f y
Національна спілка кінематографістів України

Статті

Як тюрма на Донбасі змінила Сергія Параджанова

09.01.2019

Ольга СтрижоваДонбас. Реалії

95 років виповнилося б 9 січня 2019 року кінорежисеру Сергію Параджанову. Його фільми – «Тіні забутих предків», «Колір граната», «Перший хлопець» і багато інших стали класикою. Міжнародне визнання прийшло до Сергія Параджанова після екранізації в 1964 році повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них – 24 гран-прі) у 21-й країні.

?Про себе сам митець казав: «Я – вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм». Саме за фільми, які не вписувалися в стандарти радянської влади, Сергій Параджанов був тричі заарештований. Серед висунутих слідством на адресу Параджанова звинувачень за шістьма статтями Кримінального кодексу були незаконні валютні операції, розкрадання народного майна, пограбування церков, зловживання службовим становищем, антигромадська поведінка та спекуляція іконами. Проте в ході слідства все це було відкинуто за недоведеністю, натомість режисера звинуватили у «мужолозтві із застосуванням насильства» та поширенні порнографічної продукції. Останнє місце, де Параджанов відбував свій строк, – Перевальська колонія.

Допомога від звичайної жительки Алчевська

Любов Чемерис познайомилася із Сергієм Параджановим, коли до його звільнення залишилося вже кілька місяців. Її чоловік працював у Перевальській колонії, і саме він розповів про «дивного режисера», який сидів за ґратами. Вони почали листуватися.?Із часом Любов дізналася, що українська прокуратура обмежила спілкування Параджанова – два листи на місяць, тому з дозволу відомого режисера почала писати його товаришам, але від імені Сергія Параджанова. Вони листувалися півроку, але так і не змогли зустрітися. Любов розповідала про свої спроби вступити в театральні університети, він радив, що потрібно змінити у виступах, які ролі небанальні, а цікаві, що подивитися в Києві, коли вона поїде до столиці, називав її незнайомкою та дякував за підтримку, якої так не вистачало. Також Чемерис передавала режисеру всі необхідні речі для малювання та творчості.

У 2014 році Любов Чемерис опублікує книгу «Півроку і все життя», присвячену Сергію Параджанову. Цікаво, що авторка досі зберігає листи режисера, а точніше їх копії, оригінали вона надіслала в музей Параджанова до Єревана.

Параджанов – художник-авангардист

Під арештом Параджанов збирав усілякий непотріб – газетні вирізки, ґудзики, шнурки, дроти, висушені рослини – і з цього творив. Наприклад, він створив букет із дроту і шкарпеток, який на 8 березня подарував Лілі Брік – господині одного з найвідоміших в XX столітті літературно-художніх салонів, музи радянського поета Володимира Маяковського. Жінка подарунок оцінила і навіть берегла у вазі, яку свого часу подарував Маяковський.?

«Талери Параджанова»

Коли у режисера забрали олівці, то він почав збирати кришки від молочних пляшок. На них видавлював цвяхом портрети відомих людей – Олександра Пушкіна, Миколи Гоголя, Петра І тощо. Потім заливав фольгу смолою і виходили «талери Параджанова». Декілька з них навіть надсилали на психіатричну експертизу, але замість бажаних для тодішньої влади підтверджень, що Параджанов «неадекватний», отримували повідомлення: «Неймовірно талановитий».

Вже через кілька років італійський кінорежисер Федеріко Фелліні побачив «талери» з портретом Олександра Пушкіна та за його зразком відлив срібну медаль, яка стала почесною нагородою за кращий фільм на кінофестивалі міста Ріміні.

Думки про смерть

Сергій Параджанов не був упевнений, що повернеться додому вже після ув’язнення. Навпаки. За словами людей, з якими він листувався, він вважав, що помре у в'язниці. Саме тому створив колаж з усього, що було під руками – «Оплакування кінорежисера на тлі гори Арарат». Творив не тільки Параджанов, але і співкамерники. Кінорежисер просив, щоб вони малювали все, що їм цікаво, турбувало на той момент. Із в'язниці Параджанов привіз 300 альбом із портретами і замальовками і 8 сценаріїв фільмів. 

«Вписався» луганський артист театру

?Народний артист України, а тепер й угруповання «ЛНР» Михайло Голубович кілька разів приїжджав до Параджанова – проводив театральні вистави чи перегляди кінофільмів для «зеків», а сам у цей час або бачився із режисером, або домовлявся про його долю із «паханом». Так про цю зустріч розповідав сам артист: «Це була дуже своєрідна людина, авторитет. Нас завели в кімнату, і я почав розповідати про те, хто такий Параджанов. Говорив довго, наводив багато прізвищ, зізнався, що відомі особистості намагаються допомогти Сергію, щоб якось полегшити його долю на зоні. Той дивиться, і весь час мовчить, слухає. В кінці моєї промови він вимовив лише одне слово: «Лади ...» І все».

 ?Параджанов такі зустрічі сприймав дуже емоційно. Спочатку просто був у розпачі. Як згадував Михайло Голубович, режисер не розумів, чому луганський артист, для якого він нічого не зробив, приїжджав, а ті, кому Параджанов допомагав все життя, про нього забули. Але у листах до Любові Чемерис писав про незабутні театральні вечори, які організовував «його товариш Голубович».

Майстерня на «зоні»

До Параджанова дійсно почали ставитися як до творчої людини. Його призначили начальником пожежного поста, а крім того, він допомагав заарештованим розвиватися творчо. Цікаво, що у Перевальській колонії досі працює його майстерня, де працюють художники-в’язні. Щоправда, колонія залишилася на окупованій території.

 «Лебедине озеро»: новели, що були написані за ґратами

 На основі розповідей та новел про життя Параджанова за ґратами кінорежисер Юлій Іллєнко написав сценарій фільму «Лебедине озеро. Зона». Стрічка знімалася все в тій же Перевальській колонії. Це була остання кіно-робота Параджанова. На Каннському кінофестивалі в 1990-х роках фільм був удостоєний премії ФІПРЕССІ і премії молодих кінокритиків; на кінофестивалі «Кінотавр» (1990) – призом за кращу операторську роботу (Ю. Іллєнко). 

За ґратами Параджанову стає погано – він страждає від діабету та хвороби легень. Тож відомі культурні закордонні діячі створюють комітет із порятунку митця. Звертаються до радянського уряду з проханням звільнити Параджанова, проте листи залишаються без відповіді.

Але в грудні 1977-го до генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва приїжджає французький письменник Луї Арагон, який домовляється про свободу для Параджанова. 

Останні слова – любов до України 

У 1988 році Сергій Параджанов дав своє останнє інтерв’ю... українською мовою. Розповідав про київську прем'єру фільму «Ашик-Керіб», а в кінці бесіди сказав: «Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому його розумію я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!».