ІРИНА… ПЕЧАЛЬ…
03.01.2024
Sergiy Trymbach
НСКУ, Українська кіноакадемія
Нас полишає талановита художниця, режисер анімаційного кіно ІРИНА СМИРНОВА (24.03. 1951 - 1.01. 2024). Ми зустрічали Новий рік і не підозрювали, що у ті самі хвилини Іра вже прямувала до узбережжя Стікса… Вона і цю мандрівку неодмінно промалює на екранах своєї пам’яті, бо ж так звикла: увесь навколишній світ обертати у пластику, у перепади кольору, у тембральне звучання чорно-білих профілів.
Я навіть не підозрював, що ми ровесники - думав, років на п'ятнадцять молодша. Яскрава краса, неспішна непоспішність існування у часі і просторі, якась осіння жіноча печаль в очах… І - Недорканість, як на чорно-білій графіці її малюнку (див. фото), такому колюче-біографічному. Хоч і мало я знав Ірину, одначе ж було цілковите враження глибини її людського і власне мистецького космосу. Звідти й печаль, бо так багато незреалізованого, недопочутого, не оконтуреного.
рина закінчила Київський художній інститут, ще зовсім молодою прийшла в об’єднання мультиплікації студії «Київнаукфільм» (у 1991-му об’єднання стане самостійною кіностудією «Укранімафільм»). Працювала художником, художником-постановником. Серед найвідоміших її робіт - двосерійна картина за мотивами творів Льюїса Керолла «Аліса в країні чудес» та «Аліса у Задзеркаллі» (1981-82) Євгена Пружанського, де 30-річна Ірина працювала на рівних з Генріхом Уманським, супердосвідченим художником. Досі видається, що Аліса до певної міри автобіографічний персонаж, що саме такою і була Ірина: наївною, надзвичайно допитливою, граціозною…
Та мріялось про режисуру. І з постанням «Укранімафільму» мрії почали здійснюватись. Фільми пішли один за одним - «Коли я був жабою» (1992), «Лялька» (1994), «Коза-дереза» (1995), «Пісня про сирний дух» (1997). І в кожному з них Ірина працювала і художником-постановником. Найбільше мені подобається «Коза-Дереза», за українською народною казкою. Так звана техніка анімованого живопису: малюнок масляними фарбами на склі. Фарби ті рухливі, ніби ртуть, щосекунди трансформуються у нові конфігурації, щораз оживають новими кольоровими сполуками. Коза-Дереза тут у примхливо вигадливих композиціях, які справді в традиціях - народних й водночас авангардових. Так, традиції народного живопису в отакій суто кінематографічній інтерпретації!
Ірина вочевидь сама рухалась - по висхідній. Та потім - драматичні часи. Коли з’ясувалось - кіно новій українській владі виявилось чомусь не потрібним. З анімаційним кіно включно. Ні, щось робилось, Іра пішла працювати на приватну студію «Борисфен» - супервайзером по кольору. Багато малювала, її малюнки (а бачив я тільки мізерну частину їх) видавались таким собі щоденником життя-буття. Була незмінним учасником фестивалю анімаційного кіно «Крок», чудесним карнавалом талантів, на якому Іра ніяк не губилась…
Останні два роки - суцільні хвороби. Знаю, боролась з ними, у тому числі й швидким малюнком: згиньте, демони, згиньте… Усе ж догнали, на порозі нового року. Летить тепер її душа стрімголов у незвіданий простір, як от на малюнку «Невідомість» (див. фото) - листя, що полишило родинне дерево, й куди-но тепер? Летить, неначе її Аліса - у Країну чудес. Там ми її колись і знайдемо…
То ж Іро, ми не прощаємось! Спасибі за високий труд, за чесно й талановито прожите життя у мистецтві! Тільки як жаль, до сліз… Яка красива людина, прекрасна жінка, художник!
На фото: Ірина Смирнова та її малюнки: «Дякую», «Недоторканність», «Невідомість».
Див. фільм «Коза-Дереза»: https://www.youtube.com/watch?v=IzDX62N6UlY&t=500s