Безкінечний Хуцієв
04.10.2015
Голова Національної спілки кінематографістів України, кінознавець Сергій Тримбач – на 90-річчя Марлена Хуцієва, що його видатний кінорежисер відзначає 4 жовтня 2015 року.
Усе життя людей мого покоління пов’язане з Марленом Хуцієвим. Хоча «Весну на Зарічній вулиці» я побачив не тоді, коли вона вийшла на екрани, а пізніше, десь у середині 60-х. Мені було років 13-14, і з тих пір переглядав її безкінечну кількість разів. Одна з причин – це про моїх батьків, це їх світогляд, їх лірична залюбленість у світ, особлива інтонація. Учителька Таня Левченко так схожа на мою маму, випускницю культ-освітнього училища, – та ж серйозність і той же наїв, і неповторний жіночий шарм тієї епохи, коли війна одійшла, і Сталін пішов, і людські почуття повертали собі суверенність і справжність.
А Федір Василя Шукшина (у «Двох Федорах») – це вочевидь (для мене) мій батько. Зокрема, в манері спілкування з малим Федором… І він же, батько мій, у Володі Яковенку (Петро Тодоровський) у картині «Был месяц май» – вражаюча свобода самовираження посеред життя, що тотально не стикується з проявами особистого.
«Застава Ильича» та «Июльский дождь» дозволили мені і моїм ровесникам відрефлектувати своє світобачення і світовідчуття, в якому романтична складова множилась на реальні дотики-опіки до реальності.
А «Послесловие» – загадковим чином це я і мій тесть, Микита Шумило: наші стосунки у рамі життєвих реалій. Як він міг знати? А просто, мабуть, – Хуцієв прозирає глибинні шари життєвих потоків, там, де ми усі схожі одне на одного.
Цього року я знову переглянув фільм «Безкінечність» 1991 року. Злам епох, злам почуттів – так воно було, і так є, і так буде ще за нашого життя…
Сам Марлен Мартинович такий – в ньому життя виявляється повсякчас у найтонших речах. Кіно грубуватіша матерія, й відтак не дивно, що так важко і так довго він робить свої фільми. Особливо ж останню за ліком, яка все не завершується – «Навечерие», про стосунки Льва Толстого і Антона Чехова.
За кожної зустрічі з Хуцієвим запитую, коли ж буде картина? «Сережа, ты странный вопрос задаешь… Понимаешь, деньги пришли, сняли немного, и все, нет их. Ждем, когда еще появятся…» Ніякої засмути – бо ж головне, жити в кіно, а форми того життя не надто важливі. Фільм все одно народиться, він уже є, я належу до тих щасливчиків, які бачили його передфінальну версію.
Живий класик – класик, і живий, можна доторкнутись, вступити в бесіду, – а відсторонений від кліше, власних образів і образків. І разом з тим оповідки про минуле – давнє й близьке – з нього витікають щедрими історіями. Це одне із моїх щасть у житті – знайомство з Марленом Мартиновичем. Остання зустріч з ним подарувала… вірш. «Сережа, – урочисто звернувся до мене, – я сочинил про тебя стихотворение. – Боже, неужели? – Да, только ты извини – очень короткое. Но зато оно на украинском языке. – И где оно? – Да вот: «Ось бач – іде Тримбач!» Каково? – От вас это как орден!»
Так важливо, що він є, Марлен Хуцієв. Йому сьогодні – 90, замало не століття. Це його століття. Він його увібрав у себе, всотав, влив в екранні міхи. І ми п’ємо той трунок, п’яніючи од відчуття дива: мистецтво і реальність зливаються в одне ціле. Так є, так переконав мене Марлен Мартинович – що життя це і є мистецтво, а мистецтво – це життя. Як здорово, що він мене заразив цією філософією. З цим можна жити довго – до ста літ і більше.
Сергій Тримбач