки світового кіно — Бред Пітт, Роберт де Ніро, Жан-Поль Бельмондо, зірки світового спорту — Пеле, Уейн Гретцкі, Марк Спітц. Наші митці висталяли свої стрічки, вигравали призи. Але виставляли як одинаки та на чужині. Чому не вдома?
Ми — ініціативна група, серед яких є член НСКУ Валерія Іваненко, досвідчена продюсерка кіно, ТБ та організаторка фестивалів (понад 10 років — Міжнародний фестиваль «Оксамитовий сезон»); зовсім не член НСКУ, але точно спортивний тележурналіст України №1 Валентин Щербачов та наші колеги — розробили концепцію, програму та інші умови для реалізації такого проєкту за участю світових зірок кіно та спорту, напрацювали контакти з керівниками та провідними фахівцями FICST. І нам у відповідь повторювали: «Не на часі». Але ми з цим незгодні. Понад те, ми розробили кілька принципових пропозицій щодо знаходження нових джерел фінансування, пропозицій з просування авторитету такої важливої події в житті вітчизняних культури та спорту, як Міжнародний фестиваль спортивного кіно і ТБ.
Вважаю, що перетворена та оновлена Національна спілка кінематографістів України має бути одним із головних фундаторів такого починання міжнародного масштабу.
І на останок. Я не претендую на пост Голови. Славімо Бога, у нас є два достойні кандидати і с своїми заслугами у кінематографі, і своїм чітким баченням, а головне, з бажанням кардинально покращати ситуацію. Альтернатива вибору є, тобто Статут не порушаємо, жодний бюрократ не причепиться.
Знаю Сергія Борденюка як оператора міжнарородного рівня, гідного продовжувача славної операторської школи України – Юря Іллєнка, Вілена Калюти, Фєлікса Гілевича та інших. В спілкуванні він дуже доброзичлива, позитивна людина. І я радий нашому знайомству. З Денисом Івановим я не знайомий особисто, але бачу що у нього солідний продюсерський доробок як у виробництві фільмів, так і у фестивальній справі. Виходить, обидва кандидати гідні посади №1 у нашій Спілці. Але Головою Спілки має бути лише одна людина. Вибір –для декого простий, але не для мене.
Те, що скажу зараз, не всім сподобається. Але сказати повинен. Я, працюючи у Федерації футболу, та на ТБ, багато спілкувався с керівними працівниками Міністерств, Кабміну, Офісу Президента. Знаєте, який їх середній вік наразі? 30 - 40 років. Якби я ходив по цім кабінетам влади один, то ці юні начальники мене і не слухали би. Але поруч зі мною були завжди молоді, їх однолітки. І тоді був успіх. Нагадаю, що коли світлої пам’яті Міша Бєліков був обраний головою Спілки, йому було лише 47 років. Але він завжди прислухався до більш досвідченого у лабіринтах влади Владлена Кузнецова. Це можливо цинічний, але реалістичний висновок, якщо ми хочемо результату, а не міряння заслугами. Бо, якщо у владних кулуарах лише потрясати своїми зірками, то нічого окрім роздратування та негативної реакції від молодих чиновників ми не отримаємо у відповідь. Є ще одна причина, Сергію Григоровичу, за вами як оператором, думаю, стоїть черга продюсерів, до того ж у Вас курс в Університеті. Чи вистачить на все часу, якщо вибудете обраний Головою. Я би бажав, щоб ви обидва плідно працювали в серетаріаті, в правлінні. Тоді буде якісна синергія. Себе я також висуваю в секретаріат вперше більш ніж за 30 років членства в НСКУ. Щоб взяти на себе ті конкретні проблеми, про які я наразі говорив. Готовий співпрацювати з молодими, маючи власний досвід. І це заради нашої спільної справи.