«Заручники часу». Проекція на привид задзеркалля
19.11.2016
10 листопада 2016 року у Синій залі Будинку кіно було відзначено 15-літній ювілей українського фільму «Заручники часу». Подаємо статтю кінознавиці, члена НСКУ Сусанни Черненко про художню стрічку та її актуальні виміри.
Сусанна Черненко, кінознавиця
Саме влучно вибрана назва для історії, розказаної у фільмі «Заручники часу», 15-ти річчя якої відзначалось нещодавно, і спонукало на проекцію в сьогодні. Зокрема за боротьбу в ефірі під назвою «Процент частки україномовних пісень». Проект не новий, якщо зазирнути у недавнє минуле, коли йшлося про озвучення фільмів українською. Невже тоді не йшлося, мовляв, люди не будуть дивитися, озвучка буде поганою, наші актори… Коротше «відмінники – заручники часу» тоді не виграли битву у «прогресорів-двієчників».
А загалом, як не банально, у пастку заручників часу потрапляли в усі як времена, так і часи. Сам же фільм знято за сценарієм Валерія Степаняна режисерами Нікітою Івановим та Володимиром Артеменком, який практикував у документалістиці, як і оператор Віктор Демський. Можливо саме це і структурує документальну поетику цієї кіноісторії.
Сюжет побудований на історії кохання двох підлітків-сиріт з дитбудинку 50-х ХХ століття. Батьки їх загинули у котлі довготривалих репресій. Проте підліткове кохання стало сильнішим за вже ті репресії, яким вони піддавались у дитбудинку, і вилилось у велику любов на все життя. До того ж вони вдочерили дівчинку. За сюжетом вона доросла, одружена, вдячна і розповідає про пригоди своїх батьків у лігві большевиків. Тобто як ті вирвались із заручників часу, не дозволивши тому примусити їх грати за його правилами.
Головний вектор цієї історії тримається на трьох (з половиною) основних фігурах, які й зіграли головну роль у житті підлітків Едгара та Христини. (Цікава аналогія з фільмом «Едгар і Крістіна» (Ризька кіностудія, 1966), де у своєму варіанті у ХІХ ст. відбувається подібна історія втечі з заручників традицій того часу).
Перша позитивна постать – Дід. З цим духовним навантаженням майстерно справився безпрограшний актор Армен Джигарханян.
Друга постать – Проста Сільська Жінка, яка рятує підлітка від погоні енкаведистів в електричці. Тут блиснула своєю характерністю киянка, актриса Тамара Яценко.
Щодо третьої фігури, яка уособлює тих, хто не лише став заручником часу, а й бере у заручники, то ним є красень-енкаведист Майор. У цій негативній за сюжетом ролі фактурно показався актор з позитивною привабливістю Віктор Степанов. Саме така переакцентація іміджевих природних даних Віктора Степанова спрацювала на модель «гвинтик системи», що нав’язала Майору гру за її правилами.
І нарешті Половина-піонерка – донька Простої Жінки, яка готова здати Едгара енкаведистам. Отже, під одним дахом є те, що традиційно означається як добро і зло. Адже юна піонерка є потенційною заручницею того часу, з якого може й не вийти.
Фільм двомовний. 1950-ті у ньому ведуть діалог російською. Сучасність – мовою держави, в якій діють і живуть. Така собі нині й у нас своєрідна проекція як комбінована зйомка.
А щодо всіх розмов, опитувань, суперечок тощо з приводу квот (не квот), то тут нехай прозвучить класик, з котрого так і не поталанило зробити заручника часу в якому жив. (Як відомо: «Класика модна завжди»).
«Народ, що не розуміє сили й значення рідної мови й не працює для збільшення культури її, не скоро стане свідомою нацією й не стоїть на дорозі до державності» (Іван Огієнко).
Сусанна Черненко