25 листопада, середа, Синій зал
25.11.2015
ЮВІЛЕЙ УКРАЇНСЬКОГО ФІЛЬМУ
З нагоди 25-річчя документальної стрічки «МАНДРИ В КРАЇНУ ЧАЯНОВА» («Царське полювання»)
Режисер Михайло Ткачук
Оператор Ігор Мамай
Композитор Валентин Сільвестров
Вступне слово кінознавця Вадима Скуратівського
Михайло Ткачук: Першу серйозну роботу мені довірив у 1989 році режисер Віктор Олендер, коли очолив студійне об’єднання «Відгук». Це був сценарій повнометражної науково-популярної стрічки про вченого-аграрника Олександра Чаянова, який загинув під час репресій 1937-го року. Є режисери, в доробку яких десятки фільмів про відомих, знакових для нашої культури персонажів, а мене цікавили так звані «білі плями», тобто матеріали ще недавно табуйовані або наскрізь сфальсифіковані. Олександр Чаянов – не тільки вчений, а й письменник, автор блискучих фантастичних повістей, з яких, як визнають історики, вийшов Булгаков як автор «Майстра і Маргарити». Тоді наша знімальна група вперше зустрілися з темою сталінських репресій. Тоді мене вразила Алма-Ата (там відбував своє заслання Чаянов), яку вдалося відкрити в архівних матеріалах 30-х років. Знайдені там кадри традиційного азійського соколиного полювання переплелися потім у стрічці з енкаведистським полюванням «червоних соколів» на мого героя в трагічному 37-му.
Вадим Скуратівський написав про той фільм: «Коли говорити про те, коли саме Михайло Ткачук здійснився на повну силу, то звичайно на порозі кінця 80-х – початку 90-х років. Ткачук зацікавився сюжетом Чаянова і зробив, на мою думку, один із найкращих неігрових фільмів останньої третини тепер уже минулого століття. Я дуже шаную його фільм «Мандри в країну Чаянова». Для мене це еталон жанру – тут йдеться про дуже високу драматургічну культуру, про операторську культуру. Цей фільм знімав оператор Ігор Мамай, – і головне – культура режисерська, яка виявляє в цьому самому явищі щось основоположне, щось абсолютне. І надзвичайно цікаво Михайло використав радянську кінохроніку 20-х і, особливо, 30-х років. Це краще, аніж у спеціальних художніх фільмах про ту епоху. Тобто, він вільно володіє естетикою того, що зазвичай вважається переважно документально-фіксаційним, а не спеціально-художнім, тобто естетикою документального кінематографа».
З інтерв’ю Ларисі Брюховецькій, «Кіно-Театр», 2007, №3
Початок о 18 годині