…Її і камера любила
21.03.2017
Сусанна Черненко
15 березня 2017 року у Синій залі Будинку кіно відбувся вечір пам’яті з нагоди 100-ліття від дня народження видатної нашої художниці Тетяни Яблонської.
Вів вечір з властивою йому ерудованістю кінознавець Сергій Тримбач. Донька Тетяни Нилівни художниця Гаяне Атоян розповіла про творчий характер матері, про її безкомпромісність, яка, траплялось, і «вилазила боком». Проте Нилівну, як прозивали Майстриню в її мистецькому колі, не зігнуло. Поет Іван Драч читав вірші, написані в майстерні художниці, коли вони працювали над спільним проектом. Книгою, яка за наказом «великих» ідеологів республіки УРСР була розбита вщент у матриці…
Гостям продемонстрували два фільми (короткий метр), де в ролі Тетяни Яблонської – Тетяна Яблонська. Перший, знятий у 1971 році, так і називався «Тетяна Яблонська». Виробництво «Київнаукфільм», режисер Лідія Островська. Оператор (до слова, талановитий) Еміль Анцис – у 1970-х виїхав до США. Другий – «Тетяна Яблонська. Натхнення самоти», виробництва 2008 року, знятий режисером Станіславом Сукненком для ТБ.
Чим же цікаві були ці фільми для шанувальників творчості Майстрині? Можливо, дистанцією в часі і просторі, яку здолала Тетяна Нилівна? Яблонська 70-х ХХ століття – стовідсоткова задіяність. У всіх творчих процесах своєї сфери. Неймовірна креативність. Ось про що перше кіно. Завершується воно дуже цікавою і символічною роботою художниці – картиною «Юність» (1969). Тут дозволю собі звернутись до фрагменту моєї бесіди з Тетяною Нилівною, яка відбулась у… 1997 році. Тоді широко святкувалось її 80-ліття. І в Національному художньому музеї України була виставка її творів «Вікна».
Отже, «Юність». Про неї так розповіла Тетяна Яблонська:
– Це сталося несподівано. Мене здивувало маленьке озерце, що якимось чином утворилось посеред, здавалося б, безкрайньої зеленої левади. Було щось таке, чого й досі не можу пояснити словами. Настільки воно незбагненне й таємниче. Я поставила свій етюдник і почала писати. Не знаю звідки взявся той юнак, що підійшов до нас з донькою. Він поцікавився, що це ми обидві пишемо, адже тут нічого привабливого немає. І раптом у якомусь ракурсі він неначе став перед моїми очима над цим озерцем. Я попросила його повернутись до мене спиною. Юнак стояв стрункий і такий несподіваний серед цього блакитно-зеленого простору. У мене виникло відчуття тривожної молодості, перед якою ще довгий і відкритий шлях. Вибір. Який він буде? «Можливо шедевр вийде!» – сказав тоді той юнак і пішов далі своїм шляхом… Ця картина чомусь викликає до себе підвищену цікавість у глядачів.
Як також розповідала Тетяна Нилівна, подивитись на неї приїжджав дзен-буддист з Японії. І тут, на моє бачення, є той цікавий факт, повз який не пройти. Коли прийшла до неї на бесіду, то перше, що кинулось в очі… книга на столі. «Ви вивчаєте дзен-буддизм?» – спитала.
– Так. За відчуттям він близький мені. У ньому знаходжу момент просвітлення й щастя злиття зі світом. Що дивовижно – цей момент може виникнути будь-де й будь-коли. Не потрібно ні молитись, ні годинами сидіти в позах чи монашествувати. Потрібно тільки відкрити душу. Думаю, що остання виставка – теж своєрідний дзен-буддизм. Бо кожна з робіт останніх років є щастям зануренням в природу. Це вище за поняття добра і зла.
У фільмі Станіслава Сукненка Тетяна Нилівна, яка пройшла через другий інфаркт, вже не надає коментарів. Та й пише лівою рукою. Але трудиться. І, гадаю, відповідь на це звучить у вище сказаному нею про цей її період: «Натхнення самоти». В кадрі на крупному плані просвітлене красиве обличчя. (Ну, не мені ж розказувати професіоналам, що від камери сутність людини не сховається). І рука чітко наносить на полотно мазок за мазком.
«Що Ви любите в літературі, поезії?» – питала у неї я.
– Люблю китайську та японську ранню поезію. Там природа натхненна. І я відчуваю живу душу в коливанні тростинки, падінні листочка, павутинці… Я тому вже нічого не боюся, бо відчуваю, що піду в природу…
Можливо, нині нам варто подивитись і на монументальне полотно раннього періоду творчості Тетяни Яблонської «Хліб» не як на визнаний твір соцреалізму? Можливо, це таки органічний вплив того ж дзен-буддизму? На жаль, спитати про це у самої Майстрині нереально. Звісно, у полі нашого буття. Але у минулому столітті вона прокоментувала цей свій твір так:
– Там краса природи перемогла. Я завжди любила пейзажі. Тоді вони були пов’язані з людьми. Тепер більше люблю чисту природу.
Звучало запитання про національність цієї нашої великої художниці. Сама вона вважала:
– Мій батько – білорус. Ми Яблонські. Село таке Яблонька – під Вітебськом є. Мати – росіянка.
А пішла Тетяна Яблонська в Природу України. Як цитувала Гаяне слова своєї матері: «Під подушечкою, на яку кладу голову – Україна». Втім, залишила нам свої вікна. І кожне таке вікно в світ має свій «невловимий фльор». Їй подобався цей вираз Іллі Рєпіна.
Я навмисне обходила всі звання та нагороди Майстрині. Однак погодьмось: вона справжня Народна художниця України. І таки реально лауреатка Шевченківської премії.
– Багато чого робилось, щоб примусити художника не бути самим собою, а прислужувати. Зняли з виставки, присвяченої ювілею Шевченка, мою картину «І спогади, і мрії» (нині вона відома як «Життя триває», 1971 рік). Був такий секретар ЦК КПУ Скоба. Прийшов на виставку і каже: «Цю картину зняти. Вона антирадянська. Тут розрив поколінь, що це за хата часів Шевченка? Хіба у нас котеджів нема? У що тут молодиця вдягнена, невже наша промисловість крепдешину не випускає? Чому вона сидить під старою хатою, неначе й десятирічки не закінчила?.. (…) Йому страшенно не подобалось, як я тримаюся. «Ви смілива жінка, – казав, – та у вас три доньки. Знаєте, яку я маю владу? Та я можу зробити з вами що завгодно!»
Я навела цей епізод з життя як Яблонської, так і країни з певним підтекстом. Про нього згадували на вечорі. Але… ніхто так і не міг пригадати імені того «просунутого знавця» мистецтва. (Авторка також). Проте трапився курйозний парадокс! Воно прозвучало, дякуючи тій, кого ганив, кому погрожував. Вона фактично дала йому друге життя! І як же актуально нині звучить перефразований голос з минулих часів: «З ким ви, нинішні «просунуті знавці»?..» Та хто і в якому контексті в недалекому майбутньому «обезсмертить» вже ваші імена?
А Тетяна Нилівна Яблонська таки Герой(іня) України!
І, як сказала в кулуарах заслужена художниця України Інна Биченкова, «…була прекрасною і доброю людиною».
На фото: картина Тетяни Яблонської «Юність», Національний художній музей України
Сусанна Черненко