Нові ідоли – зі старих
23.07.2017
Сергій Тримбач, «Україна молода»
Із кожним роком усе очевиднішим є успіх українських фільмів на Одеському кінофестивалі. Успіх головним чином у молоді — журналістів, кіноманів, самих кінематографістів.
Дві речі здатні їх зворушити і навіть вразити до глибини душі — чесний, неупереджений погляд на реалії життя і мистецька винахідливість.
Скажімо, 4-хвилинну овацію викликав невеличкий фільм «Ленінопад» Світлани Шимко (Національний конкурс короткометражних стрічок).
Ну що б, здавалося, тут можна ще сказати про відоме всім явище з життя українського суспільства останніх років?..
Щось не так... Що не так?
А Шимко сказала! І показала — з візуальним блиском. Чого вартий тільки передфінальний кадр, у якому бачимо, як залізна голова колишнього вождя перетворюється у мартені на метал нового розливу. І далі ми бачимо, на що йде той метал — на нових ідолів, що займають місце старих комуністичних богів.
Ото вам і вся ціна так званої декомунізації,— замість справді потрібної деміфологізації. Бо нова влада потребує саме зміни богів і божків, аби і далі промивати і фільтрувати мізки мас. От про се й фільм, який починався нібито «за упокій» комуністичної міфології, а в підсумку обернувся доволі гострою критикою сучасних перемін. Які — і про це так само у фіналі стрічки — один до одного нагадують «пам’ятникопад» 1920-х років...
Фільм «Ржака» Дмитра Томашпольського — теж про проблему промивання тих самих мізків — чистою джерельною кінематографічною водичкою.
Головний герой стрічки — кінорежисер так званого артхаузного кіно, покликаного вести глядацькі маси у світлі духовнії висі. Тільки таке кіно нікому щось не потрібне, окрім самих діячів артхаузу. Тож з’являються люди цілком бандитської подоби, які режисера спонукають (головним чином побиттям і погрозами) негайно зняти не просто фільм смішний, а «ржачний», себто такий, щоби глядачі у залі іржали, ніби пересмішені коні...
Комедійна рефлексія на злободенному матеріалі — українські фільми у вітчизняних кінотеатрах йдуть без особливого успіху.
Сміховий рецепт розв’язання проблеми залучення мас до кінотеатральних залів, яких вочевидь мало (і про це йдеться в одному з фільмових епізодів), покликує інтерес і до того, яким буде успіх самої «Ржаки» у прокаті. Чекати доведеться до лютого наступного року...
Інший повнометражний ігровий фільм — «Припутні» Аркадія Непиталюка (Національний конкурс повнометражних фільмів) — напевно, що матиме менше проблем з аудиторією.
Власне, уже у попередній стрічці, короткометражній «Кров’янці», режисер довів свій безсумнівний і такий рідкісний нині талант комедіографа.
У новому фільмі маємо вже трагікомедію. Про сучасну провінцію (у повному сенсі цього слова), про українців, чий рівень культури (починаючи з мовної — тотальний і всепереможний суржик, з нецензурною лексикою вкупі) вражаюче низький.
Нетерпимість до ближнього свого покликує в пам’яті тіні Нечуєвих Кайдашів...
Не сумніваюся, знайдуться критики, які за тих українців образяться — мовляв, хіба ж так можна? Одначе, поза всяким сумнівом, Непиталюк є талановитим митцем, що знайшла свій матеріал і свою точку бачення світу.
У фільмі Томашпольського є промовисті репліки «Щось не так... Що не так?» Цей тривожний рефрен спостережено у багатьох фільмах із програми Одеського кінофестивалю...
Польоти... Не уві сні і не наяву
Свій погляд і у Валентина Васяновича, чия картина «Рівень чорного» змагалась у Міжнародному конкурсі.
Титульна назва стрічки є професійним терміном, який означає мінімальний рівень освітлення при відтворенні чорного в об’єкті. Хоча герой стрічки є фотографом, який здебільшого працює з великою кількістю світла та яскравим тлом для своїх манекенниць. Одначе те світло щось не досягає просторів його особистого життя.
Найближчі — батько й кіт — залишають Костю напередодні його 50-літнього ювілею. Як і подруга-стилістка. Пустка самітності покликує в ньому альпіністську жагу висоти, до якої він повсякчас готується. І яку долає в фіналі...
На диво чітка — концепційно — стрічка. Зроблена справді на мінімумі виразності, навіть без жодного слова.
У якомусь сенсі це перегук зі знаменитими «Польотами уві сні і наяву» Романа Балаяна. Тільки епоха зовсім інша, ніякої балаянівської чи феллініївської святковості, карнавальності (вона тільки в імітації) навколо. Лишається розраховувати тільки на інвестиції власної душі, на її розінтимлені ресурси. На свій талант жити, зрештою... Играть в игровые автоматы slotmasters-ua.com можно здесь.
Про талант жити і в картині «Стрімголов» Марини Степанської (Національний конкурс повнометражних фільмів).
Його центральний персонаж — 27-річний Антон (Андрій Селецький), який щойно вийшов із «психушки», де лікувався від наркозалежності й алкоголізму. Він обдарований музика, і саме талант, що живе в ньому, пригнічує інстинкти жити узвичаєним життям. До того ж — дід (Олег Мосійчук), який має над Антоном владу, часом репресивну.
Усе ж картина про шанс звільнитись від комплексів, шанс, який з’являється разом із Катею (Дарина Плахтій).
Актори на диво вільно почуваються у кадрі, хоча загалом тіло фільму є дещо розслабленим, як на нинішні часи. Схоже на давні фільми «шістдесятників», із їхньою довірою до людини і протистоянням реальності, що звикла впрягати людину в рабську збрую повсякденності.
Міжнародний конкурс на диво рівний.
У ньому я б виділив сербський фільм «Реквієм за пані Й.» Бояна Вулетіча (після смерті чоловіка героїня стрічки втрачає сенс жити і ціною великих зусиль, своїх і цілої сім’ї, повертає його) та надзвичайно тонку і зворушливу картину «Літо 1993-го» іспанки Карли Сімон. Остання вочевидь автобіографічна.
Так само про втрату — батьків, після чого 7-річна дівчинка мусить прищепити свою душу до іншого сімейного древа. Це вдається, зрештою.
Ресурси душі — як дитячої, так і дорослої, усе ж на диво безмежні...
А от ресурс фестивального часу лімітований. Уже суботнього вечора 22 липня Одеський кінофестиваль завершується — традиційною роздачею призів та оплесків, що переходять в овацію.
На фото: кадр із фільму «Стрімголов» Марини Степанської
Сергій Тримбач, «Україна молода», 21 липня 2017 року, №88