Наталя Соболева: Щороку у цей день я згадую, яким болем переповнена історія України
24.08.2024
Наталя Соболєва
НСКУ, президент громадської організації "Перезавантаження"
Я думаю про те, що українців відлучали від свого так грамотно і довго, що очікувати масштабної самосвідомості не доводиться. Не знаючи свого роду, не буде можливості пишатися собою.
Дуже легко відмовляється від своєї національності простолюдин. Людина думаюча прагне відчуття своєї культури у першу чергу, відчуття Себе в цій культурі та ментальності, а потім і в інших культурах, бо взаємозв’язки – це теж дуже цікава штука. Тому треба думати, занурюватись в століття, розшукувати для себе джерела і … було б бажання.
А потім ти раптом виявляєш речі, які тебе вражають і йдеш далі і ось вже історія твого роду починає розкривати свої таємниці. І ти закохуєшся в свою Україну, бо не можна не закохатись у настільки своєрідну, настільки специфічну культуру, яка і увібрала і подарувала дуже багато. 11 століття, 14 століття, 16-те зі спалахом філософів та напрямків, де можна прослідкувати типові, саме українські риси та узнати себе в них. Такі відкриття дорого коштують. Відкрити для себе ідеї київського гуманізма, українське барокко, український неокласицизм, розкішні події в українській культурі в 20-х роках минулого століття. Але… Імена тих, хто закладав основи української незалежності і культури мало хто знає. Їх немає в підручниках. Наші діти приносять зі школи таке, що за голову хапаєшся. І в журналах немає того, що викликало б захопленість видатними українцями, які стали пам’ятниками, але не стали лідерами думок.
І все ж таки, концентрація подій за 33 роки неймовірна.
І я згадую величні події, що відбулись вже на моїй пам’яті і щаслива, що змогла брати участь в них. Коли йшла зовсім юною у процесії перепоховання Стуса, Литвина і Тихого і вперше відчувала те неймовірне піднесення, коли товаришувала з поетами, з якими було не можна навіть стояти поруч, коли працювала на українському радіо українською мовою (коли навкруги лилась інша), коли бачила з’єднані руки Живого ланцюга, коли Українська РСР стала Україною, коли в самому серці Києва студенти розбили біле наметове містечко (чомусь залишилось в пам’яті все біле, хоча, звісно, там були й інші кольори), коли Левко Лук’яненко підлітав до неба на руках своїх соратників, коли була запроваджена наша українська гривня, коли точились суперечки навкруги щодо гімну і тризубу (і це була небайдужість).
А слово – президент України – яким воно здавалося чарівним. А поява Любомира Гузара, який вражав своїми проповідями. А гордість за Мотор Січ, за Могилянку, за озвучку Альфа, за Мрію… А скільки ще всього було за ці 33 роки. 33 роки закладений фундамент для визнання юридичного суверенітету України в світі, для законодавчої бази всередині країни, але не все так добре в нашій хаті. Не прибрано тут, не доведено до ладу і діти ходять куди хочуть і сусід не дає жити. Але найстрашніше для мене, що навіть під час кривавих подій деякі люди так і не зрозуміли, навіщо їм треба чітко визначитись і тримати свою позицію.
Зі святом! Цінуйте свою країну, борітесь за неї, за себе, за свій рід, за тих, хто створював цю країну ціною свого життя.
Напишіть, будь ласка, що вам запам’яталося з цих 33-х років. Спогади нас об’єднують)) На фото - картина Олександра Охапкіна
https://www.facebook.com/photo?fbid=8033253340093979&set=a.208721189213939