«ДОСЛУХАЙСЯ ГОЛОСУ ЯНГОЛА, ЩО СИДИТЬ У ТЕБЕ НА ПЛЕЧІ…»
30.07.2024
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Таким був заповіт Учителя своєму учневі. Учителем був кінорежисер Леонід Осика, учнем – ОЛЕСЬ САНІН, у якого сьогодні, 30 липня, День народження.
Олесю, вітаю якнайсердечніше! Я не означив Вас як кінорежисера, бо Ви є людина універсальних талантів – режисура є лишень одним із майданчиків, який топчуть Ваші ноги. Ваш найновіший фільм, «ДОВБУШ», це і демонструє: справді сучасна режисура, тут Ви є творцем усього екранного всесвіту. Дивовижної постановочної складності, дивовижної сили пластики (Сергій Михальчук!), дивовижної світоглядної складності і глибини…
Одначе сьогодні мені хочеться рекомендувати прихильникам Вашого таланту переглянути Вашу стрічку, якій минає 25 літ від дня народження. Це – «ГРІХ» («Укркінохроніка», 1999). Мені надзвичайно подобається цей фільм – подобався тоді, коли я побачив його уперше, і тепер, через роки. Це картина – своєрідне філософське есе: про трагізм художнього пізнання реальності. Ви, разом із знімальною групою, приїхали в Русин, село Василя Стефаника, аби показати землякам великого письменника фільм свого учителя, Леоніда Осики, «КАМІННИЙ ХРЕСТ» (1968). За кіномеханіка – Іван Дідух, так, повний тезко героя Стефаникової новели і фільму Осики. Така собі еманація першопочаткового Дідуха, це ж його очі, це ж його очима ми прозираємо сей фрагмент життя.
Одначе ж не тільки очима Дідуха... Нам запропоновано подивитися фільм очима й інших його героїв. Кінець ХХ століття виявляється точно відримований з його початком: обличчя, спосіб думання і почування, особливий чуттєвий зв’язок із землею, що тримає тебе на сім світі. І – яка фотографія! Які обличчя, які пейзажі, який космос, у якому живуть і який творять от сі люди. Яких так здорово відчував і розумів Стефаник, за ним Осика, а далі й Ви, разом із Сергієм Михальчуком.
І – щонайточніше: це життя відтворюється – щодень, щогодини! – як певний ритуал; це просто здорово ухоплено у картині «Гріх». Похорон чи весілля – життя є театр вселенський, де у кожного своя роль і свій початок та кінець. Й відтак це кіно не просто Поетичне, а Міфопоетичне! Бо той самий щодень твориться великий Міф про космос цього життя. Міф, у якому тісно сплетено реальне і фантастичне, суб’єктивне чуття і криголамна важкість об’єктивно існуючого.
«Гріх» - бо Леонід Осика і поставив свій фільм, власне його другу частину, як обрядове поминання за душами тих, хто полишив рідну, згорьовану землю і полинув у засвіти заокеанські. Священик відмовився брати гріх за ведення цього обряду, його, той гріх, прийняв на себе Осика. Що, можливо, озвалося, у фіналі його життя, страшними хворобами. І – мовчанкою.
Так реальність фільму злилася з реаліями життя. Фантастичними, насправді. Невидимими і непочутими. Тільки мистецтво уміє випрозорити оті невидимі картини (райські чи пекельні), може примусити нас вигострити слух задля того, аби почути.
Ціна тому пізнанню буває, і незрідка, трагічно важкою. Художник покладає своє життя, аби ми, люди і людство, ставали зрячішими, мудрішими. Та як же часто нас одвідує відчуття того, що світ людський не міняється.
Дякую за цей фільм, Олесю! 25 літ йому – він став ще глибшим і ваговитішим. Янгол, котрий сидить на Вашому плечі, пам’ятає все. Леоніда Осику, Вашого вчителя, у першу, можливо, чергу… Бо ж саме він його до Вас прикликав...
Посилання на фільм «Гріх»: