Про зустріч в Будинку кіно НСКУ з кінорежисером Мстиславом Черновим
21.04.2024
Valeria Ivanenko
продюсер, режисер
голова комісії з інформаційної політики НСКУ
З ним дуже приємно спілкуватись. Впевненність, що Мстислав Чернов людина сувора, або навіть похмура розвіялось в першу ж секунду зустрічи на порозі Будинку кіно. Його чарівна відкрита посмішка підкуповує своєю щирістю. Та й подальше спілкування подарувало купу приємних вражень і, звичайно, дуже цікавої інформації.
У вщент заповненій Синій залі було приємно спостерігати за тим, з якою увагою Мстислав ставився до запитань, що сипалися, як із рогу достатку і з якою готовністю та повагою відповідав на кожне. Потім була черга з бажаючих сфотографуватися з оскароносним режисером, що знову-таки сприймалось з розумінням і доброзичливістю…
Я впевнена, що ця суботня зустріч була корисна для кожного присутнього, бо наочно демонструвала цінність притаманного Мстиславу, поважного, дбайливого ставлення до людини, як в залі Будинку кіно так і під обстрілами в оточенному Маріуполі….
Зізнаюсь, що тільки вчора ввечорі, вже після нашого знайомства з Мстиславом, я подивилась фільм «20 днів у Маріуполі». Не могла, ніяк не наважувалась це зробити раніше, бо в Маріку загинули дуже близьки для мене люди. Загинули страшною смертю. В їх числі і двоє зовсім маленьких хлопчиків…
Ні, фільм не став для мене одкровенням, бо багато чого з відзнятого ми всі бачили в коротких сюжетах новин в страшні дні початку великого вторгнення, вперше усвідомлюючи жах того, що сталося.…
Але півтори години сконцентрованого болю, імена і історії приречених людей, немов наблизили кожного з них, дали час і змогу доторкнутись до їхнього відчаю, який мов електричний струм бив і бив по моєму серцю. Тепер я знаю про те, що герої фільму робили в останні хвилини перед тим, як… Підлітки грали в футбол… А ось батько кричить над скривавленим тілом: «Сыночек мой!» Я тепер знаю про що благала та вагітна жінка на ношах, кадри з якою вразили весь світ. Вона просила щоб її вбили, бо відчувала, що дитина, яку вона носила в собі, вже загинула… Тепер я про це знаю і ніколи не зможу забути…
Гостре співчуття до кожного, кого скалічила, вбила ця війна заповнили болем душу і вилилось через край пекучими сльозами…
А потім я довго сиділа в темряві. Сиділа і думала про тих, кого щойно бачила. Що з ними? Де вони? Де та маленька дівчинка, яка не хотіла вмирати? Згадала слова Мстислава, який сказав, що з тими хто вижив і вибрався він підтримує стосунки... Хто вижив… Як страшно звучать ці слова… Двадцять перше сторіччя. Центр Європи…
«20 днів у Маріуполі» - це приклад справжнього мистецтва, бо хоча страждання і очищує душу людини, мистецтво ніколи не кличе нас страждати. Мистецтво завжди вчить нас співчуттю, адже лише здатність відчувати чужий біль, як свій і робить нас людьми…
Дякую, Мстиславе, Євген та Василиса. Дякую Associated Press та Frontline.
---------------------------------- І ще кілька слів про суботню зустріч, адже Мстислав прийшов в Будинок кіно не один. На стільчику біля виходу із зали скромно сиділа молода чарівна жінка на ім'я Хлоя Джао. Так, так, та сама Хлоя Джао - сценарист, монтажер, режисерка та продюсерка знаменитого фільму «Земля кочівників», який на 93-й церемонії премії «Оскар» переміг у шести номінацях, у тому числі: «Найкращий фільм» та «Найкраща режисура». Хлоя Джао тоді стала другою жінкою-режисером в історії, яка отримала цю нагороду. Є у її скарбничці і Золотий Лев, і Золотий глобус і головний приз Венеційського фестивалю…. Але ніякої зірковості в спілкуванні, в чому вони дуже схожі з Мстиславом…
Ми ще довго спілкувались, сидячи вже п'ятьох за кавою, в затишному кабінеті Голови Національної спілки кінематографістів України Сергія Борденюка і я відчувала щиру вдячність за ті почуття, які подарувала довга суботня зустріч з двома такими незірковими оскароносними режисерами. Нехай вам щастить в усьому, дорогі Хлоя і Мстислав, – талановиті достойні люди, які відчувають чужий біль, як свій…