Дружина Остапа Вишні в кіні
23.09.2020
Станіслав Цалик, письменник, історик, сценарист, matrix-info.com
Варвара Губенко-Маслюченко, дружина сатирика Остапа Вишні, була актрисою. Працювала в Державному драматичному театрі ім. І. Франка – саме там, у Харкові, на сцені, письменник уперше побачив її восени 1924-го. Вона грала в п’єсі Бернарда Шоу “Свята Йоанна” Жанну д’Арк – першою на українській сцені виконувала цю роль! Після вистави захоплений сміхотворець помчав знайомитися.
Варвара Олексіївна – людина неймовірної долі. Після арешту Остапа Вишні 1933-го добровільно вирушила на Північ, щоб бути поруч із ним, засудженим до 10 років ГУЛАГу. Працювала в Архангельському заштатному театрі, добилася побачень із в’язнем – випадок унікальний.
Про її життя після смерті Остапа Вишні написано мало, про кінематографічну діяльність – нічого. А втім, цю талановиту актрису запрошували на знімальні майданчики Олександр Довженко, Володимир Денисенко, Віктор Івченко, Іван Миколайчук та інші.
Почала зніматися в 1920-ті роки на Ялтинській кіностудії, яка на той час підпорядковувалася Всеукраїнському фотокіноуправлінню. 7 грудня 1927 року на екрани вийшла стрічка “Каламуть” режисера Георгія Тасіна за сценарієм Миколи Лядова. Фільм запускали як “побутовий психологічний з часів підпільного революційного руху”, натомість вийшла драма про розпад дворянської сім’ї. Варвара Губенко-Маслюченко грала невеличку роль Люльки-повії, до якої ходить молодший син губернатора, в той час як його старший брат захоплений революційною діяльністю.
За кілька місяців, 6 квітня 1928-го, в прокаті з’явився ще один фільм за участю акторки – “Троє”. Його поставив Олександр Соловйов за сценарієм Володимира Маяковського. В сучасній історії про пригоди трьох хлопчиків Губенко-Маслюченко зіграла гувернантку одного з них – Жоржика.
Фільми з її дебютними ролями збереглися: “Троє” – в київському Довженко-Центрі, “Каламуть” – в Держфільмофонді Росії. Колись, певно, з’явиться можливість побачити його в Україні.
Далі в екранній кар’єрі Варвари Губенко-Маслюченко наступила тривала перерва. Спочатку зумовлена зміною кінематографічних епох – нове звукове кіно вимагало від акторів інших умінь, і навіть далеко не всі зірки екрану витримали випробування звуком. Та й Ялтинська кіностудія вийшла з-під українського підпорядкування.
Далі втрутилися фатальні обставини: арешт чоловіка, виїзд на Північ тощо. У 1943-му письменника звільнили, згодом подружжя замешкало в Києві. Але так склалося, що на знімальний майданчик Варвара Олексіївна повернулася лише після смерті чоловіка, який відійшов 1956-го. Тобто він бачив лише дві її довоєнні ролі.
Акторку повернув на екран Олександр Довженко, який замолоду в Харкові приятелював з Остапом Вишнею, навіть шаржував його. Запросив удову свого товариша на епізод у “Поему про море” (1958, стрічку закінчувала Юлія Солнцева). Роль маленька, проте започаткувала роботу в звуковому кіно.
Того ж року Варварі Маслюченко запропонував епізод Тимофій Левчук у своїй картині “Киянка” – в 1-й серії. Одночасно Юрій Лисенко покликав на повноцінну роль матері головного героя Якова у стрічці “Гроза над полями” за романом Анатолія Шияна.
Поступово склалося її амплуа – епізод або роль другого плану. Акторка давно відсвяткувала 50-ліття, тож грала переважно мамусь дорослих дітей або бабусь малих онуків. Головної ролі їй не пропонували, але навряд вона розраховувала на таку пропозицію. Здається, серйозних акторських амбіцій на той час уже не мала, а до зйомок ставилася як до способу заробітку. Щоправда, інколи траплялися справді цікаві фільми. Наприклад, “Вавилон ХХ” Івана Миколайчука або “Лісова пісня” Віктора Івченка.
До речі, запрошувала не тільки Кіностудія ім. Довженка. Надійшла пропозиція з Одеської студії, де Всеволод Воронін знімав антирелігійну стрічку “Сповідь” – Варвара Олексіївна зіграла роль Євдокії. Телефонували з “Мосфільму” із запрошенням знятися в фільмі “Наш спільний друг” Івана Пир’єва, на той час прижиттєвого класика. В цій любовній історії з колгоспного життя (телятниця закохалася в парторга, а той одружений) Варвара Маслюченко грала сусідку Уляну Степанівну.
Встигла навіть “освоїти” новий жанр – телевізійні серіали. В 1977-му знялася на Кіностудії ім. Довженка в “Хатній робітниці” Володимира Довганя (4 серії), а в 1980-му – в “Мужності” Бориса Савченка (7 серій). Грала відповідно хатню робітницю і бабусю головного героя.
Загалом знялася в 16 фільмах. Але головною справою останнього відрізку життя вважала збереження пам’яті про Остапа Вишню. Але не такого, як його подавав радянський офіціоз, а справжнього. Приблизно раз на місяць влаштовувала вдома літературні вечори.
“КДБ при РМ УРСР, – летить в січні 1973-го секретне повідомлення до ЦК КПУ, – має у своєму розпорядженні дані про те, що квартира покійного письменника-сатирика Остапа Вишні в м. Києві за згодою його дружини Губенко Варвари Олексіївни періодично використовується як місце зборищ націоналістично налаштованих осіб. Ці збіговиська проходять під виглядом літературних вечорів-спогадів про життєвий шлях і творчу діяльність письменника”.
Зазвичай Варвара Олексіївна брала автобіографію свого чоловіка видання 1927 року, відтоді не перевидану, читала певний фрагмент, коментувала, ділилася спогадами. Інколи читала його “листи з Печори”, тобто з радянського концтабору. Говорила про знищення української інтелігенції, проводила паралелі між сталінськими і брежнєвськими часами.
Варвара Олексіївна ретельно добирала коло присутніх, але “вуха й очі” КДБ проникли й сюди. Якийсь член Спілки письменників, завсідник отих вечорів, доповів: “Сборища, организуемые в этой квартире, преследуют целью растравить душу молодёжи, показать, обмазать грязью определенные этапы истории нашего государства, провести параллель с современной действительностью, тем более, что этому способствует жена Остапа Вишни”. Стукач закликав “припинити ці зборища”.
Розповідей Варвари Олексіївни, на жаль, вже ніколи не почути (щоправда, вона залишила спогади). Натомість побачити дружину Остапа Вишні можна в згаданих кінофільмах. Більшість з них правовласники виклали в інтернеті