ПРАВДИВІ МІФИ СЕРГІЯ ПАРАДЖАНОВА
27.12.2023
Андрій Топачевський
лауреат премії імені В’ячеслава Чорновола,заслужений діяч мистецтв України
Народжений у Грузії, він упокоївся у Вірменії. А свій талант присвятив Україні, серцем і душею завжди був з нами. За рік, у 2024-му, відзначимо річницю славного на весь світ фільму “Тіні забутих предків”... У 1965—67 роках фільм зібрав небувалий в історії радянського кіно урожай міжнародних нагород, про які сам режисер нерідко довідувався лише за кілька років. І то — не через власну байдужість до слави: медалі, призи та дипломи осідали у Білокам’яній; звідти до Києва надходили тільки “тривожні сигнали” про націоналістичність “Тіней”. Не дізнався і про офіційне визнання своєї творчості в Україні. Як це сталося з багатьма іншими патріотами, влада суща визнала його лише посмертно. У 1990 р. Параджанову присвоїли почесне звання Народного артиста, у 1991-му — Державну премію України ім. Т. Шевченка (разом з оператором Юрієм Іллєнком, актрисою Ларисою Кадочниковою, художником Георгієм Якутовичем — хвала Богу, за їхнього життя).
Прем’єра “Тіней” в київському кінотеатрі “Україна” у вересні 1965 року несподівано для багатьох присутніх (але не самого режисера) стала нечуваним у ті роки дійством. З протестом проти переслідування і арештів української інтелігенції виступили Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус; на знак підтримки протестувальників глядачі встали зі своїх місць... Ця історична подія природно увійшла до творчої біографії Сергія Параджанова, вирішально вплинувши на його світобачення.
Життєпис Параджанова, це — страдницький шлях; при цьому його життєлюбність не дозволяє зробити історичне порівняння з мучениками. Від згаданих подій на прем’єрі у вересні 1965 року він став іншою людиною, хоча від самого початку праці над “Тінями” почалася реалізація величезного потенціалу особистості Сергія Параджанова. Цьому сприяли дивовижні події, коли відповідні митці зустрілися за відповідних обставин. Крім самого Параджанова, це — письменник Іван Чендей, оператор Юрій Іллєнко, художник Георгій Якутович, композитор Мирослав Скорик, актори Іван Миколайчук та Лариса Кадочникова, консультант з фольклору та етнографії, живописець Федір Манайло та інші — стільки однодумців опинилися разом! Та, мабуть, визначальним чинником стала сама Гуцульщина з її людьми, що нікого і нічого не зображували, а просто були самі собою.
Фільм довго не виходив на “великий екран” через різні зауваги і закиди з боку кіноначальства, аж до згаданої прем’єри у 1965-му. До неї Параджанов був готовий, більше того — фактично став режисером цієї історичної події! Був ніби екзотичний птах, що залетів до суворого лісу, якоїсь ідеологічної “тайги”. Ображався на звичайних обивателів, якими були мало не всі радянські митці, не кажучи вже про функціонерів. Скажімо, керівники кіностудії ім. О. Довженка, як апологети посередності, щиро вважали, що якби Параджанов не “видрючувався”, то робив би прості, якісні, “прохідні”
2
фільми, і кожен з учасників цього банального процесу діставав би свою частку від держави. А він жадав, щоб його терпіли і навіть цінували за вибрики, як свого часу цінували Малевича, Врубеля, Сальватора Далі. І коли стикався з нерозумінням і ворожістю, навіть — у випадку звичайної байдужості — вигадливо, різноманітно, але завжди щиро — ображався. Ці почуття виливалися у протест; звідси, мабуть, його епатажні вчинки, намагання привернути увагу, навіть — самозвинувачення у нетрадиційній орієнтації. І виступи проти обмежень усіх можливих і неможливих свобод. Якби роздратовані ворони не клювали яскравого птаха, що залетів до зграї сірих горобців, то якось би ужився, пристосувався. Принаймні, доводячи різним посередностям, що він теж соцреаліст, хоча й — у творчому пошуку. Тривалий час (за влади П.Ю. Шелеста) так і було. Начальство кіношне його не кривдило, партійне — терпіло, КДБ пильно стежив, як за усіма. Аж тільки коли хтось “настукав”, його викликали — і не до інструктора чи зав. сектора, а до самого Шелеста! Як це було, розповідають по-різному, але завжди згадують проміжний “хеппі-енд” — щасливий фінал, хоч і тимчасовий. Бо наслідок був дещо несподіваний: вказівка від “самого”... “Готувався Сергій Йосипович іти у грізну тоді установу не без душевного трепету, готовий до найгіршого”, — писав Леонід Череватенко (“Сергій Параджанов. Злет, трагедія, вічність”. К., 1994). — А вийшов із ЦК задоволений — мало не задушевним приятелем першого секретаря. Це було як чудо. “Що ти утнув там?” — “А нічого, — відповідав він з удаваною байдужістю. — Він мене зустрів набурмосений, запитав: “Ви з чим до мене прийшли?” А я йому: “З ніжністю. Вам же нудно сидіти в цьому великому і порожньому кабінеті, і я хочу вам добре слово сказати”... Ще кажуть — ніби, розповідаючи про це, Параджанов плакав, зворушений, що у тій суворій установі він зустрів не погрози, а співчуття. Своїм артистизмом прихиляв до себе навіть супротивників. “Зняти обмеження. Дати можливість працювати”, — наказав Шелест.
3
Та, за всіх умов, чекали від митців не новаторства, не пошуків і втілення нових форм і сенсів, а пристосування до офіційної концепції “соціалістичного реалізму”. Не уявляючи, що саме окреслює ця формула, але майстра — літератора, художника, актора, режисера — заганяли у рамки, звичні і зрозумілі для партійного керівництва, що не бачило різниці між мистецтвом і політичною пропагандою. Тому й Параджанова, як інших яскравих режисерів, прагнули запхати до “покрустового ложа” сірого соцреалізму. Парадокс полягав ще й у тому, що самим митцям доводилося виправдовуватися, доводячи, ніби вони працюють саме у цих рамках, дозволяючи собі деяку метафоричну барвистість, етнографізм, психологізм. Власне, звідси і виник термін “Українське поетичне кіно”. Параджанов з однодумцями переросли попередників, невимушено вийшовши за рамки дозволеного.
Останнім аргументом влади, у цьому випадку — партійно-кіношного керівництва — було те, що виробництво фільмів фінансувала держава. Мовляв, танцює той, хто замовляє музику. Але оскільки приватних джерел
3 грошових надходжень тоді не було, то й дорікання у марнотратстві не досягали мети.
Що ж до Параджанова, то він, як син антиквара, розумівся на красивих речах і знав їхню справжню ціну. В його особі зустрілися якості, що, здавалося б, не поєднуються. Любив придбавати, але ще більше — дарувати друзям, а часом — ледве знайомим. Тому, то — розкошував, то — голодував. Жив “часом з квасом, а порою — з водою”. Суперечливість його особистості сприяла міфологізації Параджанова за спогадами сучасників... Усебічність, суперечливість, власне — синкретичну широчінь Параджанова бачимо у його професійності, яку неможливо відокремити від захоплень. Крім режисури — малюванням, акторством, утопічним фантазуванням, друзями. Це і є синкретизм, або поєднання того, що не поєднується за звичайних умов (чи у пересічних особах). Винахідливі, дотепні, шаржовані, веселі й трагічні малюнки і колажі, підписані характерною ренесансною монограмою “СП”, створені на волі й в ув’язненні, особливо виразно підкреслюють його індивідуальність, як один з актів неповторного “Театру Параджанова”, як частина його правдивого міфу. Власне, міф і створює образ героя, що залишається в Історії. За спогадами приятеля Параджанова, видатного режисера Олександра Муратова (“Розчахнута брама”. К., 2005), “Сергій нічого не вигадував, а просто так мислив. Тим, хто йому не вірив, сумно казав: “Знаєш, за що я тебе не люблю? З тобою нецікаво!” А хто не розумів, тим ще додавав — мовляв, якби всі його розуміли, то який би з нього був геній... У цьому, вважає Муратов, не було зверхності, бо Параджанов завжди величав геніями усіх яскравих творців — на відміну від посередностей, для яких не знаходив доброго слова.
У червні 1968 року вийшла сумнозвісна постанова ЦК Компартії України “Про серйозні недоліки в організації виробництва кінофільмів на Київській кіностудії ім. О. Довженка”, що було спробою зупинити розвиток українського “поетичного кіно”, який всупереч цьому тривав до кінця 60- х років, як складова славного руху “шістдесятників”. Тим часом, у 65—68 роках, разом з відомими діячами культури і науки (П. Майборода, Л. Костенко, І. Драч, О. Антонов та ін.) Параджанов звертався до вищого партійного і державного керівництва з вимогою припинити утиски свободи творчості й політичні репресії. Уникаючи арешту, виїхав до Вірменії. Після повернення до Києва, у березні 1973 року його заарештували і за рік, у 1974-му — судили. Про цей ганебний “процес” є чимало спогадів, які підтверджують: свідчити проти нього відмовлялися. І довести якусь конкретну провину, навіть за тодішнім нелюдським законодавством, було неможливо, хоча звинувачували одразу в націоналізмі, перекупництві, ще й — гомосексуалізмі(?!) Та Параджанов, у емоційному епатажному запалі, сам себе обмовив! Не зміг допомогти й молоденький адвокат, якого звали Тарас Григорович, на прізвище Ше-й-ко (свідомий вибір підсудного, якщо згадати, що Параджанов був асистентом свого вчителя, режисера Ігоря Савченка, у фільмі “Тарас Шевченко”). На суді його підзахисний вигукував:
4
“Так, я винен хоча б у тому, що стою тут перед вами!” Відомий прийом спростування — доведення до абсурду. Та абсурдною була вся радянська система, і це виявилося тільки на руку обвинуваченню... Схожої думки і очевидець цих подій Олександр Муратов: “Обвинувачення ґрунтувалося лише на плітках, більшість яких розповідав сам Параджанов. Та це був не більше, ніж епатаж, до якого він був дуже схильний”.
Так само щодо трансгендерності: Параджанов прикидався, просто дражнив публіку. Бо насправді цінував жіночу красу, віддано любив дружину Світлану і сина Сурена. Бо був добрим і щирим, але водночас захоплювався, як сьогодні кажемо, “рольовими іграми”. Адже це теж немале мистецтво. Особливо, коли митець, не зупиняючись, прямує до вершин виражальності. Слідчий у цій справі згодом розповів: коли Параджанова допитували ще у СІЗО (слідчому ізоляторі), той передав через адвоката кілька аркушиків. Наступного разу допитуваний пояснив, нібито таким чином передав “на волю” сценарій майбутнього фільму, за який у Голівуді обіцяли мільйон доларів. Лише три аркуші. На першому намалював кайданки — це арешт; на другому — грати, тобто тюрма; на третьому — зелений листочок, воля... Знущальна дотепність!
Про особливий, парадоксальний і викличний гумор Параджанова досі ходять легенди. Знявши слухавку, відповідав: “Говоріть, вас підслуховують”. А побачивши на порозі гостя у червоному і чорному вбранні, сплескував руками, вигукуючи: “Стендаль!” — натяк на роман “Червоне і чорне”. Відомий мистецтвознавець Дмитро Горбачов згадує: якось, ідучи до кіностудії ім. О. Довженка на перегляд фільму Володимира Денисенка “Совість”, зустрів Параджанова, що мешкав неподалік у етажівці на Майдані Перемоги. Той каже: «“Совість” — найгеніальніший фільм студії. Разом із самим Довженком». Подумавши, додав: “І зі мною”.
До речі, Дмитро Горбачов звернув увагу на те, що Ж.-К. Маркаде (який називав себе Маркадюк), переклавши повість Михайла Коцюбинського, назвав її “Червоні коні”, згідно з титулом, під яким фільм “Тіні...” показували у Франції. Так вплинув Параджанов на творчий спадок самого Коцюбинського. Зворотній зв’язок і навіть — зворотній час! ... Вирок був жорстоким: 5 років колонії суворого режиму. Так намагалися зламати і переробити саму людську сутність, яка є творчою за визначенням, інакше людини б не було. Згадаймо “переробку природи” і “великі будови комунізму”... Отже, тиск на митців був складовою всієї партійно-державної політики.
Творчо працював навіть в ув’язненні. Малював і вчив інших. Організував навіть художній гурток з в’язнів... Його звільнення вимагали митці зі світовими іменами: Франсуа Трюффо, Жан Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Мікельанджело Антоніоні. Французький письменник, комуніст і лауреат Ленінської премії Луї Арагон звернувся з цього приводу навіть особисто до Л. Брежнєва — привселюдно, з урядової ложі театру. І після звільнення (перед Новим роком, 30 грудня 1977-го) Параджанова боялися: заборонили жити в Україні. І він оселився у Тбілісі.
5
Але аж до самої т. зв. Перебудови його утискали радянські репресивні органи.
Вже за перебудовних часів, наприкінці 1980-х, Параджанов їздив по світу, про що згадував з притаманним йому незрівнянним, викличним, але гірким гумором... Про це — у Леоніда Череватенка: “Себе він називав — після всього пережитого — продуктом, експонатом, емблемою і навіть провокатором Перебудови...” Можу підтвердити це власними спогадами. 1988 року у Києві відбулася презентація фільму “Ашик-Керіб”. Його автор, Сергій Параджанов, на той час об’їздив кілька країн, здобувши всесвітню мистецьку славу. Але, як личить видатній особистості, після усього пережитого лишився собою. Бездоганний смак, викличні вчинки, той самий парадоксальний гіркий гумор з миттєвою реакцією. На згаданій презентації ті, що колись називали режисера “збоченцем, справедливо засудженим радянським судом”, того вечора йому аплодували. Від самого ж Параджанова ми почули: “Сьогодні я експонат радянської влади. Бо маю дві судимості за активний гомосексуалізм. Тому мене й демонструють за кордоном — бачте, у нас толерантність! А от мого друга, юного курда... Виходь! (на сцену вибіг здоровенний виконавець головної ролі). Його не пускають зі мною за кордон, бо в нього лише одна судимість, і то — за пасивний. Така от перебудова... До речі, щодо неї: я прийду до Михайла Горбачова, візьму його за рученьку і переведу через Червону площу до Великого художнього театру, де він зіграє у мене Гамлета. Геніальний Шекспір передбачив перебудову!”
Автори спогадів про Параджанова іноді порівнюють його долю з Шевченковою. Обидва здійснили здвиг, прорив у своїй царині творчості. Були засуджені з політичних мотивів до заслання і до тюрми. Обом страждання вкоротили життя... Та мабуть, не варто їх порівнювати. Але правда у тому, що геній Тараса Шевченка, особливо — поему “Кавказ” він особливо шанував. Йому був близький метафоричний образ Прометея, як символ відродження. І це визначило київський, український вибір Сергія Параджанова. Як згадував Леонід Череватенко, за скрути та у смутку Параджанов повторював слова нашого національного пророка: “Борітеся — поборете!”
«Україна молода», 26 квітня 2023 р.