f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Про ворогів, емпатію, інформаційний шум та класику мистецтва

31.08.2022

Олег Чорний, Детектор Медіа

Які висновки можна зробити із загибелі Дар’ї Дугіної та реакції на неї російських лібералів.

У середині серпня світові медіа повідомили сумну для кінематографістів і глядачів новину. 12 серпня після тривалої важкої хвороби пішов із життя кінорежисер Вольфґанґ Петересен, якому в липні виповнився 81 рік.

Зазвичай ім’я Вольфґанґа Петерсена в першу чергу згадують у зв’язку з його військовою драмою про Другу світову війну «Підводний човен» (1981), яка стала найуспішнішим німецьким фільмом тих років, здобула кілька номінацій на «Оскар» і відкрила режисеру дорогу до кар’єри в Голлівуді.

Напевно, багато хто згадає його культовий фентезі-фільм «Безконечна історія» (1984) або картини, в яких знімалися кінозірки: Джордж Клуні («Ідеальний шторм», 2000), Бред Пітт («Троя», 2004), Курт Рассел і Річард Дрейфус («Посейдон», 2006) та інші.

Але хотілося б нагадати ще одну стрічку з його фільмографію — фантастичний фільм «Ворог мій» (1985), сценарій якого за мотивами повісті Барі Лонґайєра написав американець українського походження Едвард Хмара.

Події фільму відбуваються в кінці ХХІ століття. На Землі між усіма державами й народами нарешті запанували мир і злагода; війна натомість триває в космосі. На екрані бойові дії між землянами й прибульцями, схожими на рептилій, — драками. Вони змагаються за право колонізувати інші планети та заволодіти їхніми ресурсами.

Один із головних героїв фільму, пілот-землянин Вілліс Дейвіс (його грає Деніс Квейд) підбиває в бою зореліт прибульця, але й сам змушений сісти на безлюдній планеті. Він дізнається, що пілот ворожого корабля Джеріба Шиґан (його грає Луї Ґосет-молодший) уцілів. Вілліс намагається його вбити, але потрапляє до драка в полон. Чужа планета, куди закинула їх війна, не надто дружня: хижі істоти, регулярні небезпечні метеоритні дощі, несприятливі погодні умови тощо. Хоч-не-хоч вороги мусять знаходити спільну мову та порозумітися для того, аби вижити. Крок за кроком ворожнеча зникає, виникає приязнь і дружба.

«Ворог мій» вийшов у час, коли в СРСР почалась перебудова й у відносинах між державами соцтабору і Заходом почалося потепління. Фільм показували і в радянських кінотеатрах, він, напевно, сприймався багатьма не лише як просто фантастика з потужними як на той час спецефектами й декораціями, а і як своєрідна метафора сьогодення.

Крім того, «Ворог мій» — це картина в першу чергу про емпатію як одну з важливих рис, притаманних мислячим істотам.

Усього за дев’ять днів після сумної звістки про смерть Петерсена інформаційний простір збурила новина про подію в Росії: в автомобілі, під яким вибухнула бомба, загинула Дар’я Дуґіна. В машину мав сісти її батько — один із творців сучасної кремлівської ідеології Алєксандр Дуґін. Дочка була прихильницею ідей батька й активно їх просувала.

Цікава деталь: убивство сталося 21 серпня, в Міжнародний день пам’яті жертв тероризму. А ще — в річницю вторгнення радянських військ до Чехословаччини 1968 року. Зважаючи на любов радянських і російських «бійців невидимого фронту» до знакових дат, цей збіг лише посилює небезпідставні підозри, що організаторами й виконавцями теракту були російські спецслужби. До того ж, уже наступного дня ФСБ відрапортувала про «розкриття справи» й «український слід», що навряд чи когось здивувало.

Далі в інфопросторі почали з’являтись і множитись версії: чому, як і для чого. Чимало інших випадків насильницьких смертей, у причетності до яких можна було запідозрити Росію, тонули у множині химерних версій. Достатньо згадати збитий 2014 року над Донеччиною «боїнґ».

Більшість українців ніколи не чула про Дар’ю Дуґіну. Але тепер багато хто нею зацікавився, й причиною цьому не лише потужний інформаційний шум у наших ЗМІ, а й частина російської ліберальної, антипутінської, а нині — вже емігрантської спільноти. Михаїл Ходорковський, Ксєнія Собчак, Юлія Латиніна почали висловлювати загиблій співчуття. Всіх перевершив Гліб Павловський, колишній політтехнолог Путіна й Кучми-Януковича, який тепер дисидент і еміґрант. «Навіщось підірвали Дашу. Вона не була злою», — написав він, додавши фото загиблої в церкві. Рука досвідченого політтехнолога помітна одразу: фото свідчить про високу духовність Дар’ї.

Власне, українці поцікавилися біографією Дугіної і з’ясували, що вона просувала ідеї євразійства, «русского мира» та інші шовіністичні ідеї та наративи, поширені в Росії. Зокрема говорила у своїх інтерв’ю про «постановку» в Бучі, вимагала трибуналу для захисників Маріуполя та проведення таких судилищ в інших загарбаних містах України. Така ось «доброта».

На мою думку, натхненниця — а отже співучасниця — тероризму, як і самі терористи, не заслуговує на співчуття. Хоч скільки їй було років і хоч якої вона статі.

Шум довкола вбивства Дуґіної витіснив з інформаційного простору інформацію про щоденні злочини російської армії, яка нищить наші міста й села, вбиває цивільних, викрадає українських дітей, катує і ґвалтує наших людей, вивозить тисячами тонн українське зерно.

Схоже, спроба зобразити «сакральну жертву» почасти вдалася.

На похороні доньки Алєксандр Дуґін виголосив «патріотичну» пафосну промову: «Я хотів виховати доньку так, як я бачу ідеал людини. В першу чергу  це віра. Вона все дитинство провела в православних таборах, ходила до церкви. […] Одні з перших її слів  “Росія”, “наша держава”, “народ”, “імперія”… […] Вона загинула за народ, за Росію». Ці слова — не тільки концентрат дугінської «філософії», а й зізнання. Адже сам він — головний винуватець загибелі власної дочки, якій заморочив голову своїми «ідеями» змалку.

Одразу згадується відома картина, яку вважають зразком російського класичного живопису, хоча її автор мав українське коріння, — «Іван Грозний вбиває свого сина» Іллі Рєпіна.


Повернення до Третьяковської галереї картини 
«Іван Грозний і син його Іван 16 листопада 1581 року» Іллі Рєпіна
після реставрації. 23 травня 2022

Це узгоджується із закликами Дуґіна дотримуватися російських традицій. Зрештою, перед вибухом Дуґін і його дочка не дарма були гостями фестивалю із промовистою назвою «Традиція».

Проте для нас в усій цій історії вимальовується кілька позитивних моментів. Російська ліберальна інтелігенція в черговий раз не здивувала, і з нею все зрозуміло. Дуґін і його дочка — представники столичного інтелігентського середовища, хоч би як до них там ставилися. Тому до загибелі Дуґіної більше співчуття, ніж до смертей українських жінок і дітей. Ну, а російські пропагандисти мали би замислитися, чи наступного разу барабан російської рулетки не крутнеться для них.

І ще одне: терористам вірити не можна, і сподіватись на адекватні вчинки з їхнього боку не слід. Із терористами не домовляються, особливо якщо вони одержимі фантазіями, що представляють якусь окрему вищу цивілізацію. Це не прибульці з фільму Вольфґанґа Петерсена, які, попри свою зовнішність, своїми вчинками й почуттями подібні на людей.