Сергій Параджанов у контексті світового кіно
10.01.2024
Журнал "Кіно-Театр"
Про Сергія Параджанова знято чимало фільмів, написано чимало – і в Україні, і за кордоном – книги про нього та його фільми вийшли у Польщі, Франції, США та інших країнах. З нагоди 100-річного ювілею дослідники розглядають його творчість в контексті таких режисерів, як П'єр Паоло Пазоліні. Федеріко Фелліні, Олівейри, Пабста, Стенлі Кубрика. Потрібно було чимало часу, щоб дослідники наблизилися до його оригінальних фільмів і почали шукати відповідні аналогії, вписувати його у контекст світового кіно. Це те, що вже давно мали б робити українські кінознавці, адже Сергій Параджанов вивів мову кіно з традиційної оповідної жанрової площини в іншу, якій можна давати різноманітні назви: світ поетичний, насичений метафорами і традиційною культурою жителів Карпат чи Кавказу, водночас світ містичний і загадковий, в якому неймовірна щільність різнорідних предметів реальності, творів старовини. Саме тому деякі дослідники наголошують на архаїчному характері параджановської творчості. А через його інтерес до світу мистецьких предметів називають його колекціонером.
Автор монографії «Кіно Сергія Параджанова» Джеймс Стеффен стверджує, що «живописна картина стала його основною технікою». Власне, про це говорив і сам кінорежисер. Не забуваймо, що він був і художником, коли не мав можливості творити, готував колажі, нерідко трансформуючи в нову якість твори доби італійського Відродження.
Сергій Параджанов і як митець, і як особистість – постать унікальна. З якої б точки зору ми не розглядали – з мистецької, кінематографічної, національної чи політичної. Все унікальне. Згадуючи зарубіжних дослідників, ми торкнулися мистецької, його естетичної своєрідності, його стилю і кіномови, яку він творив сміливо, незважаючи на усталені правила. З точки зору кінематографічної він не вписувався у прийняті канони.
Працюючи після закінчення ВДІКу з 1952 року на Київській кіностудії, він спільно з Яковом Базеляном ставить фільм за казкою Еміліана Букова «Андрієш». Його вабила умовність казки, він прагнув передати боротьбу світла з темними силами через персонажів, але стилістика тих тоталітарних часів тиснула і твір не можна вважати вдалим. Після цього 4 роки безробіття, Параджанов пише листи в редакції та в інстанції – і нарешті 1958 року йому дають роботу, він ставить фільми «Перший парубок», «Українську рапсодію» і «Квітку на камені». Це знову-таки пересічні роботи, їх би не згадували, якби це не були стрічки Параджанова. І раптом – такий прорив. «Тіні забутих предків». Це випадковість чи закономірність? І одне, і друге. Такого, як ми знаємо, Параджанова могло б не відбутися, якби донька Михайла Коцюбинського не зініціювала екранізацію «Тіней забутих предків». Параджанов усвідомив, що доля дає йому шанс. Оскільки був обізнаний з мистецьким середовищем Києва й України, він обирає талановитих молодих людей – Г. Якутовича, Ю. Іллєнка М. Скорика, націлених на новаторство, на пошук і втілення, того, чого у світовому кіно ще не було. Розкута камера, гуцульська автентика, обізнаність Якутовича з мистецтвом цього краю і ретельне вивчення його Параджановим, а також чудові актори й Іван Миколайчук як виконавецю головної ролі.
Грузинські кінематографісти стверджують, що Параджанов не був дисидентом. Він жив у Тбілісі після в’язниці. Був комунікабельний, вони його обожнювали.
А в Україні в 1960-х, у час відлиги, він був у вирі подій. Із середовища, яке творило мистецьке життя й атмосферу свободи, частина трансформувалася у дисиденство. Фільм «Тіні забутих предків» мимоволі опинився у центрі протестного руху, тому що саме на його прем’єрі Іван Дзюба зі сцени оголосив про арешти української інтелігенції. І оскільки Параджанов дружив із Дзюбою і саме цей літератрознавець написав одну з перших ґрунтовних рецензії на фільм «Тіні», надруковану в журналі «Искусство кино». Тому після цього публічного протесту й Дзюбі перекрили кисень. Параджанову заборонили знімати в Україні, відкинули його власний сценарій «Київські фрески» та сценарій «Інтермеццо» за М. Коцюбинським. Врешті це закінчилося його арештом, судом і ув’язненням.
І тут слід знову згадати про європейський контекст. Зарубіжні кінематографісти писали колективні листи владі СРСР, вимагаючи його звільнення. Врешті, Луї Арагону вдалося попросити Брежнєва – і Параджанова звільнили на рік раніше. Та йому не дозволили жити в Україні. Параджанов – особистість незалежна і вільна, він є прикладом відданості мистецтву кіно.
Лариса Брюховецька
Фото:
С. Параджанов знімає «Київські фрески».
С. Параджанов і голова Держкіно України Святослав Іванов.